Щеплення від заходопоклонства. Рецензія на «Ефект Зеленського»

«Ефект Зеленського» (Л.: Човен, 2024) — чи не найбільша несподіванка на ринку політологічної літератури крайнього сезону.

 

Книжка обіцяла відповідь на питання, котре п’ятий рік поспіль непокоїть українців: як і чому країна обрала собі такого президента?

 

Ким є ті виборці, що у своїй приголомшливій купі штовхнули Україну в зону граничної невизначености?

 

Відповідь обіцяли статусні науковці: Ольга Онух, британська дослідниця, родом з України, але громадянка Польщі та Канади, яка обіймає посаду професорки порівняльної та української політики в Університеті Манчестера (Велика Британія), та Генрі Гейл, професор політології та міжнародних відносин в Університеті Джорджа Вашингтона (США). Може, їм там видніше, що у нас тут коїться? 

 

Схоже, так міркували й експерти всеукраїнського книжкового рейтингу: дослідження «Ефект Зеленського» увійшло до Короткого списку номінації «Політологія / соціологія / культурологія», де оцінювалося 38 новинок. Подивимося, як ті очікування справдилися.

 

Онух-Гейл працюють на теренах «поколіннєвої теорії» — соціологічного напрямку, найбільш, либонь, популярного в художній літературі. Аж так, що можна навіть припустити: досьогоднішня актуальність цього малодоказового (у сенсі — неприступного для слідчого експерименту) відламу соціології завдячує саме письменникам, які залюбки граються з означеннями на кшталт «втрачене покоління», «покоління Х», «міленіали» тощо.

 

У передмові до нашої книжки Данило Судин, дослідник ідентичности з Українського Католицького Університету, обережно підважує поколіннєву теорію через її вибіркове маніпулювання — поєднання різних чинників, які не корелюють одне з одним, як-от гаряче, синє і солодке.

 

І застерігає стосовно «низки моментів, щодо яких читачам потрібно бути уважними». Дивна постава, як на передмову, чи не так?

 

Автори «Ефекту Зеленського» вирізняють «покоління Незалежности» — народжених в середині 1970 — 1980 років. Володимир Зеленський, на їхню думку, є найповнішим втіленням прагнень цієї страти.

 

За доказ править виборча мапа 2019-го: всуціль «зелена», окрім Львова. Ця мапа геть не монолітна, як уже давно дослідили вітчизняні соціологи. Та й самі Онух-Гейл пишуть, що Зеленський мав «непропорційно високу привабливість серед молоді, людей без вищої освіти, а також жителів його рідного південно-східного регіону».

 

Цілком згоден, що це і є виборчим ядром Зе-президента. Але це — аж ніяк не характеристика усього «покоління Незалежности», котре наші автори намагаються змалювати домінантною зграєю фанатів релігії «какая разніца».

 

Звісно, американо-британські науковці не готові до такої відвертости, а тому застосовують ще одну сумнівну політологічну тезу про так звану «політичну націю» — облудне протиставлення громадянської ідентифікації етнічній.

 

Розуміючи наукову неспроможність такої тупої антитези, вони застерігаються: «Альтернативне розуміння прив’язує національну ідентичність до етнокультурної ідентичности й зовнішніх загроз, пов’язаних із тими, хто не є носіями певних етнокультурних рис».

 

По-перше, це не альтернативне, а мейнстрімне розуміння. І це безваріантно ілюструє історія західної цивілізації принаймні останніх півстоліття. По-друге, зовнішні загрози — за подальшої наявности Росії та Китаю у нинішній іпостасі — лише зростають, і то по цілому світі. По-третє, українцям загрожують не «інші», а виключно росіяни.

 

Виокремленя нашими авторами «покоління Незалежности» ігнорує одну суттєву рису, описану і в соціології, і в літературі: ті, що народилися після диктатур і не відчули їх на собі, схильні вірити переважно родинним спогадам.

 

А та пам’ять — переважно про молодість і кохання, які не зважають на «політику». Саме з такого «першого покоління» — італійські та німецькі терористи 1970-х. І українські також — а з чого, на вашу думку, постали «ополченці Донбасу»?

 

Власне, Онух-Гейл пишуть саме про таких (навіть оминаючи питання про ресентимент): «Спільний повсякденний досвід... Головними лініями розламів поміж виборцями стають питання матеріального добробуту, так звані питання хліба з маслом... Те, що об’єднувало поза питаннями про конкретні мови, віровизнання і безпекові стратегії... Те, що об’єднує простих людей, — значно міцніше за ці локалізовані версії історії, культури, буття... Кампанія Зеленського 2019 року зверталася до них безпосередньо».

 

Попри явну однобокість і провокативність цих тверджень (окрім останнього речення), автори несподівано пишуть: «Як висловився один з чільних мислителів України (і наш шанований колега), проєкт Зеленського насправді був «малоросійським». Ідеться про Миколу Рябчука. Цікаво, що на цьому поставлено крапку. Попри те, що чимало інших політологів безрезультатно намагалися спростувати концепцію Рябчука про «дві України». 

Онух-Гейл зайшли з іншого боку: спробували кваліфікувати «малоросійство» як «європейський вибір». Почали з того, що означили Народний Рух України, ключовий у проголошенні Незалежности, «низовою націоналістичною організацією».

 

А спочатку потенційний, а тоді цілком реальний рух українців до Європи — лише прагненням «свободи». Ну, тут усе сталося якраз за їхньою концепцією: зі здобутим Порошенком бевізом на захід ринув мільйон українців.

 

Повальна еміграція ідентифікується нашими дослідниками, як «дедалі глибша ідентифікація з усім українським». Авжеж, «під прапором України» їхати туди на готове, а не будувати Європу тут.

 

Як свідчать протоколи, більшість емігрантів голосували за Зе, а не за того, хто надав їм реальну змогу виїхати. Ну, так — «прості люди», пишуть наші автори. І їм ніби невтямки, що таргетування пересічних громадян, які зазвичай не беруть участи у виборах, і які невиліковні на «помсту», давно вже перетворилися на політтехнологію. Залучення якої доведено на практиці Брекзиту, перших виборів Трампа і виборів Зе.

 

Натомість далі у книжці — апологія панування Зеленського. Починається не з наукового відсторонення від емоцій, а саме з їхнього педалювання: «Як і сім’ю Зеленського, усю Україну того ранку розбудили або близькі вибухи в рідних місцях, або схвильовані дзвінки від найближчих». Постає питання: а хто мусив цьому запобігти? Щоби твоя сім’я не прокинулася від вибухів? Ти ж, ніби президент уже на третьому році?

 

Книжка «Ефект Зеленського» ніяк не відповідає на ці запитання, радше замулює відповіді, аж до пересмикувань, як-от про 24.02: «Численні батальйони потаємно вже були в розташуваннях». Так, були.

 

Але не завдяки, а всупереч. Генерали війни, яких Зеленський почав оце пресувати судами, сказали правду: часткову передислокацію робили таємно від головнокомандувача. Бо він не давав їм дозволу — не запровадив воєнного стану, аж поки російські ракети не накрили всю територію країни.

 

Тож, наступна фраза уводить в ступор: «Коли українці масово повстали, символом цього повстання став їхній президент». Господи, для кого!? Для тих величезних черг добровольців, які першого дня так і не отримали зброї для спротиву?

 

Звісно, рішення Зеленського залишитися у війні викликає неабияку повагу, навіть захват. Проте Онух-Гейл вважають це вирішальним. Для кого? Хіба для держслужбовців, і то не всіх, пам’ятаючи перші дні вторгнення. 

 

У книжці чимало дивних тверджень. Наприклад, про «ефективність Зеленського як воєначальника». Водночас за дужки виведено питання, чому країна під його майже трирічним проводом так погано підготувалася до війни. Цілковитий провал ілюзорних спроб «порозумітися» з Путіним закамуфльовано під «новий, прагматичний підхід до Росії». А побіжна згадка «пришвидшення військових реформ» — взагалі з розряду мітології.

 

Натомість із непритаманним для наукового дослідження осудом згадано: «Порошенко прямо сказав, що голосувати за будь-кого, окрім нього — означає голосувати за Путіна». Я не фанат Порошенка.

 

Хоча б тому, що аналітик просто не може собі дозволити емоційні преференції. Натомість Онух-Гейл, які позиціонують себе за аналітиків, однозначно стають на бік свого «героя». А відтак — хто не з нами, той проти нас.

 

Вони не вживають наличку «порохоботи», але їхній власний ярлик не менш хвацький: «Свій-далі-нікуди олігарх Порошенко».

 

Крізь таку оптику реалії перевертаються догори дриґом: «Особливо складні стосунки із Зеленським, вважаємо ми, склалися у «двадцятип’ятивідсотників», навіть попри те, що вони рішуче об’єднуються під його проводом в умовах війни». Тобто, опозиція із жертви президентської агресії перетворюється на підступного нападника. А безперервне цькування свого попередника означає зовсім не те, що ми думаємо — просто «президент послідовно і творчо працює на об’єднання «громадянської національної ідентичности».

 

У чесній передмові пана Судина двічі наголошено на головній принаді книжки — «цікава саме рамкою інтерпретації». Тобто, вона дає нам розуміти, що західна наука геть не завжди є еталоном.

 

Що і там можна підлаштовувати факти під наперед сконструйовану схему; йти від умоглядної концепції до доказів, а не навпаки; шукати не відповідей, а обґрунтування власних уподобань або й упереджень. 

 

Ба більше: подібних книжок заходить до нас чимало. Роком раніше, приміром, з’явилася книжка польської журналістки і дипломатки Наталії Брижко-Запур «Я тут. Ми тут. Ми всі — це Україна. Феномен Володимира Зеленського» (К.: Академія, 2023).

 

Писалася вона, як і попередня, не для України — така собі стисла історія того, що відбулося з кінця ХХ столітті за східним кордоном Польщі; нічого нового для українського читача. Хіба що збагачує нас прикрим знанням: як часом перекручено виглядають вітчизняні реалії за кордоном.

 

Ось засаднича теза, по вінця сповнена протиріччями: «Від початку свого президентства одним із основних стратегічних пріоритетів Володимир Зеленський вважав відновлення територіальної єдности України та досягнення мирних домовленостей із Росією щодо східних територій країни».

 

«Територіальна єдність» — це, певно, про оту горезвісну «громадянську націю», що і в Онух-Гейла. І так само безпідставне твердження: «Вперше в історії України Зеленський зарівняв, стер її стереотипні поділи».

 

Це не просто не так, а й не може бути так за означенням: демократії тримаються саме на різниці потенціалів у поглядах на перспективи розвитку суспільства. Відсутність «поділів» — непомильна ознака диктатур.

 

Що ж до «мирних домовленостей із Росією», то тоді, на п’ятому році війни, сповідувати таку утопію міг хіба невіглас.

 

Далі взагалі дивина: «Початок президентства виглядав успішним. Відразу було проведено парламентські вибори... За перші три місяці парламент розглянув понад двісті законопроєктів». Ті вибори були відверто незаконними, всуціль большевистським актом.

 

А вважати штампування новим парламентом президентських «хотєлок» за демократичну практику можна хіба з похмілля. Й після переліку примарних «стратегічних пріоритетів» та «успіхів» — раптова тверезість: «Зусилля щодо досягнення миру на Донбасі стали для Зеленського провалом».

 

Складається враження, що автори обидвох книжок досліджують не так реальну політику, як її віртуальні прояви. Онух-Гейл зачаровані справді талановитим телесеріалом «Слуга народу», Брижко-Запур — фаховістю президентового спічрайтера щоденних відеозвернень.

 

От вона кидає без жодних коментарів цитату Зеленського: «Слово «влада» вже не викликає у суспільства рвотного рефлексу». І що робити із цим видаванням бажаного за дійсне у нібито аналітичній розвідці?

 

Як на мене, найцікавіше у книжці Брижко-Запур — інтерпретація політичної постаті Коломойського: «Можливо, він був більше зацікавлений у захисті власного бізнесу, але відомо, що без його діяльности та грошей російський план вторгнення аж до Одеси міг би здійснитися вже тоді... Запропонував побудувати стіну з колючого дроту на кордоні з Росією, націоналізувати майно проросійських олігархів та перенести військові дії на територію противника».

 

До речі, «монобільшість» у Верховній Раді розпалася після голосування за законопроєкт про неможливість повернення національних банків колишнім власникам, за так званий «антиколомойський» закон.

 

Ще раз: добре, що подібні книжки виходять в українському перекладі. Вони позбавляють нас зайвих ілюзій.