Боріс Джонсон: як безболісно виправити помилки європейської еліти

У книзі «Омріяний Рим» автор досить аргументовано пояснює, чому ЄС у вигляді, в якому існував іще донедавна, не може влаштовувати тих, хто турбується про майбутнє.

 

На його думку, європейська еліта, як і колись правителі Римської імперії, повторює ті ж помилки, здатні запустити деструктивні процеси в економічному і політичному союзі, що об’єднує 27 держав-членів.

 

Відтак Боріс Джонсон на сторінках книги пропонує читачеві власні поради стосовно того, яким чином можна уникнути розпаду конструкції, задуманої ще на початку 1970-х років минулого століття стараннями таких політиків, як німецький канцлер Конрад Аденауер та його однодумці з Франції, Італії, Бельгії, Люксембургу.

 

Щоправда, спочатку колишній мер Лондона, міністр закордонних справ і прем’єр-міністр Великої Британії подумки переноситься у І століття до нашої ери, в часи правління Римською імперією Октавіана Августа.

 

Боріс Джонсон висловлює щире захоплення цим наймогутнішим імператором, видатним римським державним і військовим керівником.

 

Які ж здобутки визначає автор книги, що належали до слави племінника, прийомного сина і спадкоємця знаменитого римського полководця Гая Юлія Цезаря?

 

Після десятиліть громадянських воєн, що роздирали Римську республіку внаслідок убивства Юлія Цезаря, саме Август зумів відновити мир і забезпечити стабільність.

 

Його перемога над потенційним конкурентом у боротьбі за владу Марком Антонієм у морській битві поблизу мису Акцій в Іонісійському морі поклала край безладу і розгардіяшу в державі, що дало змогу встановити «Римський мир», який тривав 200 років з відносною стабільністю та процвітанням імперії.

 

Другим вагомим здобутком Августа, на думку автора, стало те, що, фактично зосередивши всю владу у своїх руках, імператор не лише «відновив республіку», а й створив нову форму правління, відому як Принципат.

 

Він став «принцепсом» (першим громадянином), зберігши видимість республіканських інститутів, а насправді керуючи як одноосібний правитель, відтак запроваджена ним система виявилася надзвичайно стійкою.

Якщо йдеться про військові реформи, здійснювані Августом, то Боріс Джонсон у першу чергу відзначає створення постійної професійної армії, на противагу приватним, а також заснування Преторіанської гвардії — елітного військового підрозділу, який виконував функції особистої охорони та почесної варти високопосадовців Стародавнього Риму.

 

Так само заслуговують на увагу фінансові, адміністративні і соціальні реформи Августа, про які згадується у книзі «Омріяний Рим». За ініціативи імператора було впорядковано фінансову систему, яка передбачала заміну приватних збирачів податків на державних податківців, що у підсумку посприяло стабільності економіки.

 

Поруч з цим кращою стала мережа доріг, почала функціонувати офіційна кур’єрська служба, впроваджувалась ефективна система цензів та оподаткування у провінціях. Важливо, що за рішенням сенату набирали чинності закони, спрямовані на відновлення моралі та традиційних римських цінностей, таких як шлюбна стабільність.

 

Водночас під керівництвом Октавіана Августа Римська імперія розширилась у своїх межах за рахунок приєднання Єгипту, Далмації, Паннонії, Норікуму і Реції, а також завершення завоювання Іспанії.

 

Факти, пов’язані з успішним правлінням Августа, зайвий раз доводять, що це був мудрий і авторитетний керівник держави, який, на відміну від інших володарів Римської імперії, мало припускався фатальних помилок, ретельно зважуючи кожен свій крок.

 

На таку вагому рису його характеру неодноразово вказує Боріс Джонсон, підводячи читача до думки: стабільність у державі залежить від успішної політики керівника, його вміння передбачати розвиток подій й адекватно на них реагувати. На запитання, чи є такі серед нинішньої правлячої еліти європейських країн, які регулярно засідають у Брюсселі та Страсбурзі, експрем’єр-міністр Великої Британії не дає чіткої відповіді.

Правильне або, навпаки, неправильне рішення конкретної історичної постаті, як переконує Боріс Джонсон, парадоксальним чином може змінити хід історії. Аби наочно підтвердити, що саме так відбувалось в умовах жорстоких реалій Римської імперії, дослідник ніби витягує з небуття ім’я Публія Квінтія Вара — римського воєначальника і політичного діяча, котрий увійшов в історію кількома промовистими вчинками.

 

Обіймаючи важливі посади, зокрема проконсула Африки та посла Сирії, а потім ставши намісником Юдеї (6-4 рр. до н. е.), він жорстоко придушив єврейське повстання після смерті царя Ірода Великого1, розіп’явши близько 2 тисяч повстанців.

 

Ця безпрецедентна жорстокість, за міфологічними переказами, розгнівила давньоримських богів, у першу чергу бога війни Марса, який фактично відвернувся від Вара і не посприяв йому в битві в Тевтобурзькому лісі, що відбулась через три роки після згадуваної кривавої різанини. Тоді кілька римських легіонів під командуванням Вара зазнали нищівної поразки від германських племен, повсталих під проводом вождя херусків Армінія.

 

У книзі Боріса Джонсона дуже детально описується перебіг битви в Тевтобурзькому лісі, аналізуються дії Армінія, зокрема чим той керувався, коли задумав повстати проти римлян.

 

З історії відомо, що цей сміливець як заручник сина вождя одного з поневолених німецьких племен був привезений до Риму, де згодом отримав військову освіту та посаду офіцера в одному з легіонів римського війська. За вірну службу та участь у придушенні антиримського повстання племен у Далмації Армінія ввели до стану вершника Риму.

 

Проте він не був лояльним до Римської імперії, бо не міг змиритися з тим, що в ній підкорені народи піддавали глибокій асиміляції, а їхню національну ідентичність цілеспрямовано стирали римські колонізатори.

 

На переконання автора книги, такі ж процеси, щоправда, у м’якший спосіб, сьогодні відбуваються всередині Європейського Союзу, з чим Боріс Джонсон категорично не погоджується, вбачаючи у цьо­му завуальований диктат євробюрократії.

 

Він з іронією називає Армінія першим євроскептиком, який піддав сумніву саму методику завоювання Римською імперією та інкорпорації в неї численних народів та територій, водночас поширюючи на них свій вплив, закони й культуру.

Другий висновок, якого доходить британський політик, полягає у тому, що перемога цього вождя германських племен у лісовій битві з римськими легіонами фактично зупинила подальшу експансію Римської імперії на схід від Рейну.

 

З одного боку, річка стала своєрідним кордоном, що відділив римську цивілізацію з вищим ступенем розвитку від так званих варварських народів з примітивним світоглядом — готів, вандалів, франків, саксів, англів, бургундів, лангобардів свевів, кімврів, кельтів, сарматів, гунів, слов’ян, а з іншого — позначився тектонічний розкол у духовній сфері на європейському континенті, наслідки якого відчуваються й донині.

 

У XVI столітті ім’я Армінія було ідентифіковане як Герман затятим критиком і безкомпромісним викривачем католицького папства Мартіном Лютером, який вбачав у ньому символ боротьби німецького народу проти Риму.

 

На неконтрольованих Римською імперією територіях з часом забуяли зерна глибоких протиріч — передвісники майбутніх глобальних конфліктів у Європі й на Близькому Сході.

 

Звідси й беруть свої початки, приміром, витоки віковічного конфлікту між французами і німцями, про що слушно зауважує у розвідці Боріс Джонсон.

Чи було благом для Римської імперії прийняття християнства як державної релігії у період правління Феодосія І Великого? Над цим запитанням Боріс Джонсон чимало розмірковує, бо відмова древніх римлян від політеїзму на користь монотеїзму спочатку послабила це державне військово-політичне утворення, а потім урешті-решт призвела до загибелі.

 

Важливо зазначити, що за правління імператора Костянтина Великого було видано спеціальний указ, який надавав християнам свободу віросповідання та припиняв їхні переслідування.

 

Саме Костянтин став першим римським імператором, який підтримав християнство, і хоча він не зміг зробити його державною релігією, все ж згаданий документ значно сприяв поширенню та легалізації християнства в імперії.

 

Знайомлячись із думками, висловленими автором з приводу включення християнства як релігійного вчення про життя і діяння Ісуса Христа у духовне тіло Римської держави, несподівано натрапляєш у книзі на доволі парадоксальне порівняння. Боріс Джонсон спробував знайти спільне й окреме в єстві імператора Октавіана Августа й Ісуса Христа, бо вони для багатьох громадян Римської імперії уособлювали не багато не мало, а саме Бога на землі.

 

У суспільному житті Октавіан Август після десятиліть громадянських воєн встановив період відносного миру та стабільності в Римській імперії. Тоді як учення Ісуса Христа стосувалось у першу чергу духовного миру, миру в серці і примирення з богом та ближніми.

 

Очільник Римської держави заснував уже згадуваний принципат — нову форму правління, яка фактично поклала початок зародженню Римської імперії, замінивши республіку  систему, що проіснувала століттями.

 

Зовсім інший вимір мало християнство як нова релігія, започаткована Ісусом Христом. Ставши однією зі світових релігій (поруч з ісламом і буддизмом), християнство радикально змінило духовний і культурний ландшафт світу.

А от щодо відмінностей, то Октавіан Август сприймається як правитель світської імперії, влада якого базувалась на військовій силі, політичних маніпуляціях, спадковості (через усиновлення) та підтримці римської еліти.

 

А головне — він був земним імператором. Зовсім протилежне бачимо у Сині Божому. Ісус Христос заявляв про духовне Царство, яке «не від світу цього». Його влада ґрунтувалась на божественному походженні (для віруючих), моральному авторитеті та вченні.

 

Якщо йдеться про сферу впливу, то в Октавіана Августа він поширювався у політичних, військових, адміністративних і культурних межах Римської імперії, аби досягти земної могутності та розширення кордонів володінь.

 

Ісус Христос мав духовний, моральний і релігійний вплив. До того ж він не прагнув до земної політичної влади, а зосереджувався винятково на спасінні душ та зміні людських сердець.

 

І якщо один досягав могутності через ведення війн, через проскрипції (масові репресії), а також військовими перемогами та складними політичними угодами, то другий застосовував діаметрально протилежну методу, що ґрунтувалась на проповіді, вченні, чудесах, любові, самопожертві та ненасильстві.

 

Третьою за значенням історичною фігурою, що розглядається Борісом Джонсоном у контексті зародження, розквіту і занепаду Римської імперії, є римський імператор Костянтин І Великий, правління якого припадає на 306—377 роки.

 

Найвагомішою подією в цей історичний період стало перенесення столиці імперії до Візантія, пізніше названого Константинополем. Боріс Джонсон у своїх дослідженнях керується концепцією, сформованою історичною наукою впродовж століть, за якою Східна Римська імперія (Візантійська імперія) була утворена внаслідок поступового розділу Римської імперії, який офіційно завершився у 395 році, після смерті імператора Феодосія І.

 

Саме він поділив імперію між синами — Аркадієм (отримав східну частину) та Гонорієм (отримав західну частину).

 

У книжці «Омріяний Рим» автор називає основні причини цього розділення. Серед них неможливість ефективно керувати Римською імперією в межах раніше завойованих величезних за розміром територій; існування культурних, економічних та мовних відмінностей між східною (більш урбанізованою, грекомовною, з розвиненою торгівлею) та західною (більш аграрною, латиномовною) частинами імперії; постійна зовнішня загроза, що виникала внаслідок регулярних вторгнень варварів; наявність внутрішніх конфліктів і хронічних політичних криз, яким можна було завадити лише в кордонах двох окремих адміністративних одиниць.

 

Утворення поруч із Західною (з суттєвим додатком  Священна) ще й Східної Римської імперії зовні мало вигляд намагань все-таки зберегти Римську державу, адаптувати її до нових реалій та викликів. Зрештою вищеназвані та інші причини призвели до падіння спочатку Риму, а за ним і Константинополя, щоправда, майже через тисячу років.

У книзі «Омріяний мир» — чотири частини, остання з яких має багатообіцяючу, інтригуючу назву: «Що пішло не так?». Як наголошує автор, важливе значення мали встановлені універсальні правила римського життя для всіх без винятку підкорених народів: мир не може існувати між народами без армії, армія — без платні, а платня — без податків. Коли ж чинні принципи через різні обставини правляча еліта Римської держави почала ігнорувати, одразу ж позначився початок її занепаду. 

 

Боріс Джонсон, як і належить серйозному і вдумливому досліднику, розглядає цей процес з урахуванням економічних, військових, політичних і соціальних чинників. Хиріння сільського господарства, скорочення внутрішньої і зовнішньої торгівлі, високе оподаткування для підтримки армії та бюрократичного апарату — все це у підсумку почало руйнувати фундамент, на якому височіла Римська імперія.

 

Навала варварів і зниження боєздатності армії додали ще більше проблем. Часта зміна імператорів, корупція і некомпетентність в апараті управління та й поділ на західну і східну частини насправді не зміцнили Римську державу, як задумував імператор Феодосій, а, навпаки, суттєво послабили.

 

Соціальні проблеми, що виникали внаслідок суспільного розшарування, занепад моралі робили це державне утворення надто вразливим і нестійким у протистоянні з зовнішньо­ю ворожою потугою.

 

Автор у книзі не забуває згадати про ще кілька суттєвих деструктивних факторів: епідемії і невиліковні хвороби, що викошували населення Римської республіки, провокуючи нестачу робочої сили і неукомплектованість армії, а також зміну клімату, що призвело до погіршення врожайності і виникнення голоду.

 

Врешті-решт Західна Римська імперія впала в 476 році, коли германський вождь Одоакр скинув останнього імператора Ромула Августула.

 

Констатуючи кінець імперської доби стародавнього Риму, англійський політик ніби ставить риторичне запитання перед читацьким загалом: «Якби нам, сучасним європейцям, випало обрати все найкраще й відкинути все найгірше з того, що було в Римі, що ми взяли і що відкинули б?».

 

А далі дає відповідь, яка складається з кількох абзаців, деякі з них варто зацитувати: «Ми точно не перейняли б рабства, необмеженого права власності, істеричного культу особистості, мілітаризму й жорстокості. Натомість ми обрали б релігійну, расову й інтелектуальну терпимість і жагу до знань. Ми точно запозичили б принципи вільної торгівлі часів розквіту імперії, коли економіка процвітала, а люди заможніли без зайвої бюрократії й обмежень». 

 

І далі: «Добре було б повернути той народний дух творчої енергії, притаманний римлянам, а також геній, завдяки якому вони керували імперією з вісімдесятимільйонним населенням, маючи лише 150 посадовців».

 

В продовження сказаного нагадаємо, що Боріс Джонсон обстоював вихід Великої Британії зі складу Європейського Союзу в тому числі й через те, що не бажав, щоб за рахунок Скарбниці Його Величності утримувався нічим не виправданий громіздкий бюрократичний апарат ЄС.

Як відомо, правителями Візантії були візантійські імператори, які мали ще титул басилевсів. Всі вони представляли династії, що впродовж століть змінювали одна одну, зокрема, Костянтина, Юстиніна, Македонська династія, Комніни, Палеологи та інші.

 

Їхнє тисячолітнє царювання складалось із перемог і поразок аж до того часу, поки турки-сельджуки остаточно не загарбали Східну Римську імперію в результаті візантійсько-османської війни у XIV—XV століттях.

 

Боріс Джонсон серед низки причин, що призвели до такого сумного фіналу, виокремлює одну фундаментальну, відлуння якої гостро відчувається і в наші дні. Це — войо­вничий іслам.

 

У книзі згадується дата, яку автор називає ганебною, — 29 травня 1453 року. День, коли війська Османської імперії на чолі з султаном Мехмедом ІІ взяли штурмом столицю Візантійської імперії — Константинополь.

 

Боріс Джонсон не шкодує фарб, описуючи в деталях розправу над захисниками міста турків-османів, від рук яких гинули не лише візантійські воїни, озброєні списами, мечами і луками, а також міське населення. Жінок і дітей масово ґвалтували, а потім убивали у найжорстокіший спосіб, навіть у храмах, де ті ховались.

 

Дев’ять століть простояв незайманим собор Святої Софії у центрі Царгорода — диво архітектурного мистецтва, — споруджений за наказом візантійського імператора Юстиніана І у 532—537 роках, а після падіння Константинополя фактично сплюндрований мусульманами, коли ті всередині храму порозвішували аяти з Корану, затуливши ними біблійні розписи.

 

Це святотатство у сприйнятті віруючого християнина нікуди не зникло з моменту повалення візантійської цивілізації, і досі в соборі Святої Софії зберігається видима присутність султана Мехмеда ІІ, котрий, якщо вірити легенді, згадуваній на сторінках книги Борісом Джонсоном, на порозі цієї пошарпаної під час штурму величної будівлі виголосив таке: «В ім’я Аллаха Милостивого й Милосердного, немає іншого Бога, крім Аллаха, а Магомет є пророком його».

 

Виявлена магометанами жорстокість з давніх часів стосовно гяурів нікуди не ділась і постійно нагадує про себе на Близькому Сході, в Африці й Азії, окремих країнах Західної Європи, де сьогодні компактно проживає арабська національна меншина.

 

Цей феномен релігійної нетерпимості, коріння якого бере початок з воєн, що велись Візантією проти народів, відданих магометанству, Боріс Джонсон трактує як другий цивілізаційний розлом (про перший вже йшлося у зв’язку з поразкою римлян у Тевтобурзькому лісі), що не сприяє встановленню міжконфесійного миру між європейцями-християнами і громадянами інших країн, де іслам визнано державною чи офіційною релігією.

 

На його думку, релігійне вчення, засноване у VII столітті в Аравії пророком Магометом, на відміну від християнства і буддизму, надзвичайно консервативне і заскорузле, обмежує права жінок, забороняє віровідступництво (тим самим суперечить принципам свободи совісті та вибору релігії у трактуванні європейцями), засуджує будь-який прояв богохульства (навіть передбачає суворе покарання, зокрема смертну кару), проголошує джихад (збройну боротьбу проти немусульман).

Найвагомішою претензією, висловленою Борісом Джонсоном на адресу ісламістів, виявилось те, що вони й досі, посилаючись на постулати Корану, не визнають божественність Ісуса Христа.

 

Автор у книзі також намагається дослідити позицію видатних британських політиків, колишніх прем’єр-міністрів Вільяма Гладстона і Вінстона Черчилля, а ще Папи Римського Бенедикта XVI, які критично висловлювались стосовно ісламу за його войовничість на противагу поміркованому християнству.

 

І все ж англійський політик не зациклюється на існуючих протиріччях між двома віровченнями, а шукає шляхи до об’єднання людей, які сповідують різні за своїм змістом релігійні доктрини, мають інші системи цінностей, правила поведінки та культові обряди.

 

«Якщо нам поталанить примирити іслам і християнство,  прозираючи у майбутнє, пише Боріс Джонсон,  то я переконаний, що в такий спосіб ми порятуємо безліч життів невинних людей». Віриться, що сказане рано чи пізно втілиться на практиці і всюди запанує міжрелігійне порозуміння.