Підтримка і присвята. Киянка, чий тато загинув у навчальному центрі Полтави, пройшла «Шлях святого Якова»

Шлях пілігрима Олена мала пройти у вересні минулого року. Вона вже придбала квитки й жила очікуванням незвичайної подорожі. Але 3 вересня їхню родину спіткала біда — черговий ракетний обстріл, який учинила країна-терористка, забрав життя її батька, який закінчував військову підготовку в навчальному центрі.

 

«Ті триста п’ятнадцять пройдених кілометрів були для мене психотерапією, можливістю побути наодинці з собою, зібратися з думками, якоюсь мірою випробувати свою силу духу, спробувати щось нове, — каже Олена. — Водночас хотілося зробити якусь користь для України. Тому придумала невеличкий особистий культурний проєкт. Вирішила: якщо серед пілігримів зустріну людей, яким цікава тема України, то запропоную їм сказати на відеокамеру бодай рядок з віршів Ліни Костенко, Сергія Жадана, Олександра Положинського й зроблю потім кліпи»...

 

Олена записала слова не одного іноземця, сказані українською. Це було щиро, весело й водночас вагомо. Вона давала їм транслітерований текст, щоб вони змогли прочитати, сама проговорювала слова кілька разів, а іноземці повторювали за нею. Не все вдавалося одразу, доводилось робити по кілька дублів.

 

«Дехто спочатку боявся говорити українською, але коли пробував і виходило — дуже тішився. Люди казали, що їм приємно у такий спосіб підтримати наш народ. Українці ж, коли я виставляла ці відео, дякували їм у коментарях за моральну підтримку», — говорить наша співрозмовниця.

 

Дівчину особливо вразила зустріч із Євгеніо — італійцем, який народився і живе у Великій Британії. Він разом з попутниками подорожував на велосипеді, й в одному з альбергів (хостелів для пілігримів) Олена випадково з ним перетнулась.

Олена Базилівська з іншими пілігримами.

 

«Іноземці очікувано здебільшого не знають українських літераторів. Але Євгеніо, коли я сказала, що хотіла б, аби він прочитав рядок із вірша Сергія Жадана, раптом ошелешив мене глибоким знанням творчості нашого популярного поета, прозаїка і військовослужбовця. Сказав, що читав його книжку «Інтернат». Потім заговорив зі мною по-українськи. І питає: «А чому ти не записуєш вірші Ліни Костенко?». «А ти знаєш Ліну Костенко?» — округлила я очі. — У відповідь чоловік почав мені її цитувати. А потім Лесю Українку, Василя Стуса, Юрія Іздрика. І це людина, як з’ясувалось, не філолог. Просто колись бував недовго в Україні й закохався в неї, а також має тут друга. Дуже багато знає, цікавиться нашою історією, розуміє, за що ми воюємо»...

 

На жаль, говорить Олена, іноземці дуже часто сприймають цю війну як війну путіна, а не населення росії, яке, мовляв, не винне.

 

— Я пояснювала їм, чому одна людина не може воювати проти всієї країни. І що я, лягаючи спати, можу не прокинутись. І що піклуватися про права російських громадян у Європі в той час, як гинуть українці, — це не той пріоритет. Здається, мої співрозмовники мене розуміли... Загалом, дуже багато хто проникся тим, що я з України. Могли просто обійняти, розуміючи, що українцям зараз дуже складно.

 

— До речі, з росіянами перетиналися?

 

— На щастя, ні.

— Іспанці переважно розмовляють англійською?

 

— Більше англійської можна почути вже ближче до Сантьяго. А у тій місцевості, через які проходив мій шлях, ні. Це гарні середньовічні мальовничі села й невеликі містечка, у яких люди живуть своїм розміреним життям. Але кожен іспанець, зустрічаючи пілігрима, традиційно вітається: buen camino, тобто, «гарного шляху». Вони дуже радіють подорожнім, намагаються допомогти чим можуть.

 

Одного разу, наприклад, власник супермаркету передав мені через іншу пілігримку морозиво. А власник одного хостелу відмовився брати кошти за нічліг. Таким чином виявляли свою повагу до України. Оскільки французький шлях святого Якова проходить переважно через сільську місцевість у північній Іспанії, Олена могла спостерігати за полями, на яких працювали трактори, луками, на яких випасались корови й вівці, милуватись горами й лісами, що нагадувало їй батьківщину. На Шляху дуже багато барів, де збираються пілігрими попити кави, пообідати (комплексні обіди там трохи дешевші, ніж страви окремо), просто відпочити. Зазвичай це сімейні бізнеси.

 

— Збираючись до Іспанії, сподівалась, що від душі наїмся соковитих овочів і фруктів, — усміхається пілігримка. — Але чомусь у невеличких крамницях, які мені траплялися, вибір був доволі скромний, та й якості такої собі вони були... До того ж, зачиняються магазини у селах переважно о 18:00-19:00. А я не поспішала до цивілізації. Мені цікавіше було кудись звернути зі шляху, щось роздивитись. Тобто, придбати продукти в магазині й приготувати вечерю в альберге, де зазвичай є кухні, щоб зекономити кошти, не завжди виходило.

 

— Виручало українське сало?

 

— Ну що ви! Наш національний стратегічний продукт не пропускають через кордони. Навіть у магазині не запасешся продуктами, адже ти щодня несеш на собі важкий наплічник у середньому кілометрів двадцять-тридцять. Окрім того, я брала ще й ноутбук, аби трохи працювати. Тому з їжі у мене під рукою завжди було лише якесь печиво. Зазвичай більш-менш повноцінно могла поїсти в альберге чи у барі. Хоча дуже рідко брала комплексні обіди. По-перше, вони великі, по-друге, не такі вже й дешеві. І не сказала б, що це завжди суперсмачно. Щоправда, зустрічалися і дуже смачні страви у гарних закладах.

Основа харчування на Шляху — м’ясо, зокрема, хамон, багато стейків, різноманітні сири, зелень, картопля фрі, піца, тости і тортилья (картопляна запіканка. — Авт.) на сніданок.

315 кілометрів Олена Базилівська подолала за 16 днів. Каже, ішла неквапом, не мала на меті встановлювати рекорди. З погодою пощастило — лише кілька днів були спекотними. На жаль, не вдалось пройтись під дощем, аби відчути всі випробування долі. Загалом, час подорожі дівчина спеціально вибирала так, аби не дошкуляла спека. І щоб завершити свій Camino de Santiago до дня народження тата, 8 червня.

 

«Повний Шлях святого Якова, який я обрала, становить 700 кілометрів. Він починається у Франції, на кордоні з Іспанією, — розповідає Олена. — Хоча паспорт пілігрима можна отримати, пройшовши навіть мінімальні сто кілометрів, і він не вважатиметься неповноцінним».

 

Олена стартувала з Франції не тому, що так забажала, а через власну неуважність, оскільки до Шляху наперед майже не готувалася. Просто не пересвідчилась у тому, що в Іспанії є місто Леон, звідки мала вирушити до Сантьяго, тому взяла авіаквиток до французького Ліона.

Початок довгої дороги.

 

«Спочатку я засмутилася, але потім вирішила, що це так доля розпорядилася, щоб я знову повернулася в Ліон, де колись бувала, подорожуючи за каучсерфінгом (CouchSurfing — соціальна мережа та онлайн-сервіс, що об’єднує людей, які подорожують, із тими, хто може запропонувати безкоштовне місце для ночівлі. — Авт.), — усміхається пілігримка. — Отож іще раз мала нагоду погуляти по цьому гарному місту. А вже звідти вирушила до Мадрида і далі добралась до Леона блаблакаром».

 

Загалом детально планувати наперед маршрут необов’язково. Для того є спеціальні додатки, але пункт початку таки варто перевірити.

 

А ще взяти з собою засоби від мозолів. Сама вона, окрім пластирів, нічого більше не мала. Придбати ж мазь в аптеці не змогла, оскільки на свята в іспанців багато чого не працює.

 

— Зручні наплічник і взуття — це найважливіше в таких походах, — каже Олена. — Я купила хороші спортивні кросівки в одному з київських магазинів, проте не знаю, чи вони підходили для такого «марафону». Втім, навантаження витримали.

— Розкажіть більше про альберге. Це, наскільки я розумію, частина тусовки пілігримів.

 

— Вони є майже в кожному населеному пункті, й не один. Перепусткою до альберге є паспорт пілігрима у вигляді книжечки, яку кожен подорожуючий отримує на початку Шляху. Уже в Сантьяго, в офісі пілігримів, паспорт з печатками хостелів (і не тільки) обмінюють на сертифікати.

 

За встановленими правилами, паломник не має права перебувати в альберге більше однієї ночі. Причому виселитися треба зазвичай до восьмої ранку, в окремих випадках — до дев’ятої, рідше — до десятої. Винятки роблять лише для тих, хто захворів, — вони можуть залишитись довше. Але я не знаю, яким чином треба підтверджувати хворобу.

 

Тому, хоч би як кому хотілося довше поспати, щодня — у дощ чи в спеку — мусиш прокидатися рано і йти вперед. Утім пілігрими — ранні пташки. Дехто встає о п’ятій ранку, аби до обіду, коли настає найбільша спека, пройти якомога більший відрізок шляху й відпочити десь у барі.

 

Вже о 22-й альберге зачиняються, тож до цього часу треба встигнути заселитися. Багато пілігримів, до речі, вкладаються спати значно раніше. У номері може бути від чотирьох до 20-30 ліжок, а то й більше.

 

Цікаво, що в одному з альберге мені зустрілась дівчина-українка. Хоча то було величеньке містечко й там було багато різних хостелів. Причому наші спальні місця виявилися на одному ліжку: моє — на другому поверсі, а її — знизу. До речі, при заселенні зазвичай питають, чи буде зручно клієнту піднятися нагору, а нижні місця бережуть для тих, кому складно це зробити.

 

За словами Олени, багато хто бронює місця в хостелах наперед. Будучи впевненими, що пройдуть за день 20 чи 30 кілометрів, вони «делегують» свої наплічники транспортній компанії, яка доставляє їх за вказаною адресою альберге (на Шляху є така послуга).

 

Олена ж нічого не планувала. Просто йшла свій Шлях і зупинялася там, де її заставав вечір. Проходила в середньому по 20 кілометрів. Якщо вдавалося подолати менше, то трагедії з цього не робила. Адже все одно щодня потроху наближалася до своєї мети.

 

А мета кожного пілігрима — дістатися собору Сантьяго-де-Компостела, де для них проводять спеціальні меси. Для віруючих ці служіння мають особливий сенс. Половина чи навіть більшість пілігримів, за спостереженнями нашої співрозмовниці, — люди старшого віку з багатьох країн світу: США, Канади, Австралії, Китаю, Південної Кореї... Виходячи на пенсію, вони вирушають у мандри.

 

— Наприкінці Шляху зустріла американців: чоловіка та його 80-річну матір, — пригадує Олена Базилівська. — Коли мати сказала синові, що дуже хотіла б пройти Camino de Santiago, він подумав, що це будуть останні 100 кілометрів Шляху. Але мати захотіла пройти повний Шлях, 700 кілометрів, і він не на жарт злякався за її здоров’я. Але, на щастя, все обійшлося добре. Єдиною поблажкою для старенької жінки була можливість скористатися послугами транспортної компанії для її наплічника.

 

А ще мені розказували про ровесницю цієї літньої пані, яка пройшла свій Шлях (можливо, частково)... на ходулях. За весь час подорожі я зустріла лише одну подружню пару, яка задумувалася над тим, щоб повернутися додому, оскільки у жінки дуже заболіла нога — вона мала порадитися з лікарем.

 

— А що далі, після отримання сертифіката пілігрима?

 

— Дехто йде чи їде до океану. Це вважається продовженням маршруту після Сантьяго. А я полетіла в Барселону — хотіла потрапити на концерт гурту Erreway, який подобався мені в шкільні роки.

— Це правда, що, пройшовши Шлях, люди психологічно змінюються? Особисто ви які зміни помітили в собі?

 

— Шлях — це справді щось дуже унікальне. Я не можу сказати, що він змінив мене кардинально, але я на ньому вчилася довіряти обставинам і не намагатися контролювати усе, не засмучуватися через проблеми або коли щось іде не так. Шлях показує, що більшість проблем вирішується і не потрібно нервувати через них.

 

Також це про можливість відпустити буденність, статуси та ролі, зосередившись на моменті «тут і зараз». Шлях показує, що, навіть якщо йдеш повільніше, ніж планував, головне — рухатися до мети у своєму ритмі — й обов’язково її досягнеш.

 

Щоб пройти Шлях довжиною 300 км, треба робити щодня хоч кілька кроків, а не думати відразу про довжелезну дистанцію. Так і в житті: деколи важливо просто рухатися.

Я записувала деякі свої думки на диктофон. І дуже багато фотографувала, знімала відео. Поступово викладатиму це у соцмережах.

 

Зараз отримую багато повідомлень від людей, які пишуть, що давно мріють пройти Camino de Santiago. Ще коли їхала у потязі з Києва до Перемишля, моя попутниця років п’ятдесяти, дізнавшись, що я збираюсь пройти Шлях, сказала: «Ви здійснюєте мою мрію, а я все не можу її реалізувати, все не знайду часу».

 

Можу порадити єдине: знайти час і зробити те, що хочеться. Мені самій інколи не віриться, що в моєму житті був Шлях святого Якова. Багато чого на ньому залежить від того, в який день вийдеш, де зупинишся, яких людей зустрінеш... Це унікальний досвід.

Такі вказівники на всьому шляху.

 

— Приблизно в яку суму може обійтися така незвичайна подорож?

 

— Загалом я намагаюся людям доносити, що подорож (не тільки Шлях) може вартувати рівно стільки, скільки ми хочемо на неї витратити. Є безліч варіантів зекономити — каучсерфінг, автостоп, їжа із супермаркетів тощо.

Тому й вартість Шляху в кожного своя, залежно від обраного комфорту.

 

Найбільше я витратила на дорогу та харчування. Рахуємо приблизно: через війну літаки не літають, тому потрібно доїхати до Польщі з Києва (потяг в обидва боки орієнтовно 4,5 тисячі гривень), літак з пріоритетною посадкою (щоб можна було взяти рюкзак і не оплачувати додатково багаж) — десь 10 тисяч гривень в обидва боки.

 

Вартість альберге варіюється: в середньому ліжко на ніч коштує 10-15 євро, найдешевше мені обійшлося в 7 євро, найдорожче в самому Сантьяго-де-Компостела 25 євро. Проживання за 19 ночей (я приїхала раніше в Леон) коштувало орієнтовно 10 тисяч 900 гривень.

 

А загалом витрачаєш стільки, скільки хочеш чи можеш витратити. Можна зекономити й щоранку купувати їжу в супермаркеті, але тоді ти маєш покласти у наплічник менше речей. Мені, наприклад, подобалося після виходу з альберге десь зупинитися й випити кави. Інколи я могла купити до неї тост. Разом це коштувало 3,50 - 4 євро.

 

— Схудли на такій їжі?

 

— Щось не помітно. Просто в Іспанії багато виробів з тіста. Зате від ходьби, думаю, м’язів побільшало.

— Не сумніваюся, що тато вас підтримав би.

 

— Звісно, підтримав би. Я ж планувала йти Шлях іще до атаки. Він підтримував, хоча сам був дуже домашнім. Часто відправляв нас із мамою на море чи ще кудись на відпочинок, а сам любив проводити вільний час за книгами, у турботі про кота. Приєднувався до нас лише зрідка.

 

— На військову службу він пішов по мобілізації?

 

— Так, його мобілізували у 55 років. На той час він працював заступником начальника цеху на підприємстві «Укрспецзв’язок» у Черняхові Житомирської області. Він був дуже доброю, мирною людиною, котра, як кажуть, мухи не образила. Та обов’язок є обов’язок. Тато не ухилявся від нього.

 

Потрапив до полтавського навчального центру, де мав пройти підготовку, отримати спеціальність стрільця і зв’язківця. До навчання ставився дуже відповідально. Уже після похорону татові побратими розказували, що навіть молоді так швидко і якісно не засвоювали нову інформацію, як він.

 

Тато практично не ділився з нами тим, чим займається. Ми з мамою ледве умовили його зробити селфі у військовій формі. Звичайно, всі хвилювалися про його майбутню службу. Навіть у думках не було, що в тиловій Полтаві може статися така трагедія.

 

Дізнавшись про подвійний удар балістичними ракетами по навчальному центру, я почала писати й телефонувати татові. Виклик ішов, але ніхто не відповідав. Потім відповіли. Мабуть, ДСНСники. Сказали, телефон знайшли, а що з його власником — невідомо...

 

Тієї ж ночі Олена з мамою виїхали до Полтави. Спочатку шукали Олександра серед невпізнаних потерпілих по лікарнях. А знайшли в морзі. Серед багатьох тіл загиблих вони впізнали його досить швидко, оскільки він не був понівеченим. Просто уламок потрапив у голову...

 

Досудове розслідування за фактом посягання на територіальну цілісність і недоторканність України у цій справі триває. Родина Базилівських хотіла б мати більше зворотного зв’язку від державних та місцевих органів для загального розуміння того, що сталося. Але, каже Олена, зрозуміло одне: її тата вбила росія. Вона ніколи не простить цього росіянам. І робитиме все залежне від неї, щоб донести світові правду.