Помста непам’яти: рецензія на роман Андрія Куркова «Лазнева справа»

Відмінність від Шевчукової матриці в тому, що герої Куркова — люди малоосвічені, а відтак більш піддатливі психологічному тиску натовпу.

 

Ба більше: вони через цей тиск перетворюються на продукт натовпу (як у Кафки), і починають любити його (як у Орвелла). Гра у слова «новоязу» призводить до зміни алгоритму реальності: персонажі Куркова повсякчас потрапляють у пастки натяків на артефакти «нормального» психосвіту, але сам цей світ уже геть далекий від норми.

 

І ностальґійний конформізм — як схованка — вже не рятує. І в цьому «фішка» Куркова: він найбільший літературний дослідник змін масової постсоветської свідомости. І тут, гадаю, він сміливіший за Шевчука, принаймні відвертіший.

 

Роман «Лазнева справа» (Х.: Фоліо, 2025) — типовий ретро-детектив, яких нині стільки, що більше тільки романів-фентезі. Але — зверніть увагу — увесь цей огром паразитує або на «дореволюційних» імперських реаліях, або на часах Скоропадського–Петлюри.

 

Молода жанрова література уникає совєтських початків (сподіваюся, через те, що чесно боїться свого невігластва). Курков — не боїться, бо є справжнім експертом тієї схибленої совєтської свідомости, не кажучи вже про власний досвід її проживання. А відтак лишається на ретро-Олімпі (разом хіба ще з Винничуком).

 

«Лазнева справа» — вже третій епізод серіалу, починаючи зі «Самсона і Надії» (2021). Наскрізний персонаж — учорашній київський гімназист Самсон Колечко, який 1919 року волею обставин стає слідчим райвідділу київської міліції.

 

Переважний жанр Куркова — роман-анекдот: водевільна зовні історія з парадоксальним фіналом, просякнута елегійною усмішкою. Тут — справа про загадкове зникнення цілого взводу красноармійців у міській лазні (і цим, можливо, Курков дружньо помахав Рафєєнкові з його романом «Довгі часи», де коїться щось подібне). Результат понад 400-сторінкового розслідування — геть несподіваний. І так — анекдотичний.

 

Але саме цей, здавалося б, прохідний жанровий роман добре насвітлює усю парадигму Куркової творчости: зрозуміти, як ми, сукупні українці, дійшли до такого — принаймні до 24.02 — життя.

 

Персонажі «Лазневої справи» виписані виразно-опукло, у їхній «реальності» не сумніваєшся. Та водночас вони живуть наче у світі абстрактного псевдорелігійного наративу — дарма чи християнського, чи большевитського. Перші — такі собі залишенці від культури; ті, що не асимілюються, а лише намагаються пристосуватися, як-от Самсон.

 

Другі, як начальник міліції Найден, колишній білогвардійський офіцер, — з розряду «какая разніца». Третій тип представляє кончений чекіст-наркоман-садист з виразно російським прізвищем Абязов. 

 

І довкруг — неперсоналіована маса «людей з рушницями». Як засіяне мінами поле без застережних написів: «Дехто курив, один зняв із плеча гвинтівку, опустив прикладом на тротуар і навіщось пхав вказівний палець у дуло, ніби провіряв його прохідність. — Ну і публіка! — видихнув Холодний. — Інших немає! — різко сказав Найден. — У чекістів є! — відповів колишній священник. — У чекістів — китайці, а в нас наш брат. Темний, неосвічений, революційний і злодійкуватий, — голос Найдена пом’якшав».

 

Авжеж, пом’якшав — про «народ» бо ж ідеться. Про «мудрий народ»: «— Хто з вас найграмотніший? — запитав він бійців. Четверо одразу вказали на одного, найнижчого. — Вітюха грамотний! — додав один. — Він в усіх у карти виграє!».

 

Отже, спостерігаємо за виснажливою комунікацією ще не до кінця замулених культурних реакцій та вивільнених первісних інстинктів. Як-от епізод на допиті: «— Стомивсь я, — мовив Самсон мирно. — Як не втомитися, — закивав Гнат. — Удень допитувати, уночі розстрілювати».

 

«Лазнева справа», попри класичну детективну фабулу, — іще й рефлективне «дослідження» генези совєтської/постсовєтської людини, притаманне Куркову, як нікому іншому в нашому письменстві (за виключенням Жадана і, частково, Матіос та Забужко).

 

«Дуже вже все, що відбувалось, не вкладалося в жодні рамки здорового глузду», — міркує Самсон, знаходячи підтвердження у найнесподіваніших місцях: «Помітив відсутність звичної вивіски «Костюми. Візитки. Фраки». Натомість на дошці, прибитій біля вхідних дверей, було написано: «Поглиблення кишень, ремонт одягу, вшивання документів і цінностей».

 

Колись російський письменник Дмітрій Биков, нині емігрант, написав один із кращих романів про перші дні-місяці большевитської окупації «1/6 земної тверди» — «Орфографія» (2004). І там є інтегральне формулювання цивілізаційного зламу: «Життя потекло в нікуди».

 

Андрій Курков перейнявся цією проблемою раніше. Далекого 2000-го вийшов його роман «Сказання про істинно народного контролера» (Х.: Фоліо), де уперше проявився подив і захват від нестримної агресії інфантильного розуму, що здобувся на владу.

 

Емпірика російської амеби описана там настільки яскраво, що її досі ніхто не перевершив, навіть Шкляр. Там діє «красноармійський загін з виловлення біглих сільських вчителів», один із бійців якого згадує «славне революційне минуле, в якому був він справжнім кулеметником і нестямно любив дахи і дзвіниці, з яких відкривався неймовірний огляд».

 

Усе, що поза дахами і кулеметами, — не має значення. Ось, наприклад, про економічний менеджмент: «— Звітуйте-но мені про стан справ зі збиранням врожаю! — звернувся, попиваючи чай, товариш Павлюк до членів партбюро. — У нас все в порядку, — відповів один з них. — Це добре, — задоволений керівник гмикнув. — Так і треба працювати». Так про совєтську владу тоді ще не писав ніхто. А тим більше ніхто не згадував конкретних зверхників тої влади у такому вбивчому контексті: «— Давай про справу. Статтю про рабкрін прочитав? — Так, — відповів Павєл. — А зрозумів? — Ні, — зізнався контролер. — Ну, нічого, — заспокоїв його Калінін. — Головне — не розуміти, а діяти. Зрозуміло?».

 

А потім вигулькує і сам верховний правитель Лєнін на якомусь дитячому «утренніку»: «Тут Ільїч зупинив хоровод і каже: «А тепер, діти, я вам буду фокуси показувати». І тут же обертається до Добриніна й запитує: «У тебе на господарстві три наперсточки знайдуться?».

 

Далі цю фантасмагорію блискучо розвинено в романі «Сади господіна Мічуріна» (Х.: Фоліо, 2002). але більш-менш масово знущатися з Лєніна українська література стала набагато пізніше, починаючи зі «Стовпа самодержавства» (2011) Івченка та Камаєва.

 

Та Курков не лише кепкував, а й обережно попереджав: «Можливо, вчасно зроблений ремонт подовжує життя не лише квартирі, а й її пожильцям» (Добрий янгол смерти. — Х.: Фоліо, 2000).

 

Та на заваді авторові завжди стояв його ж головний герой — під різними іменами, різного віку, але завсігди той самий затятий епікурієць, який однозначно міняє будь-які роздуми на щонайменший комфорт: «Практично з нічого, із простенького супу зі шматком хрусткого хліба виникало відчуття щастя» (там само).

 

І це «витіснення», за терміном Юнга, триває досі, аж до Самсона Колечка: «Вмочив скибку чорного хліба в баночку з олією. Зверху посолив і до рота відправив. І посилився в його голові спокій, думки та хвилювання зупинилися, завмерли. І сам він завмер, ніби в цю мить хотів би бути статуєю Огюста Родена, а не міліціонером-слідчим київської міліції».

 

Але оця вайлувата непоспішність та непозбувна прокрастинація — то не просто влучно відтворені індивідуальні риси персонажів, а й електоральна характеристика значної частини українських виборців і… читачів.

 

Детективні історії Куркова суперечать сучасному канону жанру: замість ілюзіону спалахів слідчої інтуїції — тягуча робота пересічного розуму: «Повільно, в ритмі своїх сумнівів… Поки думки не дозріють». Та в цьому й принада: у такому непоспішно-споглядальному ритмі читач устигає приміряти ситуацію на себе, уявити себе детективом. 

 

До всього — жодних див криміналістики; з технічних засобів — тільки фотограф за викликом. Тож Самсонові приходиться спостерігати, наприклад, за конем, який облизує вбитого, і робити висновок, що небіжчик тварині не чужий, а відтак, пов’язаний зі злочинним ланцюжком подій, у яких той кінь, схоже, брав участь. «Може, ти щось про нього знаєш? — він простягнув руку, намагаючись погладити».

 

І — так, ця екзотична дедукція спрацьовує.

 

Проза Андрія Куркова — це така собі ілюстрована історія повзучої трансформації соцреалістичного суспільного наративу в постмодерністський.

 

Довший час (либонь, аж до 2014-го) навіть серед літературознавців побутувало непоодиноке переконання: мовляв, навіщо нам копирсатися в усьому тому соцреалістичному мотлосі?

 

Час показав, що то було геть помилкове судження, що спричинилося до фатальних наслідків. А Курков же попереджав про небезпеку безвідповідальної поблажливости в кожній книжці — не публіцистичними закликами, звісно, а змальовуючи щораз химерніші мутації масової свідомости.

 

Та коли його сюжетні натяки ніяк не відлунювали у публічному дискурсі, письменник не втримався від прямої інвективи: «Запах попередників треба знати!» (Шенгенська історія. — Х.: Фоліо, 2016).