Шалом тобі, Шолом-Алейхем. Вмираючи у Нью-Йорку, письменник заповідав поховати його у рідному Переяславі

Усе сталося, як це часто буває в житті, — спонтанно. Головний режисер Київського театру ім. Івана Франка Сергій Данченко, перебуваючи на Всесоюзному з’їзді театральних діячів, несподівано потрапив на центральну в Москві Манежну площу.

 

Ця площа зажила сумної слави — тут регулярно збиралися «патріоти» з погромного товариства «Пам’ять», які вимагали виселення з СРСР євреїв, погрожуючи при цьому розправою над визначними діячами єврейської культури.

 

«Яке дикунство, — подумав Данченко, — чи знають ці люди, на який шар культури вони зазіхають, адже нічого, крім ненависті, своїм співвітчизникам-євреям вони не пропонують?».

 

Тоді й виникла у Сергія Володимировича крамольна як на ті часи ідея: вперше на сцені українського театру поставити єврейську п’єсу. А яку?

 

Повернувшись до Києва, усамітнившись у своєму кабінеті, Данченко замислився над цим питанням, аж раптом асистентка повідомила йому, що Одеський театр музичної комедії привіз до Києва мюзикл за мотивами творів Шолом-Алейхема, гастролі відбуваються у Жовтневому палаці культури.

 

Сергій Володимирович відвідав спектакль одеситів, був у захваті від прекрасного Михайла Водяного у головній ролі. А потім, відвідавши Михайла Григоровича за лаштунками, розпитав його, мовляв Шолом-Алейхем не був драматургом, театральних п’єс не писав, то де ж їхній театр узяв лібрето?

 

Водяний зрозумів столичного режисера і передав його прохання своєму землякові Григорію Горіну. І вже за кілька днів Горін сам подзвонив Данченку, сказавши: «Театр Франка — це дуже престижно». Данченко, зі свого боку, попросив зробити cценарій якомога швидше.

 

Стосовно того, кому в трупі він доручить головну роль, двох думок не було: звичайно, Ступці, Богдану Ступці, адже обидва вони починали у Львівському театрі імені Заньковецької, товаришували, як кажуть, сім’ями, та головне не це.

 

Творчий потенціал Богдана Ступки не залишав сумніву — він упорається якнайкраще, бо вже на той час у творчому доробку актора були головні ролі у творах української й світової драматургії: Задорожний в «Украденому щасті» Франка, Дон Жуан у «Камінному господарі» Лесі Українки, Тарас Шевченко у «Снах за Кобзарем» Кузьменка-Делінде, Поприщина з «Нотаток божевільного» Гоголя, Річарда, Едмунда, короля Ліра Шекспіра...

 

Та все ж у відповідь на пропозицію Данченка Ступка здивовано запитав: «То що я там маю грати, Сергію? Може, ти б мені пояснив: по Тев’є пройшлися такі метри, як Ульянов, Леонов, Водяний, — усі троє, до речі, народні артисти СРСР»...

 

Данченко вислухав цей пасаж друга спокійно і відповів із притаманною йому переконливістю: «Я бачив гру кожного з них і можу сказати: у трактовці Ульянова Тев’є — росіянин з великого міста, якщо й не столичного, то повітового, росіянином виглядає і Тев’є Леонова, але з сільської глибинки, російської, підкреслюю, глибинки, а у Водяного Тев’є схожий на Мишка-Япончика — веселого одесита. Мені ж потрібен кмітливий український Тев’є, який, як і годиться, заговорить українською мовою. І ти, Богдане, зробиш його таким».

 

Після цієї розмови Ступка упіймав себе на думці про те, що дуже мало знає про письменника Шолом-Алейхема, а про свого героя — зовсім нічого. І перш ніж традиційно навідатися на свою батьківщину — селище Куликів, що на Львівщині, приїхав на батьківщину Шолом-Алейхема — у Переяслав-Хмельницький, що на Київщині.

 

Директорка будинку-музею письменника Ірина Кучеренко розповіла актору, що Соломон Наумович Рабинович (справжнє ім’я письменника) народився у Переяславі 1859 року.

 

У містечку тоді була велика єврейська громада, і прототипів усіх своїх героїв письменник зображав з конкретних людей — його сучасників. Чи не вперше у світовій літературі герої Шолом-Алейхема не королі чи полководці, не короновані особи, а біднота, єврейська біднота, яка розбагатіти могла лише подумки.

Бел Кауфман, онука письменника.

 

Потім Ступка пішов вулицями старовинного Переяслава. Звісно, люди впізнавали його, супроводжували, розповідали про своє місто. Ось трьохсотлітній дуб, біля якого герої Шолом-Алейхема освідчувалися у коханні, а там, попід горою, покинуте обійстя, у якому сто років тому господарював їхній земляк Тев’є, піклуючись про свою родину.

 

І раптом актор відчув, що Шолом-Алейхем десь поруч, а сам він не хто інший, як Тев’є — майбутній персонаж. Не вистачає лише кашкета, білої сорочки та короткої жилетки для остаточного перевтілення.

 

У грудні 1989 року в Києві розпочала роботу Конференція європейського і світового єврейства, аби намітити заходи з трагічної нагоди — 50-річчя розстрілів євреїв у Бабиному Яру.

 

Того ж місяця, якщо точніше — 23 грудня 1989 року, український драматичний театр імені Івана Франка запросив гостей з усього світу на прем’єру вистави з остаточною назвою «Тев’є-Тевель».

 

Як на ті часи це була неабияка сміливість «франківців», адже на все єврейське було накладено залізне табу, а правлячою все ще була комуністична партія — ініціатор цього табу.

 

Виставу вирішили дати благодійну, тобто вхід — вільний. Відтак глядачі почали займати місця задовго до початку — за годину і навіть більше. Уся трупа хвилювалася — мова вистави українська, чи зрозуміють її без перекладу? Щоправда, в залі було чимало вихідців з України, і у трупі жила надія: хоч вони щось зрозуміють, проте в кулуарах усе ж переважала англійська.

 

Та марними виявилися побоювання: побачивши Богдана Ступку в головній ролі, зал принишк, тут запанувала нечувана тиша, яка й трималася увесь час, поки тривала вистава. А от по закінченні зал підвівся у єдиному пориві, влаштував Ступці таку овацію, на яку він і не розраховував. Осипавши актора квітами, глядачі оточили його, без упину тиснучи руки, і українськ «дякую» стало найуживанішим словом.

 

А далі — спокійна буденна робота, але на кожну виставу Ступка вишукував нові яскраві фарби для свого героя, і дуже скоро вистава «Тев’є-Тевель» стала суцільним аншлагом. Чи хвилювався актор, виходячи у ролі Тев’є? Звичайно, як і будь-який великий артист, та чи міг знати Ступка, що усі хвилювання, пов’язані і з його героєм, і з цією виставою, іще попереду?

 

Якось перед початком вистави до його гримерної вбігла переполохана асистентка: «Богдане Сильвестровичу, в залі присутня онука Шолом-Алейхема. На виставу спеціально прилетіла із Нью-Йорка».

Невимовне хвилювання охопило актора: це вже серйозний іспит, тут треба не схибити. А по закінченні вистави онука письменника не підійшла до рампи, не потисла йому руку, не вручила квіти. Та коли публіка нарешті відпустила Ступку і він пішов, аби змити грим і переодягнутися, назустріч йому рушила група людей. Від групи стрімко відійшла сива літня жінка. Вона обійняла Ступку, припала до його грудей: «Пане Богдане, любий пане Богдане, у вашій грі я побачила не Тев’є, якого не знала, я побачила свого діда — великого Шолом-Алейхема. Впродовж життя він, так само, як і ви, сміявся і плакав».

Потім до актора підійшов радник президента України з питань культури Юрій Богуцький. Він сказав: «Шановний Богдане Сильвестровичу, дозвольте представити вам онуку Шолом-Алейхема пані Бел Кауфман, її чоловіка — знаного у США бізнесмена Сіднея Глака, Надзвичайного і Повноважного Посла США в Україні Джона Гербста, Надвичайного і Повноважного Посла Держави Ізраїль в Україні Анну Азарі».

 

Усі по черзі обійнялися зі Ступкою, та коли нарешті він повернувся до гримерної, вона являла собою... оранжерею квітів — жодного букета, лише корзини розкішних троянд.

Факт перебування в Києві онуки класика світової літератури не пройшов непоміченим: першими відгукнулися представники засобів масової інформації.

 

За згоди пані Кауфман до готелю «Прем’єр-палас», де вона оселилася з чоловіком, завітали: Ілля Левітас — редактор газети «Єврейські вісті», Лесь Танюк від газети «Культура і життя», Іван Ільєнко та автор цих рядків від «Літературної України».

 

І вона вийшла до преси — чепурна, вродлива літня жінка. Привітно посміхнулася й почала без усякого вступу: 

 

— Вчора у супроводі активістів Єврейської ради України ми із Сіднеєм поклали квіти до пам’ятника Шолом-Алейхему, пройшлися вулицею, що носить його ім’я, постояли у дворі, де народилася Голда Меїр.

 

Я зачарована Києвом, цілком згодна зі своїм дідом, який також був ним зачарований, він писав: «Багато скромніше виглядає Київ після блискучого Парижа й чистенького Берліна. І все-таки, якби мені запропонували обрати одне з цих міст, я б зупинився тільки в Києві, хоч він і не такий духмяний і не такий впорядкований. І чим частіше я згадую його, тим сильніше мене тягне туди — додому».

n Очевидно, Київ не єдине місто в Україні, де перебував ваш уславлений дід?

 

— Мій дід, якого весь світ знає як Шолом-Алейхема, і мало хто знає його справжнє ім’я — Шолом Рабинович, народився 2 березня 1859 року в українському Переяславі. Навчався у хедері — початковій школі для хлопчиків, коли подорослішав, то у тому ж Переяславі розпочав свою літературну, пізніше ще й педагогічну діяльність, а це вже після успішного закінчення переяславського повітового училища, де навчалися як єврейські, так і українські діти. Заможні ж люди прагнули навчати своїх дітей удома, тож попит на педагогів-репетиторів був досить великий. Молодий Шолом урахував це і почав пробувати свої сили у репетиторстві. Це змусило його роз’їжджати по різних куточках України — туди, де відкривалася вакансія. Його бачили у Богуславі, Лубнах, Білій Церкві, Боярці, Бердичеві, Каневі. Багато з цих міст він описав згодом у своїх творах.

 

— Хто став дружиною Шолом-Алейхема?

 

— Його роман розпочався у селі Софіївка, це передмістя Богуслава, куди 1876 року його запросив єврейський магнат Елі Лоєв, аби молодий педагог навчав єдину дочку Лоєва — Ольгу. Та він не лише навчав юну красуню, у вільний час він писав свої перші твори — повісті, оповідання, а Ольга була першою, кому він їх читав. А у вільний час вони, замріяні, сиділи на березі Росі, мандрували по затишному Богуславському лісі.

 

Отак і виникло кохання. Довідавшись про це, старий Лоєв вигнав зухвалого учителя, бо той походив з родини дрібного крамаря, а він, Лоєв, магнат і власник земельних наділів, тож його Ользі цей учитель не рівня.

 

Та Ольга не відштовхнула Шолома, і тоді розгніваний батько вигнав з дому їх обох. Молоді не розгубилися, разом вони вирушають до Лубен, а згодом і до Києва, де 1883 року беруть шлюб. Потім молода сім’я переїжджає до Білої Церкви.

 

Принагідно зазначу, що моя бабуся Ольга на багато років пережила мого діда і в Нью-Йорку на пам’ятнику Шолом-Алейхему вибитий напис: «Ольга Рабинович, дружина Шолом-Алейхема. 1865—1942».

n Не підлягає сумніву, що Шолом-Алейхем любив Україну, у своїх творах він широко використовував український колорит, українську лексику й фольклор, описував українську природу. То чому ж наприкінці життя він опинився на чужині, де й помер?

 

— До цього його спонукали єврейські погроми, які на початку 1900-х років прокотилися Росією і не оминули Україну, бо вона входила до складу Російської імперії. Коли полилася безневинна єврейська кров, молоде подружжя виїхало до Галичини й Буковини, де погромів ніколи не було. Шолом з Ольгою жили у Львові на вулиці Котельній, у Чернівцях у готелі «Чорний орел». Там і в сусідніх з ними містах Шолом успішно виступає, читає свої веселі оповідання й монологи, демонструє майстерне володіння сатирою. До речі, в обох цих містах нині є вулиця Шолом-Алейхема.

А звідти до Європи — короткий шлях, уродженця України радо вітають Варшава, Вільно, Берлін, Женева, Лондон, кілька італійських міст. Треба зазначити: Шолом-Алейхем говорив і писав мовою ідиш, а це мова європейських євреїв, тож його розуміли всі.

 

Та хворі легені дедалі більше дошкуляють йому, і він, знаючи про передову вже на той час американську медицину, 1915 року переїздить до Нью-Йорка. Проте там через підступну хворобу помирає.

n Як відбувався похорон вже на той час всесвітньо відомого письменника?

 

— Він помер у Нью-Йорку 13 травня 1916 року. Його хотіли поховати на престижному Арлінгтонському кладовищі, де покояться видатні американці або ж видатні вихідці з інших країн. Та несподівано знайшли заповіт: «Хоч би де я помер, поховайте мене не серед аристократів, відомих людей або багатіїв, а серед простих людей, робітників, разом зі звичайним народом, таким чином, щоб пам’ятник, який мені встановлять, прикрасив скромні надгробки навкруг мене, бо простий і чесний народ упродовж мого життя був окрасою свого народного письменника».

 

Цей заповіт було виконано: діда поховали у Нью-Йоркському районі Квінс, біля пагорба гори Кармель. Чому саме там? В ізраїльському місті Хайфа є біблейський пагорб Кармель, де жив і творив добрі справи пророк Ілія. Пам’ятник являє собою дві плити, встановлені горизонтально — зменшений фрагмент стіни Другого Храму в Єрусалимі.

 

Ім’я Шолом-Алейхема зробило знаменитим і американський Кармель: з усіх куточків світу сюди приходять люди, аби вклонитися могилі народного письменника і, як прийнято у євреїв, до підніжжя пам’ятника кладуть не квіти, а камінці. Часто приходимо сюди і ми з Сіднеєм...

 

Пам’ятник прикрашений єврейською символікою й віршованим написом, який склав сам Шолом-Алейхем. 

Окрасою короткого перебування у Києві гості зі США став масштабний захід, організований Спілкою письменників України, — у Білій Церкві розпочала роботу науково-практична конференція «Шолом-Алейхем: з Україною в серці».

 

Вражена масштабністю й масовістю заходу, Бел Кауфман сиділа у президії і слухала, слухала...

 

Конференцію відкрив культуролог Лесь Танюк:

 

«Ми невипадково зібралися у Білій Церкві, яку Шолом-Алейхем вважав одним з найголовніших міст свого життя. Промовистий приклад: у 1883 році сюди приїхав нікому не відомий Шолом Рабинович, а через два роки з Білої Церкви виїхав Шолом-Алейхем (у перекладі — Мир Вам) і під цим псевдонімом увійшов до переліку корифеїв світової літератури.

 

Царська Росія всіляко принижувала євреїв, вважала їх людьми другого сорту: їм забороняли жити у столичних містах, в усіх інших відводили так звану «межу осілості», предтечу створюваних гітлерівцями єврейських гетто, Росія продукувала погромні союзи на зразок «Союз русского народа», а вершиною мракобісся стали єврейські погроми.

 

А в Україні у цей час пристойним тиражем виходила «Ідише фолкс блат», тобто «Єврейська народна газета», до того ж обома єврейськими мовами — ідиш та іврит. А оскільки Шолом-Алейхем вільно володів і писав обома цими мовами, він надсилає газеті свої літературні спроби під загальною назвою «Замальовки Бердичівської вулиці». Й одразу неабиякий успіх — усі їх було надруковано. Нижче стояв підпис «Шолом-Алейхем».

 

Але малі літературні форми не влаштовують письменника-початківця, який відчув своє літературне обдарування: у Білій Церкві розпочинається работа над романами «Сендер Бланк» та «Стемпеню».

 

Далі. Одразу після Другої світової війни чорні справи царських антисемітів продовжили антисеміти радянські: у Мінську вбили єврейського лідера Соломона Міхоелса, у Москві заарештували єврейських світил медичної науки, які тільки те й робили, що нібито отруювали видатних діячів Комуністичної партії і Радянської держави, у Ленінграді стартувала боротьба з «безрідними космополитами», які буцімто не є патріотами своєї вітчизни, вони вболівають за США та щойно створений Ізраїль...

 

І в цей скрутний для євреїв час у Києві, у видавництві «Художня література» виходить друком повне зібрання творів Шолом-Алейхема у шести томах під загальною редакцією Миколи Бажана, він же автор передмови. Коментарі, як кажуть, зайві».

 

Василь Плющ, головний редактор «Літературної України»:

 

«Ніде єврейській душі не було так затишно, як на українських теренах. Про це вагомо свідчить те, що саме тут стався ренесанс єврейської духовності й культури, тут зародилися новітня єврейська література й мистецтво, звідси вийшли найвидатніші політики й державці.

 

Третина світового єврейства знайшла тут свою другу батьківщину й захист, а у лиху годину наші земляки-українці, ризикуючи життям своїм і своїх сімей, врятували цілий відсоток довоєнного єврейського населення, тобто 15 тисяч душ (!).

 

Хотів би зупинитися на конкретних прикладах: класиком світової літератури на мові ідиш став той, кого ми сьогодні урочисто вшановуємо — Шолом-Алейхем, класиком світової літератури на мові івріт став уродженець Бучача, що на Тернопіллі, Шмуель Агнон, в Україні народилися шість (!) Нобелівських лауреатів-євреїв, а це більше, ніж у будь-якій європейській країні, у тому числі й Росії. І президент Ізраїлю Шимон Перес мав рацію, коли називав Україну «країна Нобелівських лауреатів і державних діячів».

 

А візьміть гуманітарну сферу, мистецтво. Як не згадати тут одеситів зі світовими іменами — скрипаля Давида Ойстраха, піаніста Еміля Гілельса... 

 

Тепер торкнуся близької мені теми літератури. Чимало єврейських поетів демонстрували філігранне володіння українською мовою. Як, дивіться, Давид Гофштейн змальовує потяг до батьківської оселі, до місця, де народився:

 

Туди, у синь, в куточок той зелений,

Що рідний, дорогий для мене.

Туди — в мою Волинь, 

Мій погляде, полинь!

 

Лейб Квитко у вірші «Тарас Шевченко»:

Як думав печальну він думу,

Було в ній мого трохи суму.

Як слово він мовив натхненне,

То думав тоді і про мене...

 

Українські ж поети, зі свого боку, прагнули донести до українського читача те краще, що уславило євреїв — від біблійних часів аж до наших днів: у Шевченка це поема «Марія» — про Богородицю, яка народила Спасителя Ісуса Христа, у Франка — поема «Мойсей» — про пророка усіх часів і народів, який вивів євреїв з рабства, різним періодам єврейської історії присвятили свої твори Леся Українка, Павло Грабовський, Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь, наші сучасники Тичина, Рильський, Бажан, Павличко.

 

Стосовно постаті Шолом-Алейхема, якого вшановуємо ми на нашій конференції, доречно навести присвяту Павла Тичини:

 

Аж тут Шолом-Алейхем засміявся!..

Цей сміх, мов нерозгризений горіх,

Все на царів котивсь, котивсь... 

Лиш згодом

Як розкотився він по стежках всіх

Далеко й опинився між народом»...

 

Віктор Міняйло, письменник, лауреат Шевченківської премії: «Хочу додати, що тут, у Білій Церкві, навколо Шолом-Алейхема почала гуртуватися прогресивна єврейська інтелігенція.

 

В його помешканні на Клубній вулиці проходили зініційовані ним «літературні суботи», де знайомилися з найновішими творами не лише єврейських, а й українських письменників.

 

Тепер по суті. Своєрідність історичної долі двох наших народів полягає у тому, що українці, як і євреї, перебували у трьох­сотлітньому рабстві, але не в арабів, а в північного сусіда, гітлерівський Голокост знищив шість мільйонів євреїв, сталінський Голодомор, повірте, знищив не менше українців, вимушене розсіяння євреїв по світу не оминуло й українців — паралелі можна продовжити.

 

Але в євреїв на різних етапах історії виникали учителі й наставники народні, як-от сьогоднішній наш великий, можна сказати, іменинник і властитель дум Шолом-Алейхем.

 

Великий пророк і духовний вождь є і в українського народу, тож у березні кожного року ми урочисто вшановуємо їх обох — українського пророка і вождя Тараса Шевченка, єврейського пророка Шолом-Алейхема.

 

Наша конференція доводить: світла пам’ять про нього, про його творчість досі живе і надалі житиме в пам’яті всіх народів світу, й особливо в пам’яті наших здружених народів. Вклонімося ж нашим великим учителям — Тарасу Шевченку й Шолом-Алейхему».

 

Петро Осадчук поет, секретар правління Спілки письменників України:

 

«Останнє бажання Шолом-Алейхема

В тісняві кам’яного світу,

Серед бетону і граніту,

Серед вогнів страшніших мороку,

Коли життя, як свічка, гасло,

В чужому чорному Нью-Йорку

Він бачив світлий Переяслав.

У безпросвітнім сірім смерку

Він легко розминувсь зі смертю,

Хоч вік важкий всі сили виїв,

Він, час і відстані здолавши,

Як і хотів, вернувся в Київ

І з нами залишивсь назавше».

 

Зізнання Шолом-Алейхема (дослівно):

«Якби мені запропонували: «Ось тобі три Нью-Йорки й шматочок Переяслава, обирай, що візьмеш собі?». Я б, навіть не думаючи, відповів: «Залиште мені шматочок Переяслава, а усі ваші Нью-Йорки забирайте собі».

Перебування у Києві, у Білій Церкві справило неабияке враження на онуку Шолом-Алейхема. Усі справи, які чекали на неї там, у Нью-Йорку, здалися їй другорядними, не вартими уваги.

 

Єдине, чого справді хотілося, — продовжити зустрічі з талановитими українцями, які так багато й захоплено говорили про її діда. І вона, спираючись на допомогу чоловіка, почала діяти.

 

От тоді в кабінеті директора, головного режисера, художнього керівника театру імені Франка Богдана Ступки пролунав телефонний дзвінок, і незнайомий голос мовив дещо категоричним тоном:

 

— З вами розмовлятиме містер Сол Юрок.

— Був би дуже вдячний, якби ви сказали мені, хто такий Сол Юрок...

— Ви не знаєте найвідомішого імпресаріо? — здивувався голос у трубці. — Стривайте, ось він підійшов і я перекладаю його слова:

— Хеллоу, містер Ступка, — мовив Сол Юрок і одразу перейшов до діла. — Минулого року я організував гастролі у США театру «Ла Скала» з італійського Мілана, а також неперевершеної Монсеррат Кабальє з Іспанії. Сезон цього року хочу розпочати з гастролей у США театру імені Франка. Нас цікавить українська класика, але «Тев’є-Тевеля» також не оминіть.

 

— Ви знаєте про цю нашу виставу? — здивувався Ступка.

 

— Так, мені із захватом розповіли про неї мої друзі Бел Кауфман та Сідней Глак, і окремо — про вас у головній ролі. Тепер до діла: аташе з питань культури посольства США в Україні передасть вам ангажемент, у якому зазначено, що всі витрати бере на себе американська сторона, тобто я...

 

В аеропорту імені Джона Кеннеді «франківців» зустрічали представники української діаспори у США — з хлібом-сіллю, рушниками, грали бандура й сопілка. А на Бродвеї у концертному залі «Міленіум» гостей з України зустрів імпресаріо Сол Юрок.

 

Пригостив чоловіків товстезними сигарами, повідомив, що він, Соломон Юровський, має як єврейське, так і українське коріння — батько і мати родом з України. А у бенкетній залі підняв келих за «абсолютний успіх» виступу «франківців», у чому не сумнівається.

 

Та прагматичний Сол Юрок ніколи не покладався на випадок, натомість заздалегідь усе передбачив і порахував: він знав, як скучили за класичною п’єсою українці США, не кажучи вже про євреїв, яких лише у штатах нараховується сім мільйонів. Отже, українцям — «Украдене щастя» Франка, євреям — «Тевьє-Тевель» Шолом-Алейхема.

 

І в прогнозах своїх досвідчений Сол Юрок не помилився: по квитки черги стояли із самісінького ранку, а у дні, коли ставили «Тевеля», у районах, де компактно проживають євреї — Елізабет, Нью-Джерсі, Брайтон-Біч, — ніхто не працював.

Ювілейна медаль на честь письменника.

 

У традиціях американського способу життя — бути заможним. Недарма батько нації Авраам Лінкольн звернувся до американців лише з одним словом: «Збагачуйтесь!».

 

І то було стовідсоткове влучання у душу американця, коли на величезних білбордах, а ввечері й на хмарочосах Бродвею й Манхеттена з’являвся великий Богдан Ступка в образі Тев’є і, піднявши руки до неба, благав: «Боже, кому в цьому світі було б погано, якби я був багатий?».

 

Америка була у захваті — такі слова перекладу не потребували.