Кожен iз нас шукає свій сповнений світлом храм, у якому відновлюється чистота думок, де налаштовується камертон зі світом.
У Києві з його десятками церков та монастирів знайти таке місце непросто. А в буремні 1990-ті, коли все почало радикально змінюватися, повертатися на круги своя та відновлюватися, я відкрила для себе Свято-Феодосіївський чоловічий монастир УПЦ КП, що через дорогу від Києво-Печерської лаври, на розі вулиць Лаврської та Цитадельної.
Після Об’єднавчого собору українських православних церков від 15 грудня 2018 року він увійшов до складу об’єднаної Православної церкви України. А наступного року монастир прийнято в безпосереднє підпорядкування митрополита Київського і всієї України.
Храм Феодосія Печерського був побудований у 1698—1700 роках коштом козацького полковника Костянтина Мокієвського. Цікавий факт: мати Гетьмана Івана Мазепи — Марія Магдалина Мазепа — була з роду Мокієвських.
Храм — це не лише пульсуюча в камені, розписах історія та намолені стіни, а передусім живі люди — священники, наші сучасники, які духовним магнітом притягують свою паству.
Таким магнітом для мене, моєї родини, численних друзів, а також волонтерів, військових, науковців, лікарів, письменників та інших став Ігумен Макарій. До нього, повірте, приходять поговорити по душах й агностики та переконані атеїсти, бо цей священник здатний лікувати поранені душі.
Ігумен Макарій, економ Свято-Феодосіївського монастиря, — глибока освічена людина — тонкий поет, казкар i музикант, невтомно, попри свої особисті виклики, підтримує різні покоління українців.
Подаю витримки з моєї книжки «Позитивні сценарії розвитку України. Роздуми сучасників» (2022), в якій було представлено понад 20 есеїв учених і митців, дипломатів, релігійних та громадських діячів України. Ось один з есеїв, написаний ігуменом Макарієм.
* * *
«Треба собі час від часу нагадувати уроки з нашої історії: скільки було пролито крові українців за часів Зиновія-Богдана Хмельницького? Чим узагалі закінчилися національно-визвольні змагання першої половини ХХ століття?
Біда нашого народу — життя в оточенні імперій. Жодна з імперій не дозволяє національного розвитку, мета кожної з них — уніфікація.
«Війна припиняється, коли припиняємо стріляти» — це все не нове. Результат ганебний, страшний для тих, хто зрадив, скинув Скоропадського, Петлюру та Махна. Саме вони через десяток років їли своїх дітей під час голодоморів. Страшні ці слова, але вони є правдивими.
На початку 90-х було зростання національної свідомості. Радянська імперія показала свої недолугість і слабкість, вибухнули Прибалтика, Кавказ. Україна — не виняток.
У 90-х Україна стала незалежною. Ми — одна з небагатьох європейських націй, яка отримала незалежність відносно безкровним шляхом. І це не може не дивувати… А знаєте, чому так відбулося? Українці не тільки воювали за незалежність, вони й молилися за неї. Всі молитви були почуті Богом. Саме з Волі Божої це й є містична компонента у нашій історії, нам було надане те, що ми благали у Господа. Хочете незалежності — беріть. І ми взяли. Гідно чи ні — вирішувати не нам. Вирішувати тим, хто житиме після нас. Але факт відбувся.
Процитую В’ячеслава Чорновола, провідника українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-90-х років: «Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні, маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши. Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі».
Наша найбільша біда: де два українці — там три гетьмани. Це наша слабкість, яку маємо подолати. А наша сильна риса — українці вміють самоорганізовуватися. Це те, що у нас всередині. Ця самоорганізація у крові.
Мені особисто дуже близька думка, що Україна в майбутньому стане центром духовного відродження людства. Виходячи з цього ми й маємо будувати свою державу.
У нас відбулися Майдани, і ці Майдани покотилися по всьому світові. Потім війна… Це той хрест, який нам дав Бог. Не забуваємо, що Україна — це третій уділ Богородиці, наша земля під Її омофором. Звичайно ж, це впливає й на нашу ідею. І після цього починається наша українська мрія. Вона грає всіма барвами веселки. Вона тепла й позитивна».
* * *
Поезії Ігумена Макарія, народжені під час війни:
Я бажаю,
Допоки війна,
Щоб звучала завжди,
Як набат,
Тиха ця
І проста новина:
«Україна...
Сьогодні без втрат...»
* * *
Ви очі бачили у вдів?
Двадцятирічних, посивілих...
Не злість, не лють там і не гнів,
Пустеля там, в зіницях занімілих...
Ви очі бачили у мам?
Тих, що за сорок, геть змарнілих...
Не розпач, не образи там,
Там щем і крик в очах зчорнілих...
Ви очі бачили в дітей?
Тих, що ридають на могилах...
Отців, матусь, своїх сімей,
Збороти біль той не в дитячих силах...
Ви очі бачили в солдат?
Отих, що втомленно мовчать...
Що прожили мільйони канонад,
Там стільки горя, що віки кричать...
Мозаїка з очей складає лик Війни,
Мов промені з Небес, печуть серця вони...
Мирослава МАКАРЕВИЧ
