Це історія у фотографіях викладача цього вишу, кандидата наук із соціальних комунікацій, доцента кафедри журналістики, який нині є військовослужбовцем ЗСУ, Сергія Шебеліста (позивний — «Журналіст»).
На захід завітали колеги, студенти, рідні, а також побратими Сергія.
Фотовиставка зайвий раз нагадує, що герої — поміж нас
«Ці знімки — це пам’ять про тих, хто віддав життя за Україну, і уособлення сили тих, хто продовжує боротьбу», — говорить герой однієї з фотографій, представлених на виставці, Артем Погосов із позивним «Їжак».
Зі світлин, які вражають щирістю, відсутністю награності та фальші, на нас дивляться військові — стомлені, але незламні люди, з якими Сергій Шебеліст перетинався на дорогах війни в різні періоди своєї служби, за різних обставин, під час виконання певних завдань.
Виставка стверджує цінність людського життя, силу братерства, зайвий раз нагадує, що герої — поміж нас. Сам винуватець події зі зрозумілих причин навіть не зміг вийти на зв’язок онлайн, проте присутні мали змогу почути його голос в аудіозаписі.
«Для мене герої — це ті люди, на чиїх плечах лежить тягар цієї війни, — зазначає Сергій. — Усі вони, такі різні, точно не народжені для війни, певної миті зробили вибір — влилися до лав війська, стали на захист Батьківщини, виконавши свій обов’язок перед нею: дехто — ціною здоров’я, а дехто — ціною життя».
Декого з бійців, зображених на цьому колективному фото, вже, на жаль, немає серед живих.
Фото надане Сергієм ШЕБЕЛІСТОМ.
Під час відкриття фотовиставки прозвучала думка про те, що Сергій Шебеліст завжди заперечує свою професійність у ремеслі фотографа. Втім його талант фотографа — очевидний.
Підтвердженням цьому є його вміння побачити кадр, зробити знімок по-справжньому живим, спіймати щирі емоції, відобразити стан душі героя.
Нинішня виставка світлин — це вже друга спроба Сергія заперечити свою неабияку вправність як фотомайстра. Його перша фотовиставка «Природа війни. Люди й пейзажі» експонувалася у стінах рідного університету в грудні минулого року.
Виступаючи під час відкриття фотоекспозиції «(Не)народжені для війни», ректор педагогічного університету, професор Марина Гриньова акцентувала, що їхній улюбленець — викладач, воїн по життю Сергій Шебеліст, котрий, будучи великим патріотом, усвідомлює свою високу відповідальність перед Вітчизною, яка потрапила в біду, є взірцем для студентів, освітян та й загалом громадян.
«Його фотовиставка є надзвичайно важливою, — додала ректор. — На тлі цих страшних подій війни Сергій весь час працює над тим, щоб ця виставка мала продовження. Такі, як він, нині творять нашу історію. І ви бачите, як він любить людей, із якою любов’ю зображує їх на своїх світлинах».
Насамкінець Марина Гриньова обняла присутню на заході маму Сергія Шебеліста — пані Любов, подарувала їй квіти й подякувала за прекрасного сина, народного героя, Українця з великої літери.
Для учасників зібрання організатори провели короткий відеотур виставкою, що ознайомив з історіями героїв портретів Сергія Шебеліста. Цікаво, що фотоекспозиція є інтерактивною. На кожному знімку, окрім позивного, вказаний QR-код, за допомогою якого можна почути історію героя чи героїні. До речі, на аудіозаписах звучать як їхні автентичні голоси, так і голос Сергія. І це ще один його талант — розповідати історії з вкрапленням делікатного та доречного гумору.
Фотографує лише деколи й не все підряд
Попри те, що Сергій Шебеліст перебуває в зоні бойових дій, нам вдалося зв’язатися з ним і поспілкуватися. Насамперед розпитали про те, як викладач вишу став військовим, узяв до рук зброю.
«Мої взаємини з військом розпочалися ще до повномасштабного вторгнення російських окупаційних військ в Україну, — розповідає Сергій. — Уперше зазирнув за лаштунки армійського життя під час навчальних зборів загону територіальної оборони. Потім кілька разів брав участь у навчальних зборах резервістів, а 2021-го — у військовому параді на честь 30-річчя Незалежності України. Окрім того, ще до широкомасштабної війни уклав контракт про службу у військовому резерві з ротою охорони Полтавського РТЦК та СП, тож у разі оголошення мобілізації мав прибути конкретно до свого підрозділу, що, власне, і зробив 24 лютого 2022 року. Був морально до цього готовий, хоча, відверто кажучи, не міг уявити масштабу російського вторгнення».
Зі світлин, представлених на фотовиставці, на нас дивляться стомлені, але незламні люди, з якими Сергій Шебеліст перетинався на дорогах війни.
Фото авторки.
За час повномасштабної війни нашому герою довелося побувати на різних ділянках фронту. У перші місяці російської відкритої збройної агресії це була Полтавщина, далі — на ту пору нещодавно звільнена від окупації москалів Київщина, а згодом — Донеччина та Херсонщина. Безпосередню участь у бойових діях чоловік брав на Бахмутському напрямку, у районі населених пунктів Клинове й Вершина. Пригадує: перший бій був першого ж дня, коли зайшли на вогневу позицію.
«Адреналін, звісно ж, зашкалював, але ми справилися завдяки досвідченому сержанту з позивним «Монгол», який уміло керував бойовими діями. Потім злагоджено відпрацювали на іншій вогневій позиції під керівництвом офіцера з позивним «Камінь». Тоді сповна відчули на собі, що таке стрілецький бій, артилерійські обстріли. Хоча дрони на той час ще докучали не так, як зараз, — порівнює Сергій Шебеліст.
— Патріотизм, внутрішню мотивацію перших місяців повномасштабної війни нині доповнюють дисципліна, відчуття обов’язку. Зараз не до пафосних фраз і переконувань тих, хто ще вагається, чи варто долучатися до війська. Здається, уже й так усе очевидно. Але, на жаль, не для всіх. Багато хто сподівається, що ось-ось «усе це закінчиться». Проте на лінії бойового зіткнення люди не такі оптимістичні. Ми просто робимо (нерідко з великим зусиллям) свою щоденну роботу — рутинну, складну й відповідальну».
А от у відповідь на запитання, як з’явилася ідея фотографувати на війні, мій співрозмовник стверджує, що фотографія — це його захоплення. І вкотре повторює, що не вважає себе професіоналом фотосправи, є аматором, який не претендує на статус фахівця. Знімки принагідно робить на камеру смартфона, якщо помічає щось цікаве, на його погляд. Але, коли перебував на бойових позиціях, не знімав. Якось не до того було.
«Мав постійно бути в тонусі, — пояснює військовий, — бо наші вороги — не дурники чи «чмоні». Здебільшого роблю фото на прифронтових територіях, в умовному тилу. При нагоді знімаю товаришів по службі, намагаючись зробити так, щоб знімки були не постановочними, а живими, цікавими й, до того ж, зі своєю історією. Щоб переглянув світлини — і щось згадав. Фотографую лише деколи й не все підряд, але оскільки служу вже 4-й рік, то трохи фотографій назбиралося. А от на фотовиставки мене підбили колеги з кафедри журналістики, особливо доцент Леся Лисенко, яка чудово, концептуально вивірено та зі смаком реалізувала цей проєкт».
Декого iз зображених на світлинах героїв уже немає серед живих
Цікавлюся в Сергія, який з кадрів для нього є найдраматичнішим. І він звертає мою увагу на групове фото, зроблене на Великдень 2022 року.
«Ми тоді несли службу на Полтавщині разом з танкістами, які приводили до ладу трофейні російські танки, — ворушить спогади чоловік. — Хлопці якраз вигнали бойові машини з ангарів, аби перевірити, як вони працюють. І ми, по-святковому вбравшись у військову форму, зі зброєю в руках зробили колективне фото на їхньому тлі. На превеликий жаль, кількох хлопців з тієї світлини вже немає серед живих. Здається, ще недавно переглядав у фейсбуці й знімки Олексія з позивним «Гадюка», який брав участь у Слобожанському контрнаступі ЗСУ 2022-го, спілкувався з ним у месенджері, а тепер потрапляють на очі дописи рідних, які шукають його як зниклого безвісти. Тому ці фотографії ніби й недавні, але начебто з іншого життя».
Фотовиставка є інтерактивною.
Фото авторки.
Порівнюючи свої фотовиставки, Сергій Шебеліст зауважує: на світлинах першої експозиції намагався показати природу й людей на тлі війни. Деякі фото, на його погляд, були дуже промовистими.
Наприклад, зображення санітарних нош, які майже неможливо відмити від слідів крові, чи побитого осколками автомобіля в осінній багнюці, який уцілів у Вугледарі і продовжує слугувати нашим воїнам.
Натомість на другій виставці, ідея якої народилася відразу після першої, Сергію хотілося більше показати саме людей, з котрими сидів в одній траншеї, був під обстрілами, спав в одному наметі чи вагончику.
Поміж інших побратимів Сергія Шебеліста на відкриття фотовиставки завітав один із героїв його знімків — Артем Погосов.
Фото авторки.
«Було дуже приємно й щемливо, що на відкриття фотовиставки прийшли чимало вчорашніх бійців. Її ідея полягала в тому, щоб показати людський вимір війни. Герої моїх знімків — звичайні люди, аж ніяк не схожі на епічних героїв, не якісь рембо, але вони відповідально ставляться до своєї служби, з честю несуть її.
Безперечно, війна накладає відбиток на обличчя, погляд, усмішку кожного з них. Із кожним з них мене пов’язує якась історія, і в кожного з них є своя історія. Тож хотілося поділитися цими історіями з ширшою аудиторією. Через визначений обсяг на виставку не потрапили кілька фотозображень моїх товаришів. Ми не бачилися з ними тривалий час, аж поки доля знову не звела нас на одному напрямку фронту.
Тож можна тільки пошкодувати, що не всі знімки моїх героїв представлені на виставці, але це можна надолужити в наступних проєктах. Хотілося б іще раз наголосити: більшість моїх знайомих, героїв світлин — не професійні військові, але вони навчилися премудростей військової справи, вірою і правдою служать своїй Вітчизні.
Їхні історії — необов’язково бездоганні біографії героїв, та вони заслуговують на те, щоб бути розказаними й почутими. Тільки встигай фіксувати: знімати, записувати. Справжнє життя набагато цікавіше й захопливіше, ніж кіно чи художня література», — переконаний Сергій.
Фотовиставка «(Не)народжені для війни» відкрита для всіх охочих. Тож ви ще можете ознайомитися зі світлинами Сергія Шебеліста, зазирнути в очі людей, які нас захищають, на чиїх плечах тримається наша свобода.
.png)
