Слова рятували. Максиму Рильському й іншим митцям доводилося підлаштовуватися до вимог радянської системи
Відомо, що, аби врятуватися від сталінських репресій, Павло Тичина написав вірш «Партія веде». >>
Містична Україна: рецензія на роман Горіха Зерня «Шептуха»
20.08.2025
Перший роман Горіха Зерня «Доця» (К.: Білка, 2019) став вибухом, що повернув до нормального стану саму літературну сейсмографію.
Річ у тім, що навала нонфікшну на українському ринку від початку 2010-х, супроводжувана агресивною піар-пропагандою видавців та невіглаським конформізмом книжкових рецензентів, таки усталила хибну оптику: мовляв, варте читацької довіри лише те, що написане очевидцями.
А коли йдеться про відтворення екстремальних подій, як-от війна, — не-учасники взагалі не мають права писати.
Тоді ж вигулькнула наскрізь фальшива наличка «на реальних подіях» — нібито людський розум здатний витворити щось поза межами людського ж досвіду: найфантастичніші фантазії Босха чи Кінга засновані саме на елементах реальности.
А з іншого боку, саме митці є найкращими інтерпретаторами тих реалій. Наприклад, існує чимало цікаво-ґрунтовних досліджень феномену наркоторгівлі, але чи не найяскравіше змалював її не учасник-свідок, а письменник Перес-Реверте у романі «Королева Півдня» (Х.: Фабула, 2024).
Отже, правдивим мірилом наближення до розуміння є не безпосередня залученість до подій, а виключно авторський талант. Як, приміром, у авторки «Доці».
Друга книжка Горіха Зерня «Принцип втручання» (К.: Білка, 2021) збентежила читача зухвалим виходом з-під очікувань: замість педалювання дебютного успіху — скок у геть іншу царину.
До певної міри, це схоже на «курську операцію» — на несподіване збройне захоплення плацдарму чужої території.
Території вже згадуваного Кінга з його містичними вхідними координатами і цілком реалістичними вихідними. Новинка — роман «Шептуха» — дає знати, ким Горіха Зерня є насправді.
Коротко про фабулу. Перекладачка середнього віку має проблеми у шлюбі й намагається від них тимчасово утекти до прабатьківської хати на північних задвірках Сумщини.
Відбувається це буквально за кілька днів до повномасштабного вторгнення, але героїня цього не усвідомлює через внутрішнє сум’яття. Село зустрічає її нашорошено — як онуку впливової місцевої відьми, баби Шептухи, пам’ять про яку непокоїть односельців багато років по її відході.
Дуже швидко наша перекладачка усвідомлює, що не має іншого способу комунікації, як імітувати свою бабусю. Тобто, за великим рахунком, маніпулювати масовою свідомістю: «Якщо я не хочу присвятити решту років боротьбі з вітряками, мені треба погодитися з природним плином речей».
Усе це цілком улягає Кінговій парадигмі, аж до деталей («далеко не зразу я додивилася, що дата на поштовому штемпелі проставлена за десять місяців до мого народження»). Так сталося, що водночас із «Шептухою» на книжкових полицях з’явився роман Кінга «Роза Меддер», уперше перекладений українською.
Читаючи обидві книги, бачиш чимало тематичних збігів. Але я далекий від думки про свідоме наслідування. Радше «Шептуха» є потвердженням засадничої реалістичности «короля жахів» з його виходом на суто побутові проблеми, принаймні у його романістиці крайніх двадцяти років.
«Шептуха» значною мірою — так званий роман виховання: про те, що ти робиш не так, якщо твоє буття раптом летить у прірву. Ось про шлюбні стосунки: «Ми спільно погоджувалися, що двом краще, ніж одному, і були такою собі страховкою на випадок хвороби чи безробіття... Шлюб був нашим депозитом».
Та зіставлення власних параметрів зі спостереженнями за знайомими призводить до різкого підвищення тривожности: «Вони були такими завзятими, так голосно сміялися і фонтанували ідеями, так добре тримали удар так широко усміхалися на всіх фотографіях, що я не могла не перейнятися питанням: а які вони насправді, наодинці з собою, коли ніхто не підглядає? Чому в них такі напружені очі?».
А тут іще майже повнолітня донька каже: «Мам, ти дуже токсична». Для більшости мам — це шокове зізнання. Проте це підліткове розуміння «токсичности» пояснила ще Біблія: що більше знаття, то більше скорботи.
Та попри те, що наша героїня, як перекладачка, добре обізнана зі Святим письмом, — її це емоційно травмує. Аж так, що «змушувала себе переставляти ноги, а насправді мріяла тільки про те, щоб лягти й заснути і не прокидатися до весни» (це як і в «Доці» — «цілу зиму я мріяла поставити світ на паузу та спокійно подумати»).
Так, сон здебільшого лікував... «але відразу ж забувала здобуті вночі знання». Утім щось таки проривалося і невдовзі сформувалося розуміння: «Молодше покоління сильно затрималося у розвитку через сподівання старших на державу... Це очікування, ця інерційна втома уповільнила тут усе, зробила село розгубленим і депресивним... По суті, втеча стала єдиною стратегією виживання».
Ну, це також не є відкриттям — значна частина світової літератури базується на втечі периферійної молоді до цивілізаційних центрів.
Але Горіха Зерня максимально конкретизує загальники, коли доходить до тих самих «реальних подій»: «Ніхто б не став жартувати чи легковажити такими речами, коли на кону життя твоєї країни», — думає собі наша героїня, коли її «дістають» президентські запросини «на шашлики» напередодні цілком імовірного жаху.
І мимоволі зринає алюзія на брехню під час Чорнобиля: все під контролем, відновлено, без паніки... Вже у «Принципі втручання» наша авторка дійшла висновку: «Практично кожне наше слово слід супроводжувати застереженням «або ні».
Але це — внутрішнє знання. Назовні мусиш реагувати адекватно до очікувань. А чого очікують дівчата, жінки, а часом і чоловіки, які щодня навідують «молоду Шептуху»?
Відвести «пристріт» чи навпаки причарувати когось, одлучити від горілки чоловіка, припинити падіж курей чи просто звести бородавки на руці.
Ось мінідіалог, що дивовижно концентровано передає суть зламу свідомости містянки-перекладачки на спадкоємицю баби-відьми: «— А звідкіля ви знаєте? — Що знаю? — Що на ній порчі нема? Якщо, як ви кажете, ви не з цих... Ну, не така. — На ній порчі нема. А на тобі зараз буде, якщо мене не послухаєш».
Схоже, це пряме продовження однієї тези з «Доці»: «Я була в ідеальній позиції для ведення партизанської війни».
Коли наша персонажка нарешті збагнула, що навала русні є справою навіть не днів, а годин, вона активізувалася в усіх сенсах, включно з відьомським: «Шукай слова, переконуй. Ми запізнюємося». Шукала не лише в бабиному арсеналі, а і у власному, перекладацькому. Як виникла потреба, перед причмеленою продавчинею сільмагу виголосила англійською короткий монолог із Шекспіра («у кожній незрозумілій ситуації цитуй «Гамлета». І хоч нечесно так лякати бідну дівчину, вона, напевно, подумала, що я її прокльонами обвішую або зурочую прямо на робочому місці»).
Далі події розгорталися так, як у багатьох творах Івченка: слово перетворювалося на дію. Ще у «Принципі втручання» ми прочитали: «Вона все життя сповідувала принцип діяльної доброти, принцип втручання. Якщо для решти людства дорога в пекло вимощена добрими намірами, то Магда мостила собі дорогу ділами... Танк — її друге ім’я».
Молода Шептуха — не танк, жодних ознак на початку немає. Але 24.02 перетворило її на потужнішу сутність, яка вийшла на яв. Переможно. Наприкінці, попри трагізм, «у неї був погляд людини, яка пережила своїх ворогів».
І, не зважаючи на трагічно-оптимістичну історію «Шептухи», Горіха Зерня залишається чи не поодинокою письменницею, здатною просто розсмішити читача («але на душі чомусь було тепло й бешкетно»).
Цей потяг до анекдотичного гумору струмить і з попередніх книжок. Ось із «Принципу втручання»: «Загриміло так, що навіть соловейко закашлявся».
У «Шептусі», коли персонажка приймає телефонний дзвінок («Слухаю!»), — «коти втупилися в мене з таким поглядом, ніби щойно заклалися на результат розмови і ловили кожне слово, чекаючи, хто з них програє десять гривень». Це про те, що очікувати віл нашої авторки повноцінного роману-анекдоту — цілком виправдано. Імовірно, це станеться по війні.
А, можливо, й раніше — гумор-бо, як знати, помічний за всіх екстремальних ситуацій. Кажуть — на фронті також.
Хай там як, а «Шептуха» увійде в історію української літератури нарівні зі «Сірими бджолами» Куркова та «Інтернатом» Жадана.
