Фешн: магія краси і сили. Рецензія на «9 1/2 років Vogue UA в Україні»

Фотографія виникла двісті років тому як дивна технологічна знахідка.

 

Магічна, сказати б, бо здатна була фіксувати людську пам’ять.

 

У цьому сенсі винахід французьких художників Даґера і Ньєпса та англійського фізика-хіміка Телбота цілком можна зіставити з виникненням письма й живопису.

 

Світлини виконували ту саму функцію пам’яти позірно переконливіше — як тепер би сказали, на реальних подіях. Надприродні властивости літератури й мистецтва регулярно акцентуються навіть академічними дослідниками, а найпоширенішим сучасним означенням фотографії є — медіум.

 

А медіуми, як знати, швидко комерціалізуються. Фотографія блискавично навчилася заробляти гроші. Не встиг Даґер презентувати сам процес, як «через п’ятнадцять днів після публікації інструкцій люди у кожному паризькому кварталі робили портрети» (Джон Теґґ. Тягар репрезентації: есеї про множинність фотографії та історії. — К.: Родовід, 2019).

 

Незабаром живописці-мініатюристи, які доти тримали ринок недорогих портретів на замовлення, геть занепали. Фотографів, які займалися тим самим, було вже удесятеро більше, і продуктивність кожного приблизно у тридцять разів перевищувала можливости традиційного малярства.

 

Невдовзі світляри опанували новий тренд: друкували набори карток із членами королівських сімей, які розходилися у мільйонах копій.

 

Фактично, це був початок фешн-фотографії. Візуальної моди на красу і силу. Реально цей фотографічний жанр захопив світ на початку 1920-х, коли поліграфія спромоглася повноцінно відтворювати світлини, і журнали-бренди Vogue, Harper’s Bazaar та Vanity Fair перейшли з графічної ілюстрації на фото.

 

Завдяки справді гігантським накладам цих видань гонорари за знімки злетіли до максимуму. Конкуренція за публікацію зашкалювала, вигравали кращі з кращих.

 

Модні журнали перетворилися на інкубатори фототалантів. Мало хто з класиків світлярства не «відмітився» на шпальтах фешн-періодики.

 

Vogue прийшов в Україну навесні 2013-го. Напередодні повномасштабного вторгнення київська редакція планувала помпезний ювілей. Зокрема, готували до друку величезний альбом.

 

І він таки вийшов восени 2022-го з промовистою корекцією назви: «9 1/2 років Vogue UA в Україні». Анна Вінтур, глобальна редакційна директорка світового медіа-бренду «Воґ», почала свою передмову так: «Креативність подолає будь-які кризи, трагедії та війни».

 

У стратегічній перспективі з цим заспівом годі сперечатися. А в тодішній шоковій ситуації те справді розкішне видання непомітно випромінювало віру у повернення до нормального буття. Власне, у перемогу над імперією зла.

 

Понад дві сотні високопрофесійних світлин: вигадливі композиції, кольорові інтриги, чорно-біла символіка. Роботи фотомайстрів Заходу в Україні та знімки вітчизняних профі, опубліковані головною редакцією (Нью-Йорк—Париж—Лондон).

 

Українські селебриті тут і там. Три фотосесії з Оленою Зеленською (2019, 2021 та липень 2022-го). Безумовно пам’ятна книжка в історії нашого фотодруку. Бодай тим, що уперше сконцентрувала увагу українців на фешн-фотографії.

 

Лише торік стався справжній прорив у це дивовижне фотозадзеркалля — вихід перекладу крайньої книжки Енні Лейбовіц «Дивокрай» (К.: ArtHuss). Звісно, ми її уважно розглядали у числі від 04.09.2024.

 

Та серед номінантів минулорічного рейтингу виявилося ще одне прикметне видання — «Українська традиційна мода. Етнофотографія» (К.: Creative Publishing). Її авторку, Анну Сеник, представлено як засновницю напряму української етнофотографії, що працює в цьому жанрі понад 11 років.

 

Реконструкції автентики, чим займається пані Сеник, — річ неоднозначна. Є два непримиренні погляди на способи відновлення минувшини. Один — назвемо його формальним або музейним — за повно-детальне, включно з помилками давніх авторів, відтворення оригіналу. Другий — пойменуймо його сенсовим — наголошує на віднайденні позачасової ідеї колишніх творців.

 

На цьому, наприклад, тримаються сучасні екранізації хрестоматійної літератури. Альбом Сеник — саме такий, її розуміння автентики максимально адекватне сьогоденним трендам.

 

Органічність цих світлин нічим не відрізняється від сесій з авангардних показів найвідоміших модних домів світу. І — годі заперечити видавчині Люсії Бондар: Сеникові знімки — «культурні продукти міжнародного рівня».

 

Це, хоч як банально звучить, — жива класика. І коли авторка пише: «Та краса, яку ви бачите на моїх роботах, — це Україна. І її знищують. Прямо зараз» — це саме про екзистенційність російської війни: нищення живої пам’яти, актуальної та модної.

 

Під цим оглядом перша альбомна світлина щасливої дівчини у весільному вбранні — має не менший потенціал, ніж відомі кадри воєнних фотокорів.

 

У більшості світлини Сеник самодостатні. Звісно, у такому осяжному фотопроєкті не уникнути «манекенів», але переважно бачимо молоді та досвідчені обличчя моделей-сучасниць у природних позах-жестах-емоціях.

 

Плюс цілком завіконно-упізнаваний пейзажний декор-підсилювач. Світлини самодостатні настільки, що не потребують власне етнографічного супроводу (як не потребують його кращі світлини майстрів феншн-фото, хоч «Воґ» і супроводжує їх на журнальних сторінках інформацією про виробника і матеріали).

 

Але етносупровід у книжці Сеник є — і то вельми доречний. Інформативно ємні й водночас лаконічні коментарі етнографа Юрія Мельничука, де навіть натяку на запах нафталіну немає, часом багато що пояснюють.

 

Не лише більш-менш знане («всі прикраси виконують функцію оберегів»), а й трохи несподіване: «Територія України з астрологічного погляду є під впливом сузір’я Тельця, управителем якого є планета Венера — богиня краси, гармонії та любови. Венера в Тільці дає людям відчуття пропорцій».

 

Є тут і про те, що венеційський бісер уперше з’явився в Україні на Буковині, бо Дністер був одним з відгалуджень шляху «із варяг у греки», а на Гуцульщині «традиційний одяг ніколи не виходив з ужитку».

 

Мода, звичайно, це бізнес (і то з найприбутковіших), а фешн-фотографія за своєю функцією — відверта реклама: вбрання, аксесуарів, новинок автопрому та інтер’єрів.

 

Та у кращих своїх проявах фешн-фото — це мистецтво портрету (а часом навіть і пейзажу). А в портреті головний punctum (точка входу в резонанс зі знімком, за термінологією Барта) — це погляд портретованого.

 

Світлини Сеник випромінюють цілий спектр поглядів: сторожкі, грайливі, іронічні, часом відьомські або й відверто еротичні (як і одяг). У крайньому випадку згадується портрет української фотомоделі Яни Годні з книжки «9 1/2 років Vogue UA». Якщо додати жести-пози-натяки на класичний живопис, то книжку Анни Сеник цілком можна вважати «симфонічною».

 

Британський фотокоуч-есеїст Генрі Керол значить: «Фотографування людей веде до напруженої гри поглядів між об’єктом, фотографом і глядачем... Щоб бути видатним портретним фотографом — ти маєш бути майстром маніпуляції... Чудовий фотограф — як психолог, що знає, як витягти правду з пацієнта» (Як знімати неймовірні портрети. — К.: ArtHuss, 2022).

 

Ці зауваги цілком виправдовуються у книжці Сеник (хоч, до слова, вона часом нехтує ще однією Кероловою максимою: «Не дозволяй своєму суб’єкту ховатися за посмішкою»). Але поговоримо про самого Керола — помітне явище у фототеорії.

 

Видавництво «ArtHuss» у 2021—2023 роках переклало п’ять книжок цього автора, які — формально — є посібниками для аматорів. Тут є про всі технічні пастки, яких можна уникнути, — починаючи зі Сцилли і Харибди початківців (витримка-діафрагма). Практичні поради супроводжені переконливою інфографікою.

 

Тут є навіть юридичні поради щодо уникнення конфліктів на ґрунті авторського права та конституційних прав особистости взагалі. Та головне в цих книжках — саме теоретично-есеїстичний супровід.

 

Оцініть самі (ви ж бо знімаєте на смартфон, чи не так): «Композиційні техніки... Насправді все зводиться до двох речей: твоєї лівої ноги і твоєї правої ноги... Де ти стоїш?.. Непродумане обрамлення баналізує навіть найдивовижніші предмети, тоді як добірна рамка може створити красу з нічого... Світло ніколи не буває нейтральним. Воно завжди наповнене психологічним підтекстом... Тіні говорять нам всю правду про світло... Якщо жорстке світло дає стусана, то м’яке більше схоже на масаж... М’яке світло пестить суб’єкт, а не атакує його... М’яке світло — майстер посередництва... Мала глибина різкости утворює тісний зв’язок із місцем... Психологічно недоекспонування спантеличує і породжує відчуття неспокою... Чорно-білий оприявнює невидимий світ фактур і тонів... Небагато людей заперечуватимуть просту красу симетрії. Вона має універсальний шарм, що задовольняє нашу базову потребу в порядку... Лише знай, що існує тонка межа між балансом і нудністю». 

 

Це, погодьтеся, не про техніку, це — про поезію мрії. «Пересічні фотографи імітують красу. Чудові фотографи створюють власну... Припини дивитися та почни бачити... Показувати світ своїми очима. Оце і все, що потрібно».

 

Це не для пересічних юзерів, а для мрійників. Коли стикнувся з Керолом, пригадав свій досвід входження у фотографією, починаючи від першої подарованої мені, четвертокласнику, камери.

 

Звісно, опановував за допомоги батька, який був класичним захопленим фотолюбителем. Але й активно-самостійно намагався вивчитися за суворо-нудними совєтськими посібниками.

 

І тепер зловив себе на думці з царини альтернативної історії: якби тоді раптом поруч опинився Керол — чи не перетворилося б моє гобі на успішну кар’єру?

 

Генрі Керол — це розслідування з психології творчости. Коли хтось прагне почути влучні, дотепні й розумні слова про мистецтво, то це саме до нього. У своїй заглавній книжці «Як знімати неймовірні фотографії», яка вийшла в Лондоні 2014-го, узяв за мотто вислів Анселя Адамса: «Фотографуючи, ти не відтворюєш, а створюєш». І далі аналізує роботи, «які надихають».

 

Приміром, знімок-ікону Роберта Капи «Висадка американських військ на плацдармі «Омаха». Нормандія, Франція (06.06.1944)»: позірна «недовершеність робить фото чимось більшим, аніж просто документуванням подій.

 

Воно вловлює те, як це все проживалося». Або ось коротко, сильно й вичерпно — про знімок британця Алкана Гассана «Над містом» (2010): «Зображення абсолютної безтурботности». Чи про світлину японця Дайдо Моріями «Безіменне (жінка в білій сукні, що біжить в Йокосука)» (1971): «Спіймав цю драму завдяки жорсткому світлу від спалаху, що дотягується до жінки, як несамовита хватка психопата».

 

А про американця Алека Сота написав так: «Ніколи не розказує історію цілком. Його зображення — це швидкі погляди, білі плями, які потрібно заповнити самостійно... Будь детективом і шукай дивину».

 

Крайня фраза — ніби місток до нового періоду Керолової активности. По завершенню роботи над трикнижжям «Як знімати...», він зосередився виключно на коментуванні топзразків у вигляді діалогів з їхніми авторами: «Фотографи про фотографію» (К.: ArtHuss, 2023). Та про цей досвід — іншим разом.