Як рубали наше коріння. Справи репресованих конотопців з архівів Управління СБУ в Сумській області

Минають роки. Змінюються панівні ідеології.

 

Скидають із постаментів вождів, вітри історії змітають обривки гасел та закликів.

 

У цьому вирі губляться людські долі, часто понівечені, розчавлені...

 

Драматична українська історія 20-х років минулого століття: московська окупаційна влада, розруха, жахливий голод, криваві репресії.

 

Рубали ліс — летіли тріски... Поступово стираються з пам’яті поколінь ті події.

 

В архівах зберігаються справи тих, кому судилося стати «трісками» під ногами більшовицьких тиранів. Пожовклі від часу папки — Дело №..., — зловісна абвіатура УНКВД, багаторазові зміни номерів, штампів, позначень, деякі з грифом «Хранить вечно».

 

Сотні аркушів звинувачень, актів обшуків, допитів, вироків «трійок», нерозбірливий почерк безграмотних слідчих з неодмінним «с моих слов записано верно».

 

Та чи всі змогли прочитати ці свідчення?

 

Тривалі нічні допити часто переривались — кати вибивали покази... На поновлених допитах заарештовані погоджувалися з обвинуваченнями.

 

Сторінки понівечених доль, обірваних життів, людської стійкості та падіння, підлості та зради. Важко когось засуджувати — не всі могли витримати жахливі катування.

У справах (інколи на обгортковому папері) — численні скарги, прохання до наркома внутрішніх справ, генерального прокурора переглянути справу.

 

Боляче читати ці сповнені розпачу рядки засуджених, родини яких залишались без годувальника з тавром «ворога народу».

 

Інколи справи переглядали, допитували тих же самих свідків і вирок залишали чинним. А траплялося, що строк заслання збільшували.

 

Так, у 1944 р. при перегляді справи підлипенського вчителя Петра Судака попередній вирок не тільки не скасували, а й додали ще 10 років ув’язнення та 5 років обмеження у правах. Через 10 (!) років ув’язнення цей вирок було відмінено «за недоказанностью вины».

 

Досліджуючи в архіві Управління СБУ в Сумській області справи репресованих конотопців, знайшла список засуджених до «ВМН» — розстрілу — в 1938 році. Серед них Попов Григорій Михайлович. Невже це той самий красень-бандурист, що по центру фото капели 1926 року?

 

За матеріалами з архіву краєзнавця Івана Лисого, любов до української пісні Григорію прищепив його батько. У 1920-х роках, опанувавши гру на музичному інструменті, він стає активним учасником капели бандуристів.

 

Мав прекрасний оксамитовий баритон, і його щире виконання українських народних пісень завжди викликало бурхливі аплодисменти слухачів.

Пошуки справи Григорія Попова змушена була припинити з початком повномасштабної війни. Та нещодавно за сприяння Конотопської міської ради отримала з Державного архіву в Сумській області справу П-3529 №484 з 274 аркушів. У цій папці — справи Попова Г. М. та ще п’яти конотопців:

 

Попов Григорій Михайлович, маляр, росіянин, народжений у місті Орел в 1891 р.

Черненко Данило Юрійович, 1885 р. н., наглядач телеграфу. Батько двох дітей.

Карпенко Микола Герасимович, 1891 р. н., бухгалтер лісоскладу Райпотребсоюзу, батько двох дітей.

Логвин Михайло Йосипович, 1881 р. н., начальник фінчастини електромеханічного заводу, батько трьох дітей.

Стеценко Юхим Іванович, 1881 р. н., завгосп школи ФЗУ, батько чотирьох дітей.

Пестун Василь Євдокимович, 1888 р. н., десятник-будівельник в артілі Торфбудтранс, батько чотирьох дітей.

 

Об’єднувало цих різних за фахом 40-50-річних конотопців висунуте обвинувачення за ст. 54-11 УК УССР (тут і далі абревіатура збережена. — Авт.) в «активном участии в украинско-националистической повстанческой организации».

 

16 квітня 1938 року були заарештовані й ув’язнені всі шестеро. При обшуку ніякого «криміналу» в заарештованих не знайшли. Хіба що у Попова «изъято географический атлас и книгу «Война и наши трофеи».

 

На першому і єдиному допиті всі звинувачувані визнали себе винними — кати допитувати вміли.

Допитували і свідків, зокрема Комісаренка Івана Григоровича. Така ж, як і прізвище, промовиста його біографія: в Червоній гвардії з 1917-го по 1918 рік, начальник кінного загону революційної дружини.

 

Був «штатним» свідком у багатьох процесах. Він стверджував, що Попов Григорій Михайлович у 1919 році брав участь у розстрілі «красного обоза» біля конотопської тюрми.

 

Його звинувачення в 1937 році Логвина Петра, брата фігуранта даної справи, були визнані Постановою президії Сумського суду від 17 грудня 1958 р. такими, які «являются неконкретными и вызывают сомнения в их правдоподобности».

 

Не менш важкими були звинувачення проти Попова воєнрука педучилища Проценка Макара Даниловича, колишнього співробітника ВУЧКа. «По идее, он был ярым украинцем (це підкреслено синім олівцем), организатором автокефальных церквей в 1918 г., где под руководством Попова Г. М. была организована первая автокефальная община в городе Конотопе по Батуринской улице (кладбище)». Попов нібито погрожував йому, якщо в Україну прийде поляк з німцями, то з ним «рассчитаются».

 

Слідчі поспішали, щоб якнайшвидше відрапортувати про викриття чергової антирадянської групи. В обвинувальному висновку, затвердженому і рекомендованому «трійці» начальником оперативно-слідчої групи НКВД старшим лейтенантом держбезпеки Синіциним, вказувалось, що «Конотопским райотделением НКВД вскрыта и оперативно ликвидирована по г. Конотопу группа участников антисоветской повстанческо-националистической организации, которая ставила своей целью при поддержке интервенции отторгнуть от СССР советскую Украину и создать самостоятельное буржуазное государство. Находясь в тесной связи между собой, участники организации под прикрытием автокефальной церкви создавали кадры националистического подполья, обрабатывая, а затем вербуя в а-с повстанческую организацию новых лиц. Указанная организация была заложена в 1920-21 гг. видными националистами Конотопщины Сердюком, Карпенко, Обручем, Бегуном и др., которые в последствии репрессированы».

Сфабрикована справа П-3529 №484.

 

При цьому було зазначено, що «вещдоков по делу нет».

 

Доказами антирадянської діяльності була епізодична участь кожного в різних партіях в 1917–1918 рр. (партії федералістів, лівих есерів, с-д меншовиків).

 

Попову і Черненку інкримінували участь у збройному повстанні меншовиків проти більшовиків. Звинувачували конотопців також і як активістів автокефального руху, зокрема Попова як голову церковної ради та диякона.

 

Миколі Карпенку згадали членство в «Просвіті», а Михайлу Логвину — його репресованих братів-націоналістів. Юхим Стеценко нібито був членом земської управи «при Гетьмане и Петлюре», а ось Василь Пестун, за версією слідства, нібито служив «при штабе Гетьмана Петлюры и Деникина».

 

Виконавці «червоного терору» поспішали, і вже 23 квітня «трійка» оформила протоколи рішення про засудження всіх шістьох до ВМН — розстрілу. Швидко, 5 травня 1938 р., начальник УНКВД в Чернігівській області капітан держбезпеки Єгоров підписав під грифом «совершенно секретно» наказ про розстріл. 14 травня, тобто менш ніж через місяць, засуджених конотопців розстріляли, про що складено відповідні акти.

 

Злочинний вирок виконав начальник адміністративно-господарчого відділу УНКВД по Чернігівській області Говзман разом з підручними — це були начальник внутрішньої тюрми Дроботя та наглядач Дуброва. До слова, у цій та інших справах, які я досліджувала, не вказано імена працівників КГБ. Відомі лише прізвища катів. Цікаво, чи відомо нащадкам катів, які криваві злочини чинили їхні родичі-кагебісти?..

Рідні не знали про долю своїх близьких. З проханням про видачу довідок про смерть своїх рідних зверталися родичі розстріляних. Так, неодноразово у 1955 році Логвин Домініка Іванівна, дружина Михайла Логвина, зверталася до голови КГБ при Раді Міністрів СССР.

 

Документом №6/1054 від 1 березня того року начальник обліково-архівного відділу Управління КГБ при Раді Міністрів УРСР по Сумській обл. підполковник Прихода під грифом «секретно» наказував уповноваженому КГБ в м. Конотопі Іванову викликати громадянку Логвин Д. І. й оголосити їй, що даними про місцезнаходження чоловіка Логвина М. І. УКГБ «не располагает».

 

Далі в документі вказувалося: «Наряду с этим для сведения сообщаем, что Логвин Михаил Иосифович, 1889 года рождения, был арестован 16/IV-38 года и Тройкой УНКВД Черниговской области осужден к ВМН, приговор приведен в исполнение 23/V-38 года».

 

Цьому ж уповноваженому наказувалось терміново перевірити, яким майном володіє Логвин і які обставини спонукали її звертатись в органи КГБ по довідку про смерть її чоловіка. Наведені документи яскраво свідчать, який тиск чинило КГБ на родичів розстріляних.

 

А вже 21 червня 1955 року той же Прихода під грифом «Совершенно секретно» надсилає документ №6/2421 уповноваженому КГБ Іванову (друкуємо мовою оригіналу для демонстрації ницості карального органу): «Прошу вызвать гр-ку Логвинову Домну Ивановну, проживающую в городе Конотопе по ул. Шевченко в доме №18, и на поданое ею заявление в КГБ при СМ СССР о розыске мужа Логвинова Михаила Иосифовича объявить, что ее муж, находясь в заключении, 30 июня 1943 года умер от болезни — артериальный склероз сердца. Справку о смерти Логвинова Д. И. может получить в Конотопском горбюро ЗАГСа, где смерть Логвинова М. И. зарегистрирована в книге по восстановлении смертей за 1955 г., актовая запись №9. Дату объявления прошу сообщить».

 

У своєму листі в Генеральну прокуратуру Карпенко Катерина Василівна писала 15 січня 1955 р., що, за повідомленням Конотопського НКВД, її чоловік засуджений «трійкою» на 10 років за участь у контрреволюційній діяльності без права листування.

 

Минуло 16 років, але вона так і не отримала відповіді про подальшу долю чоловіка. «Мы не должны чувствовать себя отщепенцами, обязанными писать в каждой анкете, что наш муж и отец — государственный преступник». Вона просила про перегляд справи, бо була впевнена в несправедливому покаранні.

 

А далі у цій справі під грифом «совершенно секретно» йдуть документи, які свідчать про те, що КГБ замітало сліди своїх злодіянь. У своєму висновку по справі замначальника обліково-архівного відділу КГБ при Раді Міністрів УРСР капітан Міщеряков, керуючись директивами КГБ Ради Міністрів СССР №108сс від 24/VIII–1955 р., пише: «Полагал бы: Произвести регистрацию смерти осужденного Карпенко Николая Герасимовича через Управление милиции УМВД Сумской области, в Конотопском гор. ЗАГСе, определив, что он был осужден в 1938 году на 10 лет и умер 20 февраля 1942 года в местах заключения от болезни».

 

І лише 6 березня 1956 року уповноважений УКГБ в м. Конотопі Іванов відрапортував, що дружині Карпенка усно повідомлено про причину смерті її чоловіка: «... находясь в заключении, умер от кровоизлияния в мозг».

 

У 1957 році цікавилась долею свого чоловіка Пестуна Василя Євдокимовича і Єфросинія Іванівна, якій у 1938-му було повідомлено, що її чоловік отримав 10 років «за політику» без права листування. І знову під грифом «совершенно секретно» з УКГБ в Сумській області надходить вказівка зареєструвати смерть Пестуна В. Є. в ЗАГСі Конотопа 25 березня 1945 р. від раку легень, і знову на основі тієї ж директиви №108.

В отриманні свідоцтва про смерть розстріляних були зацікавлені не лише родичі. Фінвідділ Конотопа звертався у 1973 р. до Управління держбезпеки в Сумській області з проханням повідомити, чи живий Попов, щоб передати частину його будинку «в доход государству».

 

Управлінням УКГБ в Сумській області завідувачу Конотопського міського бюро ЗАГСу було повідомлено, що Григорій Попов помер у місцях ув’язнення 14 травня 1938 р. Продовжувалась цинічна брехня.

 

Під час так званої хрущовської відлиги — викриття культу особи Сталіна — 15 вересня 1956 року починається перегляд справи і розстріляних конотопців. Знову допитували свідків.

 

Зокрема, Білоус С. І., Карпенко Г. М., Слизький С. К., Яскевич С. І. заперечували існування в Конотопі повстанської організації, участь репресованих в антирадянській діяльності та вербування їх самих. Всі свідчили, що тоді навіть не розуміли, за що були заарештовані їхні знайомі по роботі.

У Постанові президії Сумського обласного суду від 17 жовтня 1956 року зазначалось:

 

«В УКГБ при Совете Министров УССР по Сумской области на Карпенко Н. Г., Логвина М. И., Попова Г. М., Пестуна В. Е., Стеценко Е. И. и Черненко Д. Ю. не имеется данных о принадлежности их к контрреволюционной организации.

На основании изложенного и руководствуясь Указом от 25 апреля 1955 г. президиум облсуда

ПОСТАНОВЛЯЕТ:

Постановление тройки УНКВД по Черниговской области от 23 апреля 1938 г. по делу Попова Григория Михайловича, Черненко Даниила Юрьевича, Карпенко Николая Герасимовича, Логвина Михаила Иосифовича, Стеценко Ефима Ивановича и Пестуна Василия Евдокимовича отменить и дело производством прекратить за недоказанностью предьявленного им обвинения».

Незважаючи на цю Постанову суду, КГБ не повідомляв родичів про реабілітацію невинно постраждалих рідних і продовжував брутально брехати про причину їх смерті.

 

Для прикладу. Вже у 1957-му цікавилась долею свого чоловіка Пестуна Василя Євдокимовича Єфросинія Іванівна, якій у 1938-му було повідомлено, що її чоловік отримав 10 років «за політику» без права листування.

 

І знову під грифом «совершенно секретно» з УКГБ в Сумській області надходить вказівка зареєструвати смерть Пестуна В. Є. в ЗАГСі Конотопа 25 березня 1945 р. від раку легень на основі тієї ж директиви №108.

 

Зауважу, що у справі Пестуна, як і інших засуджених до «ВМН», перебувають акти про виконання вироку «трійки».

 

Лише 30 липня 1990 року у відділ ЗАГСу Конотопського райвиконкому Управління УКГБ УРСР по Сумській області направило повідомлення з проханням виправити причину смерті Логвина Михайла Йосиповича з «артеріального склерозу серця» на розстріл і вислати свідоцтво про смерть Михайла Логвина доньці розстріляного Логвин Лідії Михайлівні.

 

У 1992 році до Сумської обласної прокуратури звернувся син Карпенка Миколи Герасимовича Олексій з проханням повідомити, за що був заарештований його батько, коли і де розстріляний, та повернути його фото і документи.

 

Деякі фрази з відповіді заст. начальника підрозділу УСБУ вражають своїм цинізмом: «Примите наше искреннее соболезнование в связи с утратой родного Вам человека при столь трагических обстоятельствах».

 

Жахливі злодіяння КГБ, розстріл невинної людини без суду названо «трагическими обстоятельствами».

 

А ось яку «компенсацію» за розстріляного батька, якого він втратив у 13 років, запропонували Олексієві.

 

«Согласно Постановлению Совмина СССР №1655 вы имеете право на получение двухмесячного оклада Вашего отца по месту его последней работы, правда (обращаем Ваше внимание) в размере того заработка, который был на момент реабилитации, то есть на 1955 г.».

 

Про яке місце роботи йдеться через 17 років?! У відповіді було також вказано, що ховали засуджених до ВМН у місті Чернігові біля села Халявино Чернігівської області. Місця поховання документально не фіксували.

 

Перегорнута остання сторінка цієї справи — ще один доказ кривавих злочинів, які чинила в Україні московська окупаційна влада. Нині рашисти, як і їхні попередники, придушують найменші прояви національної свідомості, маючи своєю метою знищення української нації. Кривавий почерк — той же.

 

Пам’ятаймо про мільйони замордованих московією українців, серед яких і наші земляки, — щоб перемогти у нинішній російсько-українській війні. 

 

Зоя ШАЛІВСЬКА, краєзнавиця, членкиня Національної спілки журналістів України