Роман-віра чи можлива утопія? Рецензія на «Межу Невади» Владислава Івченка

Пам’ятаєте, як Валерій Маркус (тоді ще Ананьєв) на кожній презентації своїх «Слідів на дорозі» (2019) несподівано наголошував: це не про війну! Виглядало дивно як щодо роману, фабула котрого — саме «про війну».

 

Але фабула (тобто хронологічно оповідана історія) — то лише декорація; сюжет виникає на її тлі й незрідка її ж і спростовує. Маркус писав, як тепер видно, про омріяну Україну — вільну, чесну, розумну й сильну.

 

Бути громадянином якої — привілей. Але до того, щоб така країна постала, треба зламати власний конформізм. Стати — хоч як це патосно виглядає — іншим.

 

Аж до такого: «Можливо, якщо мої думки не доведуть до суїциду, мені вистачить сил щось змінити у своєму житті».

 

Те саме і в Івченка. «І це далеко не лише про війну», — читаємо в його вершинному на сьогодні романі «Ноги» (К.: Темпора, 2019). Причому, з огляду на його незмірно більший письменницький досвід, виходить опукліше, упізнаваніше, переконливіше, ніж у Маркуса, який базується лише «на реальних подіях».

 

І це ще одне свідчення того, що справжня література стоїть набагато ближче до «правди життя», аніж документалістика (за всієї поваги до неї).

 

Фабула «Межі...» — історія актора Дмитра Невади. Колись (за часів Ющенка) зіграв декілька головних ролей «справжнього українця» у фільмах та серіалах і став такою собі патріотичною іконою.

 

Та невдовзі (за часів Януковича) українське кінотелевиробництво цілком окупували московити, й тепер головними екранними героями стали «старші брати», а українцям залишено ролі холуїв.

 

Такі пропозиції Невада гнівно відкидає (попервах навіть з публічними скандалами), а згодом і пропозиції, найменші і найпринизливіші, припинилися.

 

На початку 2022-го колишній майже мільйонер змушений заробляти на прожиття у костюмі Котигорошка на Софійському майдані, одержуючи жалюгідні гривні від фотографування з туристами. 

 

«Невада замислився, чи не погодився б зараз грати в росіян якогось смішного хохла? Тобто, звісно, що ні, але... Останні роки були занадто важкими і доводили його до відчаю. То Невада був уже готовий на багато що».

 

Далі в Івченка слідує прикметна фраза: «Останні місяці в нього нікого не було, і він навіть не мастурбував, настільки впав у депресію». Ті, хто читав Івченка раніше, зрозуміють, що це неабиякий облом — попередні його твори пересичені сексуальними алюзіями. У «Межі...» того немає зовсім.

 

Отже Невадів стан (дивіться крайню цитату з Маркуса) змушує принижено звертатися по допомогу до своєї колишньої кіноагентки, яка піднялася з цього тоді високого статусу до ще вищої за нових умов посади «смотрящої» за всім українським кіноринком.

 

Вона йому відверто каже: колишнього Невади-героя немає і не може бути надалі, вхід до кіна йому заблоковано. Але з остаточного сантименту пропонує участь у якомусь стрьомному проєкті поза офіційною індустрії за гроші регіонального олігарха.

 

Знов-таки, як у Маркуса: «Я знову отримав те, чого домагався. і знову розмінявся на дрібниці... Причому не відпускало відчуття, що в цій ситуації дрібницею міг бути саме я» («Сліди на дорозі»).

 

Щоправда, на той час товариш-сценарист надсилає йому порціями можливо-майбутню кіноісторію повернення Невади на кіношний Олімп — вестерн про Конотопа, колишнього козака, який діє всупереч розбійницьких законів Степу.

 

Так, це той самий завжди ефектний та ефективний літературний прийом «таємничого рукопису». А ще це — знов-таки, треба знати Івченка, непримиренного антагоніста «лицарів Дикого поля» запорожців, — геть новий погляд на їхні гіпотетичні потенції. Невада повсякчас приміряє на себе образ Конотопа, але таки зголошується і їде на знімальний майданчик.

 

Той майданчик зветься прозоро: «Партизан». Декілька кілометрів до російського кордону на Оклунківщині (так Івченко повсякчас іменує Сумщину). Заїздять за пару днів до вторгнення.

 

Неваді вдається поламати первісний сценарій про «жалюгідних хохлів», друг-сценарист все переписує й починають знімати. А ще до обіду 24.02 на територію заїжджає російська бронеколона, з якої виходить уповноважений Москвою розпорядник подальшого українського кіна і примушує Неваду грати того попереднього хохла-холуя.

 

Задля переконливого аргументу бере у заложниці неповнолітню Невадову доньку (яку він, попри суперечки з колишньою дружиною, залучає до зйомок). Актор погоджується на все, перфектно знімається в епізоді крайнього самоприниження.

 

А наступного ранку дізнається, що його друг-сценарист спробував утекти від «співпраці», його упіймали і привезли геть збитого на базу, а там новий московський «керівник українського кіна» стріляє йому в живіт, аби «зрадник» довше-показово мучився. Дмитро схилився над товаришем і пообіцяв: я таки зіграю твого Конотопа.

 

«Влчеко-Валдіс притискав Неваду до себе і хрипів на вухо: «Ні! Не треба грати Конотопа! Стань Конотопом! Стань! Стань!». А тоді відкинувся і помер». Невада, попри категоричну заборону, таки поховав друга.

 

А тоді йому шепнули, що доньку повели до лазні, де вирішили «відпочити» п’ятеро російських солдатів, залишених стерегти зйомки. Ось тоді Невада й переступив свою конформістську межу і таки став Конотопом.

 

Узяв у декораторів молоток і найбільші цвяхи, прокрався до лазні й холоднокровно заблокував їх у температурі, несумісній з життям. Потім, вже озброєний, захопив інших посіпак, а тоді запропонував усій знімальній групі: хочете — йдіть, а як ні — будемо партизанити.

 

«Ми ж навіть не знаємо, шо відбувається в Україні. Ані мобільного зв’язку, ані інтернету», — відповідають. На те Конотоп (уже не Невада) каже: «Ми і є Україна. Ми і є».

 

Так, ця формула не є винаходом Івченка — нею надихалися ще добровольці 2014-го. Але ситуація повномасштабного вторгнення внесла корективи: «— Всі тікають. — Зеля он залишився».

 

Івченка не запідозриш у прихильности до нинішньої влади. Але, як і він, вважаю тодішнє рішення президента вартим відзнаки «Героя України» — попри можливі й цілком справедливі майбутні кримінальні переслідування за неготовність до цієї війни.

 

Треба визнати: Зеленський своїм рішенням залишитися президентом тут і зараз (попри всі конспірологічні версії) ретранслював потужну надію як добровольцям, так і тим, хто вже налаштувався здиміти з країни.

 

У «Межі...» є окремий вектор звинувачень президента-Зе, де головним дієвцем виступає «заступник голови Офісу президента України Сергій Печеніг».

 

Далі, даруйте, чимала цитата — як пісня, з котрої слів не викинеш: «Викликав Конотопа до Києва. Будь-який генерал, суддя чи прокурор у цій країні кинув би все й одразу прибув до Печеніга. Але Конотоп передав, що зайнятий війною. Це була кричуща неповага, такого Печеніг не пробачав. Вирішив, що Конотопа треба знищити. Наказав начальнику Оклунківської СБУ арештувати Конотопа й доправити до Києва. Начальник повідомив, що це неможливо. Був звільнений того ж дня. Новий начальник знав, чого від нього вимагають, поїхав на Оклунківщину, невдовзі подзвонив і попросив про відставку. Керівник УМВС теж пішов у відставку, коли отримав наказ про арешт Конотопа. Печеніг розізлився ще більше, а Конотоп повідомив, що призначення керівників правоохоронних органів мають узгоджувати з ним... Печеніг пішов до президента. Запропонував оголосити Конотопа поза законом, бо той погрожував самому існуванню держави, вибудовував паралельну владу».

 

Як на мене, така прозова картинка справляє потужніший вплив на читача, аніж реальні розслідування про Татарова від найкращих утюб-експертів.

 

Тим часом Конотоп, котрий зі сценарію-вестерну, «призначив нового осавула Києва, звільнив негідних, арештував хабарників, випустив із підземелля невинних». А Конотоп, який колись був Невадою, продовжує справу попередника — головного персонажу роману «Ноги»: окрім воювати з московитами, «зачищає міста від есбеушної та прокурорської наволочі».

 

Але й влада не здається — планує «зачистити спершу тили, користуючись тим, що бригади Конотопа застрягли у важких боях. Тисячі арештів людей Конотопа, яких він розставив у владі, сотні карних справ, рішення парламенту.

 

Це мав бути потужний удар — Конотопу довелося б або підкоритися або стати зрадником, підняти повстання проти влади і стати поплічником руських». Українська наволоч доходить логічного висновку: якщо московити оточать і розіб’ють армію Конотопа — це буде їм тільки на руку.

 

«Арештовані раділи, бо сподівалися, що якщо прибрати Конотопа, то все стане, як раніше, а не як тепер, коли поважні люди сиділи за ґратами й не могли нічого порішати». 

 

Ближче до кінця стає уповні зрозуміло, що «Межа...» — це таки не тільки про війну. Головна проблема, яку насправді вже розв’язує Конотоп, постане по перемозі: «— Чомусь усі думають, що головна ціль Конотопа зараз — перемогти русню. — А це не головна ціль? — Ні, це допоміжна. Головна ж — змінити Україну. Цим він і займається».

 

Строго кажучи, цей жанр зветься утопією. Ми не знаємо, чи з усіх тих реформ справді постане нова Україна — ми просто віримо. Приміром, чи вдасться остаточно викорінити святе переконання усіх наших президентських адміністрацій, що «ми працюємо на Банковій, у нас немає меж»?

 

Або — чи стане українське військо максимально ефективним завдяки Конотоповій ідеї: добровольча армія на засадах ПВК, приватної військової компанії (до певної міри, це той самий проєкт «Маґура», що його нині активно просуває згадуваний на початку Валерій Маркус)? 

 

Роман ніби закінчується так, як нам хочеться-віриться: винні покарані, включно з Банковою. Ситуація на фронтах однозначна: повна перемога — справа ближчих днів. Судячи з усього, Конотоп гине наприкінці цієї війни — свідомо залишається в оточенні і в очікуванні невідворотно-смертельного удару-агонії Москви.

 

Хтось із персонажів коментує: «Хоче назавжди залишитися Конотопом. Відчуває, що якщо житиме, то знову стане Невадою зі всіма його слабкостями». То вже була би антиутопія — і нам цього точно не треба. 

 

І тут з’являється третій шар сторітелінгу: на екрани виходить фільм «Конотоп», який завершується так: «А потім Конотоп назвав дату виборів». Скільки таких дат у нашій тридцятип’ятирічній незалежній історії обернулися глибокою соціальною депресією! Але що нам залишається, окрім вірити в успішність чергової спроби?

 

«Те, що побудовано на брехні, рано чи пізно впаде під її вагою», — каже хтось у романі. Це — символ віри, розтягнутий в часі.

 

Івченко своїм романом окреслює сценарій імовірного прискорення... через ототожнення себе з літературним персонажем. Віра актора Дмитра Невади у вигаданого сценаристом Конотопа творить дива. Вигадка? Але ж ми знаємо, на що спромоглася віра в утопічні Біблійні сценарії...