Альтернативи антиутопій. Рецензія на «Релігію» Сергія Постоловського

Кожний генерал-диктатор у щоновій книжці Постоловського — трохи Вашинґтон-Скоропадський-Піночет. Головне питання — чому на українському ґрунті не приживається досвід короткочасної диктатури, за яким слідує економічний та соціальний розвій?

 

Довідково: термін «диктатор» виник у Давньому Римі часів республіки на означення військовика, призначеного сенатом для відбиття зовнішньої агресії, до якого на чітко визначений термін переходила уся повнота влади в країні.

 

Класичним прикладом давньоримського розуміння диктатури було правління Черчилля. Але ні він, ні генерали Авзенґавр і де Голль не скористалися своїми верховними повноваженнями, аби затриматися при владі. Чи можливе таке в Україні?

 

Відсутність (наразі) відповіді вганяє у депресію мислячу меншість українців. А для Сергія Постоловського, професійного політконсультанта, це ще й питання фахової спроможности: як щось радити, не розуміючи перспективи? Відтак його романи-сценарії — матеріалізація сумнівів і віри («діждемось-таки колись»). 

 

Щоразу письменник-політолог тестує головну тезу («якби українці обирали собі гідних правителів») у зіткненні зі глобальнішими ідеями-реагентами. Як-от, «ми — за мир», котру піддано нищівній критиці у згаданому романі «Ворог або Гнів Божий».

 

«Держава втратила Крим, бо той, хто хоче миру, завжди отримує війну», — на цій констатації тримається уся подальша антиутопія. І в тому ж романі він знайшов константу впливу, котра унеможливлює впровадження західного постдиктаторського досвіду — сусідування з Росією, з потужною гравітацією «імперії зла», яка визначається не так правителями, як народом, що від свого початку «перебуває у підвішеному стані на території жорстокої ілюзії... Люди, яких уже ніщо не виправить».

 

Це — про питання про нашу нинішню перемогу. Захід досі камлає про «зупинення війни». Не розуміючи, що вона не зупиниться (попри всілякі тимчасові «перемир’я») ніколи, поки з Росією не вчинити, як із чумним джерелом — «знищити, не озираючись на жодні наслідки», як значить Владислав Івченко, радикальніший колега у жанрі антиутопії (Ноги. — К.: Темпора, 2019).

 

«Релігія» — формально продовження «Диктатора»: якою стала Україна по кількох десятиліттях після чергового політичного фіаско. Характеристики персонажів — цілком зіставні з героями попередніх текстів. Головний дієвець — генерал Загорянський, який пройшов шлях від студента-дисидента до глави Таємної поліції, упровадженої на противагу корумпованій СБУ.

 

Його батько — художник, авантюрист, плейбой, контрабандист, аферист — «зухвалий розум, який ніколи не знав жодних авторитетів, окрім Пабло Пікассо».

 

Та попри стабільне й прибуткове буття на Заході 22.02 «кинув усе, приїхав з-за кордону і бив ворога на підступах до Києва» (це, до речі, чи не типовий персонаж згадуваного Івченка). Майбутній правитель України пише у своїх спогадах: «Коли почалась війна, мені було неповних одинадцять років, але відтоді в моєму серці живе люта ненависть до усього, що позначається словом Росія».

 

В сюжеті «Релігії» ці спогади відчитує син генерала, успішний в Європі кіносценарист, певною мірою інфікований слабоумною європейською толерантністю.

 

«У нього не виходило чесно й публічно назвати генерала Загорянського тим, ким він був насправді — вбивцею, ляльководом, брехуном, який переступав через долі та життя людей, жорстоким й підступним гравцем безмежного світу політики й спецслужб. Але тільки таким він і міг бути, аби знищувати ворогів, перебудовувати державу, відсторонювати від влади відвертих колаборантів, опортуністів та любителів «руського міра», як і тих, хто жадав за безцінь продати країну Вашингтону чи Пекіну».

 

Бо, як занотував у щоденнику генерал, «залишається Україна. Тільки це й має значення». Доля, як у всіх «залишенців» (за термінологією Шкляра): Петлюра, Коновалець, Бандера. Доля, вбита Росією.

 

Отже, питання, що постає з рецензованого роману, просте: чи зміг би умовний генерал Залужний не лише перемогти московітів, а й залишити Україну в демократичних координатах?

 

Другий за значенням персонаж оповіді — так званий Проповідник зі «злочинною харизмою» (що, проте, з’ясовується не одразу, бо попервах він — ніби реінкарнація Ісуса) відбуває регулярні контакти з Богом.

 

І той йому каже: «Піди за Сатаною, аби не сталося так, аби той Сатана, що вже не раз йшов зі Сходу, знову прийшов у твій дім. Піди за тим посланником диявола, бо тільки посланник диявола здатен протистояти собі подібним.

 

Йди за ним, бо його темна сторона і є спасінням твого народу». Проповідник був агентом генерала, пішаком у його великій грі; та коли збагнув це, Вищий голос заспокоїв: «Він говорив, аби уникнути більшої трагедії, я маю послухатися тебе і піти з тобою». 

 

Назва роману більше метафорична, ніж буквальна. Так, тут є про реалії: «Православна віра! Як казав дослідник, назвіть мені хоча б одну успішну православну країну! Повноцінний успіх суспільства неможливий на цих територіях апріорі. Це віра рабства. Повної покори. Жертовности та злиднів як вищої мети».

 

Віряни постають такими собі зомбі. Навіть високоосвічений дід генерала, відомий київський кардіохірург, «був занадто набожним, аби бути щирим хоча б із самим собою». Тож у тексті виникає більш адекватне означення романної суті: «Операція «Релігія».

Її здійснює, ясна річ, Таємна поліція — з урахуванням найефективніших механізмів впливу на масову свідомість у християнському та мусульманському досвідах.

 

Тисячолітня практика плюс новітні досягнення нейрофізіології. І штучна система віри спрацювала так само вдало: «Релігія виконала свою роль — забрала владу в одних, аби передати її в руки інших».

 

Хоч цей шар оповіді закамуфльовано під студію з релігієзнавства, направду ходить про сучасний феномен перетікання влади з ієрархічної вертикалі до горизонталі суспільних зв’язків. Власне про те, як щодалі більше мережеві комунікатори — фейсбук, твіттер, ютюб — набувають владних повноважень. 

 

Взагалі-то, проза політолога Постоловського — це модель Дена Брауна: доведення/спростування якоїсь соціальної гіпотези через пригодницький сторітелінг.

 

Та є суттєва відмінність у засобах: американський письменник робить однозначну ставку на «логістику» — стрімку детективно-трилерну оповідь, яка здатна пробити шлях до свідомости масового читача і таки лишити там слід ідеї, яку він поширює. Відтак, свідомо нехтує її науковими нюансами у сподіванні, що зацікавлений таки читач самостійно шукатиме далі.

 

Натомість український літератор хибно вважає, що його читач так само перейнятий проблематикою, як і він сам. А сам — ось так, як окреслено в одному з попередніх романів: «Думки били з усіх сторін. Вони з’являлися в голові, аби вже засісти там надовго. Вони загравали з його совістю» (Остання справа полковника Принципа.— К.: Саміт-Книга, 2016).

 

Масовий читач не любить, м’яко кажучи, такої фрустрації. «Релігія» — найскладніший роман Постоловського; текст, вартий розмірковувань. Але цю складність не надто вправно перекладено на мову белетристики: зайві, гальмівні для динаміки міркування-нюанси, описовість замість візуальности, а відтак — слабка екшн-концентрованість.

 

Безперечно, читач-однодумець у Постоловського є. Але ж кожному письменникові хочеться розширити це коло, чи не так?

 

Для уяскравлення як здобутків, так і прорахунків Постоловського, згадаю роман Павла Шикіна «Розриті могили» (К.: Yakaboo, 2024). Антиутопія — розгортання закономірностей у майбутньому часі.

 

Коли те саме відбувається у часі минулому — це зветься альтернативною історією. Тобто, це той самий модельний або ж сценарний реалізм (що його Дмитро Шурхало вигадливо назвав «якбитологією»). У Шикіна — про ситуацію, котра би склалася, якби московіти таки окупували Україну 2022-го.

 

Як свідчить прикінцева нотатка, роман почався у серпні того ж року, коли ще не притлумився наступними трагедіями шок від Бучі, Ірпеня, Бородянки — тому в ньому багато від, сказати б, літературного ПТСР. Ступорне задивування крилатим чорномирдінським «Ніколи не було, аж ось знову».

 

Шикін вийшов з оціпеніння, зіставивши реалії з минулими московськими практиками: плюндрування Муравйовим Києва сто років тому, депортації, Голодомор. Наприклад, «гуманітарна евакуація» з Київської агломерації: насамперед «всіх прошлих студентів «евакуіровали», а «усього в цій базі було близько чотирьох мільйонів людей». Звісно, робили це ватяні українці, чи то пак малороси або ж колаборанти — з критичним «залученням до роботи зовнішніх спеціалістів із дружніх країн», тобто кацапів.

 

У романі чимало іронічного стьобу з російських ІПСО, як-от пресреліз окупаційної контррозвідки: «Виявлено плани операції «Бабин Яр 2.0», в ході якої підлягали знищенню усі православні прихожани УПЦ в столиці республіки, а також ті, хто відмовляється спілкуватися «єдиноправильним», на думку екстемістів, третім стандартом української мови». Та, як замислитися, в цьому жарті — неабияка доля не здійсненої нами правди.

 

У Шикіна чимало влучних формулювань можливих російських інтерпретацій-маскувань їхніх ракетних обстрілів Софійського собору чи Оперного театру. Як і обґрунтувань перейменування Шевченківського університету на Булгаковський.

 

І про встановлення пам’ятника Юрію Долгорукому. А от про «пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам у Сирії» варто згадати окремо. Здається, в Україні досі недооцінюють ту історію, про яку письменник-дипломат Юрій Щербак попереджав понад десять років тому: «Немає сьогодні страшнішої візії для України, ніж Сирія» (День // 13.12.2013).

 

Але передовсім «Розриті могили» — це роман-гра. Гра у Філіпа К. Діка з його «Людиною у високому замку». А ще більше — гра у «1984» Орвелла. Головний персонаж Шикіна займається тою самою роботою, що і Вінстон, й навіть любовні пригоди обидвох — інверсійні.

 

Не кажучи про гасла («Єдиним народом — до кращого життя!») та статті кримінального кодексу («Неповідомлення про злочин прирівнюється до співучасти в злочині»). Та й автор цього не приховує: «Андрющенко Ірина Вікторівна, 1984 року народження... Розстріляна за рішенням спецтрибуналу Надзвичайної евакуаційної комісії за спротив проти евакуації». 

 

«Герой» Шикіна — двадцятирічний соціоінфантил Іван, який «ніяк не думав. Він волів, аби йому просто сказали що робити». Рівень освіти з’ясовується в такому епізоді: «Одразу згадався один рядок з вірша, який вони вчили в школі, здається з Шевченка: «Нам своє робить!».

 

От і йому потрібно робить своє і переживати у першу чергу за свою шкуру... Треба думати про насущні діла, от наприклад, яка зараз година?». Книжка — значною мірою саме для таких. Передовсім за стилістикою («недавно заявила мені: не кажи слово підар. Я такий: чого це, у нас же свобода слова»). І в цьому її ринкова перевага перед набагато серйознішим романом Постоловського — з «глибинним читачем» треба розмовляти його мовою.

 

У Шикіна — чималі потенції утвердитися в письменницькому статусі. Скажімо, у романі-анекдоті a la Кожелянко. Проте варто пам’ятати про щільність-компактність письма, що неабияк важить для сьогоднішнього читача. Кожелянкові романи — до двохсот сторінок. Орвелл — триста. А у Шикіна в дебюті — під п’ятсот...