Шанс бути. Американський меценат Делл Лой Хансен допомагає поправити здоров’я жителям чернігівського села

Сергій Вікторович Мовпан працює водієм буса, який для Іванівської громади придбав Делл Лой Хансен. Жителі Слободи та інших сіл цим невеликим автобусом їздять до Чернігова і у зворотному напрямку двічі на тиждень, попередньо записуючись в адміністрації старостату.

 

Така послуга для них надзвичайно важлива, адже переобладнане авто дозволяє перевозити за вказаною адресою і маломобільних пасажирів. Не раз доводилося також забирати поранених військових із госпіталю і санітарних потягів.

 

Важливою є також фінансова складова. Вартість квитка на рейсовий автобус — 50 гривень в один кінець. Для літніх людей з мінімальною пенсією це чималі кошти. А соціальний бус завдяки містеру Деллу Лою для них курсує безкоштовно.

 

Втім самому водієві ця робота давалася непросто, тому що він украй потребував заміни кульшового суглоба.

 

«Я вже був неповноцінною людиною, — каже він. — Болі такі, що зайвий раз не хотілося йти по чашку чи ложку. Знеболювальні перестали діяти взагалі. Робота ж у мене така, що доводиться постійно допомагати літнім людям сісти в машину і занести валізи. А тут сам ледве тримаюся на ногах. Врятувати мене могла лише дорога операція. Подумував навіть узяти кредит, але в разі невдалого лікування я не зміг би виплачувати позичене. Та, дякувати Богу, 150 тисяч гривень виділив містер Хансен. Зараз можу вільно ходити і працювати. Біль, правда, відчувається, але те, як болить зараз, вважайте, що взагалі не болить. Отож я дуже йому вдячний».

 

Дякує меценату пан Сергій і за те, що той виділяє кошти на ремонт подарованого буса. Утримувати імпортну машину сьогодні недешево, бо навіть невелика деталь за ціною здається золотою. Що ж стосується коштів на лікування, то й говорити нічого.

 

В Україні сьогодні можна замінити суглоб безкоштовно, але черга на бюджетну допомогу триває близько восьми років. До того ж якість «державних» імплантів не надто висока. А пан Сергій завдяки фінансовій підтримці фонду містера Хансена зміг отримати краще з того, що має наразі сучасна медицина.

 

Повномасштабна війна не минула для місцевих жителів безслідно. Пережите ускладнило старі хвороби й спровокувало нові, оскільки окупація стала важким випробування як для фізичного, так і для психологічного здоров’я. Спогади про березень 2022 року в багатьох і досі викликають сльози.

 

Для пана Сергія одним з таких стресів стала загибель сусіда в Іванівці — центральному селі громади.

 

«Окупанти зайшли до нього в хату і застрелили, а дім підпалили, — пригадує чоловік. — Будинок можна було погасити, але ж скрізь москалі жили. Вранці я поїхав і сказав його жінці: «У вас більше немає нічого. І чоловіка, мабуть, немає теж, бо чув два постріли». Пішли разом шукати загиблого, а згарище й досі гаряче. Тоді один з тих окупантів, що стріляв, показав, де лежить тіло. Поруч знайшли три гільзи. До речі, доля того стрільця виявилася невтішною. Пізніше до мене підійшов місцевий священник і запитує: «Як думаєш, карма повертається?». «А що трапилося?» — уточнюю. «Та загинув він». Виявляється, група окупантів їхала на Количівку, а їх наші розбили. Як склалася доля другого стрільця — не знаю».

Невдовзі після окупації дружину Миколи Олександровича Рябця відвезли до лікарні. Спочатку вона пережила один інсульт, а потім другий. Жінка там упала й поламала ключицю. Медики почали шукати причину нетипових клінічних проявів, і виявилося, що в неї утворився тромб на сонній артерії.

 

Без імплантації стента, вартість якого 50 тисяч гривень, пані Валентина просто не вижила б. Родина зібрала ці кошти, які згодом відшкодував фонд містера Хансена. 

 

Поява тяжкої хвороби у дружини Миколи Олександровича не дивує, адже на її долю випало чимало випробувань.

 

«Один російський військовий ледве її не застрелив, — каже чоловік. — Вони зайшли до нас геть п’яні. Отож дружина побігла мене шукати. Біжить, а просто під ноги — автоматна черга. Думала, ну все, нас розстріляють. А нам якраз сини онуків привезли. Найменшому лише один рік. З нами ще була подруга невістки з півторарічною дівчинкою. Усі разом у підвалі сиділи. Як це все витримати? От і захворіла».

 

Був також випадок, коли цей погріб ледве не поховав їх заживо. Одного разу вночі у бік укриття на великій швидкості летів БТР. За півтора метра від будівлі броньовик зупинила абрикоса.

 

Господар прочинив двері й попросив не їхати далі, бо внизу діти. Того разу минулося, хоча біля двору пана Миколи постійно стояли два танки, а БТРами вони заїжджали у двори як до себе додому. Від паркану родини не лишилося й сліду, пошкодили також дах будинку.

 

Затяжна війна руйнує здоров’я в різний спосіб. Молодший син подружжя Рябців уперше пішов добровольцем на фронт іще в 2015 році — у розпал так званої «русской вєсни», яку окупанти влаштовували на сході нашої країни.

 

Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, то спочатку став на захист Чернігова, а тепер перебуває в лавах спецпідрозділу «Азов» у районі Торецька. Тобто у самісінькому пеклі.

 

Витримати батькам таку ситуацію без емоційного надриву практично неможливо. Звідси — купа хвороб і затяжна реабілітація після пережитого. Лікування ж коштує надзвичайно дорого.

 

«Діти нам, звісно, допомагають, але у них є свої проблеми, — каже Микола Олександрович. — Отож ми дуже вдячні містеру Хансену і за кошти, виділені на операцію, і за 4 тисячі, які отримуємо щомісяця. На свої мізерні пенсії ми не вирішили б усі ці проблеми».

Олена Осипенко — молода поетеса Слободи. Жодне свято в місцевому Будинку культури не проходить без її зворушливої поезії. Але, на жаль, сама 20-річна дівчина має проблеми із зором, тому свої тексти пише шрифтом Брайля.

 

Батьки не втрачають надію допомогти доньці. «Ми вже двічі обстежувалися в Ізраїлі, — каже її мама Оксана Осипенко. — Перший раз 100 тисяч гривень виділила громада, вдруге таку ж суму ми отримали від містера Хансена. На жаль, поки що на лікування нас не взяли. У клініці кажуть, що операція за цим діагнозом наразі в розробці. І як тільки будуть результати, нам зателефонують».

 

Окрім поезії, дівчина серйозно займається музикою. Ще коли навчалася в чернігівській школі для дітей з вадами зору, їй запропонували закінчити клас із гри на гуслях. А тепер, будучи студенткою педагогічного університету, вона займається вокалом і освоює професію диригента.

 

Основне навчання у виші проходить сьогодні здебільшого в режимі онлайн, а ось на музичні заняття мама возить її автівкою. Бензин сьогодні коштує недешево, тому фонд містера Хансена виділяє цій родині щомісяця 4 тисячі гривень.

 

Як і більшість сімей у Слободі, Осипенки провели окупацію в погребі, де одночасно ховалося семеро людей. Їхній будинок зайняли окупанти.

 

«Через обстріли без потреби на вулицю ми не виходили, — пригадує пані Оксана. — Олені теж було непросто, оскільки вона не може швидко відреагувати на приліт. Отож фактично місяць просиділа у темряві. Втім — минулося. Пізніше вона багато спілкувалася з психологом. Так ніби нічого».

 

Сьогодні ця родина продовжує ремонтувати свій будинок. Вибиті вікна вони вставили самі, а ось із покрівлею не впоралися досі. Частину робіт виконав благодійний фонд «Рокада», а рештою опікуватимуться майстри від фонду містера Хансена.

 

«Хлопці вже приїздили для замірів, — каже пані Оксана. — Тобто ми чекаємо своєї черги і дуже вдячні Деллу Лою за надану нам допомогу. Її дійсно переоцінити важко. Завдяки йому наше село помітно змінилося. У нас тепер є чудовий Будинок культури, де постійно проходять цікаві заходи. Я навіть раз там сходила до спортивної зали, але потім дуже боліли м’язи. Потрібна звичка».

 

У 24-річної Насті Качан — свої проблеми. Дівчина від народження має діагноз ДЦП, а пізніше захворіла ще й на епілепсію. Без постійного прийому ліків, які сьогодні вкрай недешеві, обійтися складно.

 

Отож коли в неї виникли проблеми з коліном, фонд містера Хансена виділив їй на лікування 10 тисяч гривень. Отримує ця родина також щомісяця 4 тисячі, бо вони виховують і двох 12-річних доньок-двійнят. Дівчаткам фонд Делла Лоя подарував ноутбук.

 

Настя каже, що її стан здоров’я під час окупації значно погіршився. Довелося жити в погребі й часто бігати від обстрілів. І, оскільки подібні рухи їй протипоказані в принципі, з’явилися болі в нозі.

 

«До нас російські військові, на щастя, не зайшли, бо мама з дідом ходили подвір’ям, аби їх не пустити, — пригадує дівчина. — Та й одна з менших сестер гучно кричала, щоб було чутно. До нас вони заходили просити воду, яйця, а пізніше й молоко. Тоді в нас іще була корова, яку після окупації довелося продати. На виручені гроші мама купувала продукти і ліки. Їздити довелося до Києва, бо до Чернігова виїзду ще не було. Потім мама теж захворіла. Їй зробили операцію. Зараз багато коштів витрачаємо на лікування. Тому допомога, яку надає нам містер Хансен, дуже потрібна».

 

Пережите Настя й зараз сприймає з острахом. Коли на вулиці тихо, то ніби забуває про окупацію. Але як тільки росіяни починають обстрілювати Чернігівщину, то жах повертається знову. Прилітають дрони сюди замалим не щодня.

 

«Зараз серце болить, та й з очима проблеми, — каже вона. — Хату поки що до кінця не полагодили. Втім уже придбали матеріали для ремонту».