Ярина Чорногуз: післяжиття поезії

Філософ, який написав книжку «Корабель шаленців» з підзаголовком «Нариси з культури несамовитости» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2017), уникає називати тексти Чорногуз «поезією». Натомість — «камлання... шаманізм», чого «не спекатися ніяк».

 

З огляду на класичне розуміння поезії, вірші Чорногуз нею не є. І коли авторка пише: «Мій поетичний графоманячий аванґард», — це не лише самоіронія. То з чим ми насправді зіткнулися?

 

Почнемо, як казали антики, ab ovo. З перших трьох рядків книжки: «Тиша приходить гучно, мов скеля, / Що йде до пророка. / Мов гора, перед якою завмирають вживу».

 

Як на мене, це саме та поезія, яку  вважати за неусвідомлене контактерство — через раптове осяяння чи то пак «голос звище». Пан Лютий називає це так: «Смак не сповна зауважених станів... замінована неочевидність».

 

І тут виникає проблема: наскільки вважати поезією, наприклад, катрени Нострадамуса? Той французький лікар написав багато віршів і поза пророцтвами, у яких нагромаджено-заримовано чимало несумісних з традиційними уявленнями про поезію речей і станів.

 

Та попри те, там трапляються вельми поетичні рядки, як-от у перекладі Оксани Забужко — саме про стан отого контактерства: «Це страх, це дрож, це голос із пітьми: Божисте сяйво» (Вірші: 1980—2013. — К.: Комора, 2013).

 

У Ярини Чорногуз також значна кількість текстів не улягає поетичному канону — іноді від слова зовсім. Але незрідка зблискують рядки, що засвідчують безумовно притаманне їй класичне поетичне чуття.

 

От, до прикладу, рефлексії з «медичним присмаком» (коли ми вже згадали медика-поета Нострадамуса), про буття «госпітальєрів»: «занурившись по кулі в пекло / тут вчать як джгутами / повертати назад у рай».

 

Або ось такий пейзаж Донеччини: «Прочавунена трубами заводів / Ніби артеріями, з яких ми ніколи не спинимо / Кровотечу». І навіть у розмислах над поняттям «кохання»: «Любов з переломленими кістками... Я пережила з тобою єдине справжнє весілля — похорон... Що робити з дотиками загиблих на твоєму тілі?... Намагаюся згадати, якому зі слів я / Припинила пульс, перетиснувши артерію / Це слово «ти».

 

Але усі ті зблиски — у меншості. Поза тим — фактично чернетки. Чому так?

Перше очевидне пояснення: фронт — не місце для саморедактури. Поетка свідома постулату літературного автотренінгу: «Дай тиші відбутися в слові». Але тиші на «нулі» — катма. 

 

Друге пояснення завеликої амплітуди коливань між поезією, як такою, та її формальною імітацією — у проблематичності для літературознавця, який не був на тому «нулі», уповні збагнути таке зізнання: «я далі занедбую риму та образи, / мова мого часу з кожним роком усе більше / не залишає для них місця».

 

Це — пряма алюзія на відомий афоризм, що виник по Другій світовій: чи можлива поезія після Освенциму? Історія відповіла однозначно: можлива. Тому інвектива Чорногуз, що, мовляв, «минає безкарно поезія, яка перестала бути / справжньою, якщо не кровоточить», — зависає в неочевидності.

 

А ось найцікавіше: «Я пишу вірші, які хочу забути... Заклинання до відпускання». Але при тому — «розгадуючи власні слова». І далі — неординарні міркування про «діалекти пам’яти».

 

Та зізнання: «Чіпка мова, що втратила риму, / і нині полює на сенси». Й тут згадуємо, що тактика полювання на сенси називається есеїстикою. Котра, своєю чергою, є такою собі проміжною ланкою між власне літературою та філософією.

 

Виникає навіть зухвала думка: чи «Божественна комедія» політика Данте є тільки поезією, а чи й есеїстикою також?

Інакше кажучи: що, як поглянути на тексти Чорногуз, як на ритмізовану есеїстику? Цей літературний вид ґрунтується на перепроживанні ідей-брендів (один із віршів Чорногуз має невипадкову назву: «Серед тригерів»).

 

У передмові до другої книжки  Чорногуз ([dasein: оборона присутності]. — К.: Віхола, 2023) ще один філософ, Вахтанґ Кебуладзе, значить: «Читання і письмо, яке зрештою є читанням навиворіт».

 

В цьому сенсі хрестоматійний твір Данте — читання Вергілія навиворіт. Аж ніяк не порівнюю нашу авторку з класиком (як і з Нострадамусом) — просто зауважую паралельний курс думки.

 

Сама ж поетка згадує Босха і Далі й навіть придумує собі термін-самовизначення: «Голе бароко». 

 

Взагалі-то, три книжки Чорногуз мало різняться між собою. Третя — «Нічийний шафран» (Чернівці: Meridian Czernowitz, 2025) — саме серед нинішніх Лідерів літа.

 

Звісно, авторську оптику корегують зовнішні обставини: друга збірка народжувалася після повномасштабного вторгнення, тож «місце для сюрреалістичних рефлексій поступається місцю сюрреалістичних висновків» (тобто, побільшало есеїстичности).

 

А у третій побільшало прогностики —  «післяжиття» в авторській термінології. Та всі вони переткані спільними образами-стигмами, що виникають знову й знов: кола, змії, тріщини, ножі, степ, легені. Через цю синкретичність трикнижжя я й не прив’язував наведені цитати до конкретного видання.

 

Коли Чорногуз свідчить з «конвеєра смерти, в який загрузила нас уже мертва росія» і відчуває, як «фронт з’їдає моє серце і моїх товаришів. / З’їдає всі мої слова / та задивляється на решту мого тіла» — шо це, як не «окопна правда» у досі не використовуваному форматі?

 

Вона фіксує кафкіанські перетворення психіки: «Світ зійшовся клином на обороні цієї землі. / І навіть якщо буде щось опісля цього, навіть тоді — / нам іншого вже, мабуть, / ніколи насправді не треба буде». Бо — «далеко вертатися». І точно — не у довоєнні міражі толерантности, що пропонували облудний «сховок у світі де всі дороги виходять на полігон».

 

Голос-вирок тій епідемії вже пролунав: «Смерть каже: ти, що давала всім воду, / поливала пісок у пустелі, / Горітимеш ти по колу. / Кричатимеш ти по колу. / Вмиратимеш ти по колу».

 

У цих книжках чимало жорстких претензій до поетичного голосу. Та є й таке: «Голос не гасне якщо вміє бути». Голос Ярини Чорногуз — вміє.