Чергова книга знаного полтавського лікаря-психіатра, психолога та краєзнавця Віталія Закладного повертає із забуття ім’я нашого визначного земляка — лікаря, подвижника медицини Олександра Несвіцького.
Вона так і називається: «Олександр Несвіцький. Повернуте ім’я». На обкладинці книжки вказані три автори: Віталій та Тимофій Закладні, а також Артем Гончаров. Тимофій — молодший син Віталія Петровича.
«Йому всього 7 років, — усміхається Віталій Закладний, — але він мене надихав. Тому вважаю його повноцінним автором».
Щоденникові записи збереглися завдяки Божому провидінню
«Якось у межах програми ЮНІСЕФ їздив до міста Глобине нині Кременчуцького району, щоб надати психологічну допомогу людям, які відчули на собі жахіття війни. Олександр Несвіцький пропрацював там 5-6 років — і про це немає жодного маркера, жодної згадки, — бідкається Віталій Петрович. — Якщо оцінювати внесок цього славетного лікаря у розвиток медицини, то деякі його ноу-хау використовують у всьому світі, але, на жаль, навіть наші лікарі не знають, що першою людиною, яка їх запропонувала, був саме Олександр Олександрович».
Загалом Олександр Несвіцький пропрацював лікарем 61 рік. Народився майбутній цілитель і новатор медицини 1855 року в місті Кременчук у родині першого повітового архітектора.
Після закінчення Полтавської гімназії вступив до медико-хірургічної академії в Санкт-Петербурзі. Проте на 5-му курсі за відданість «лівим» ідеям його заарештували, відрахували з академії й вислали з міста.
Та він усе ж таки здобув диплом лікаря, закінчивши курс медичних наук Імператорського університету Святого Володимира в Києві. Лікарську практику проходив в очолюваному ним медичному загоні з боротьби з епідемією дифтерії в Полтавській губернії.
Невдовзі молодого медика призначають земським лікарем 4-ї земської дільниці, що охоплювала тодішню Глобинську волость Кременчуцького повіту. Він оселяється у Глобиному. А 1902 року разом із сім’єю перебирається до Полтави.
«Річ у тім, що Полтавське земство запропонувало йому створити тут першу амбулаторію для бідних, — пояснює Віталій Закладний. — На ту пору амбулаторної допомоги, наближеної до пацієнта, не було, а послуги приватних лікарів були дуже дорогими для простих людей. Тому земство виділило субсидії на створення першої амбулаторії, де лікування було б безплатним. Олександр Олександрович не лише створив її (вона розташовувалася на тодішній вулиці Пушкінській біля школи № 10), а й став її першим головним лікарем.
До речі, у нього був кабінет невідкладної медичної допомоги, що працював без вихідних, удень і вночі. Тож можна сказати, що наш визначний земляк стояв біля витоків екстреної медичної допомоги при невідкладних станах на наших теренах. Тобто і тут він був першим.
За своє життя, як зазначає Олександр Несвіцький в автобіографії, він прийняв 625 тисяч хворих (до речі, у цій автобіографії він із гордістю заявляє, що є українцем). На жаль, його архів за 5 років втрачений, тож насправді кількість людей, яким він допоміг, значно більша.
Олександр Олександрович першим запровадив амбулаторну картку пацієнта (мало хто знає, що ця ідея належить саме йому). Та вже тільки за це йому треба встановити пам’ятник.
Талановитий лікар продовжує працювати й після більшовицького перевороту, коли амбулаторія для бідних стала називатися «першою радянською».
У 1920-х роках медичне управління направляє його до Харкова для ознайомлення з організацією дитячої медичної допомоги. Повернувшись назад, Олександр Олександрович створює першу амбулаторію для дітей і очолює її.
Він першим подав пропозицію й про створення дитячих ясел. Окрім того, започаткував санітарно-епідеміологічний нагляд у дитячих навчальних закладах. Уявляєте, наскільки широкий діапазон його діяльності!
Не хочу образити Миколу Скліфосовського, іменем якого названа наша обласна клінічна лікарня: він був членом медичної спільноти Полтавщини, провів у Полтаві кілька операцій, оскільки приїжджав на свою дачу, розташовану в передмісті. Натомість Олександр Несвіцький дуже суттєво повпливав на формування медицини на Полтавщині».
Зокрема, Олександр Олександрович започатковує ще три амбулаторії, які фактично стали прообразами нинішніх поліклінік обласного центру. А під час Першої світової війни організовує в Полтаві військовий госпіталь. Окрім того, стає автором статей та помітних наукових праць із медицини.
На світлині 1915 року зображені Олександр Несвіцький із дружиною Марією (в центрі) та дітьми: Лідією, Олександром і Борисом.
Фото надане Віталієм ЗАКЛАДНИМ.
«Він був одним з найбільш шанованих авторитетів Полтавщини, — стверджує Віталій Закладний. — А загалом у ті часи їх було четверо: Панас Мирний, Володимир Короленко, Микола Дмитрієв (Дмитренко) і Олександр Несвіцький. Вони спілкувалися, приятелювали й навіть поріднилися — стали кумами.
Першим пішов із життя Микола Дмитрієв, якого Іван Карпенко-Карий називав українським Цицероном, — у віці 41 рік загинув унаслідок нещасного випадку на воді, рятуючи сільську дівчину, яка тонула. Найдовше ж із цієї четвірки відомих полтавців прожив Олександр Несвіцький (він помер 1942-го в окупованій нацистами Полтаві у віці 86 років).
Що іще цікаво? Олександр Олександрович лишив по собі щоденники. Унікальність щоденника, який дійшов до нас, у тому, що на постімперських теренах це єдина історична хроніка подій, у якій описано, що відбувалося в Полтаві з 1917-го по 1922 рік щодня.
І саме з цього щоденника з назвою «Полтава у дні революції та в період смути 1917—1922 років», який 1995 року невеликим тиражем опублікував Державний архів Полтавської області, розпочалося моє відкриття величі особистості Олександра Несвіцького. Ці записи збереглися, як я говорю, завдяки Божому провидінню: на початку 1990-х років рукопис випадково знайшов серед макулатури працівник Полтавської загальноосвітньої школи № 8 (нині — гімназія) Микола Пелих.
Річ у тому, що Олександр Несвіцький із сім’єю жив на початку вулиці Кам’яної (нині — Магдебурзького права). Оскільки я й сам свого часу жив у колишньому передмісті Кобищани, що є чи не найбільш колоритною історичною місцевістю Полтави, то добре пам’ятаю той досить просторий будинок лікаря. Коли мені було років 7, у ньому була школа, де мої батьки працювали вчителями. Зараз того будинку, на жаль, немає, на його місці виросла новобудова».
Був засуджений особливою трійкою НКВС до розстрілу і... вийшов з в’язниці
Як вдалося з’ясувати Віталію Петровичу, свого часу в оселі Несвіцьких виникла проблема з опаленням, унаслідок чого там перекладали піч.
Тому Олександр Олександрович разом із членами свого сімейства змушений був на деякий час перебратися до будинку своєї медичної сестри, що, імовірно, розміщувався по провулку Дачному на Кобищанах.
«Вірогідно, туди перекочували і його щоденники, — вважає мій співрозмовник. — Остання з родичів Несвіцьких — пані Елеонора (племінниця дружини Олександра Олександровича), котра проживала у Львові, переслала його архіви (от як вони потрапили до Полтави, що дало мені змогу ознайомитися з ними) і повідомила, що в дядька були три щоденники. Про один з них ми вже згадали. У другому він описував своє спілкування з Панасом Мирним, Володимиром Короленком та Миколою Дмитрієвим. Уявляєте, які це унікальні записи?! А в третьому — занотовував історії своїх хворих.
Уже згадана пані Елеонора зауважила: Олександр Олександрович дуже бідкався, що його записники лишилися в будинку медичної сестри, і додала, що той будинок дореволюційної побудови цілий. Зараз ми його шукаємо. Я вже знаю прізвища чотирьох медсестер, які працювали зі славетним лікарем.
До пошуків підключилися науковці з Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного, а також учителі та учні гімназії № 8. Наше громадське об’єднання «Добродії Полтавщини» навіть анонсувало премію для того, хто знайде ці щоденники. Та поки що все безрезультатно.
У щоденнику, який зберігся, Олександр Несвіцький констатує, що і за «білих», і за «червоних» у Полтаві були розстріли, фрагментарно згадуючи про те, що якось вони йшли вдвох із Володимиром Короленком, і той гірко зауважив: «Боже мій, Боже мій, яка жорстокість».
І якби знайти оті два щоденники (безумовно, це моя мрія), то ми здобули б безцінну інформацію про минуле міста, й зокрема про великих полтавців того часу, з якими спілкувався Олександр Олександрович. Дуже сподіваюся, що рукописи не горять».
Доля славетного полтавського лікаря склалася непросто. Хоч спершу радянська влада начебто була до нього прихильною: 1924 року йому присвоюють звання «Ветеран праці», а 1928-го — «Герой праці». Новатора медицини навіть звільнили від реквізиції, залишивши, зокрема, і його велику бібліотеку.
А діти Олександра Олександровича мали право на безкоштовну освіту у вищих навчальних закладах. Та вже 1938 року Полтавське обласне управління НКВС сфабрикувало проти Олександра Несвіцького та його доньки Лідії справу (тоді її називали «справою підписантів»). Їх заарештували.
«Відомо, що вони допомагали сім’ям репресованих грошима, одягом, харчами. Знайшлися «добрі» люди, які донесли, що, окрім того, у них і висловлювання на адресу радянської влади не найкращі, — «просвітлює» мене Віталій Закладний.
— Були заарештовані також їхні родичі, знайомі. Проте справа Олександра Несвіцького набула детективного забарвлення. Йому інкримінували статтю про антирадянську агітацію і пропаганду. І в його архіві є матеріали про те, що «ворог народу» Олександр Несвіцький засуджений особливою трійкою НКВС до найвищої міри покарання та розстріляний. Але сталося чудо: його випустили з в’язниці. Це просто не вкладається в голові.
Відтак у моїй книзі є пошуки й загадки. Незрозумілим, скажімо, є й те, як могла потрапити до архіву лікаря копія заведеної на нього справи (документи радянських репресивних органів були розсекречені значно пізніше). Але найбільша загадка — куди поділися нащадки Олександра Несвіцького.
1942 року, поховавши Олександра Олександровича на Монастирському цвинтарі, обидва його сини — Олександр та Борис, інженери за фахом — виїхали разом із сім’ями до Львова. У 1960—1970-х роках зі старшим сином, який іще був живим, спілкувалися два полтавські краєзнавці, але їхні архіви не збереглися.
Старший онук Олександра Несвіцького у 1980-х роках приїжджав до Полтави — у державному архіві лишився аркуш із зошита, на якому він схематично зобразив, де похований дід, і, до того ж, намалював унікальну ограду ручної роботи та хрест, а перед ним — невеликий пам’ятник із бетону.
Артем Гончаров з нашого громадського об’єднання, уперше поїхавши на пошуки, якраз завдяки цим знакам і знайшов могилу Олександра Олександровича. А коли ми почали її впорядковувати, виявили й табличку, де зазначені його прізвище, ім’я та по батькові, а також роки народження й кончини.
Замість бетонного пам’ятника ми вирішили встановити гідний пам’ятник гідній людині. Ба більше, нам вдалося розшукати й могилу дружини лікаря — Марії Ерастівни, яка чомусь похована не поряд, а неподалік нього. Також знаємо, що їхня донька Лідія закінчила своє життя в Ліщинівському будинку-інтернаті, де вона померла 1967 року».
Зв’язок зі згаданим онуком Олександра Несвіцького був втрачений. Останнім часом Віталій Петрович кого тільки не підключав до пошуків нащадків видатного полтавського лікаря, звертався по допомогу навіть до журналістів (давав адреси, номери телефонів) — усе марно: у Львові, за його словами, немає людей з таким прізвищем. Тож де ділися представники славного полтавського роду, узагалі незрозуміло.
«Але я радий, що доля подарувала мені унікальну можливість повернути із забуття ім’я нашого визначного земляка, — ділиться Віталій Закладний. — У його архіві лишилося дуже багато авторських світлин. Майже 30 з них увійшли до моєї книги. До того ж Державний архів Полтавської області надав право надрукувати й щоденник Олександра Несвіцького. Не так давно знайомий полтавський краєзнавець показав мені одне зі своїх архівних надбань — книгу з особистої бібліотеки Олександра Олександровича навіть з його печаткою. Це видання (до речі, присвячене моєму фаху — психіатрії) має назву «Сучасні психопати».
Іще такий, я б сказав, містичний збіг обставин: ми запропонували назвати іменем Олександра Несвіцького одну з вулиць Полтави. Аж тут мені зателефонував тодішній заступник голови робочої групи з перейменування геонімів у Полтавській територіальній громаді Леонід Булава й повідомив: містяни проголосували за те, щоб вулицю Герцена назвати на честь Олександра Несвіцького. У відповідь я зазначив, що це просто містика. Адже на цій вулиці я народився й проживав до 30 років. Тож просто несказанно радий, що саме вона називатиметься іменем Олександра Несвіцького. Переконаний: Олександр Олександрович заслуговує й на те, аби встановили пам’ятну дошку на його честь хоча б на стіні останньої медичної установи, де він працював, а саме поліклініки обласної лікарні. Або ж на стіні дитячої поліклініки, оскільки прообразом дитячої лікарні була створена Олександром Несвіцьким дитяча амбулаторія».
.png)
