Точка опори. Американський меценат Делл Лой Хансен продовжує відновлювати будинки, зруйновані війною

У селі Слобода від людей часто доводиться чути одну й ту саму фразу: лише той, хто втратив свою домівку, може по-справжньому зрозуміти наш біль.

 

Самотужки у розпал війни впоратися з таким лихом дійсно непросто, тому місцеві жителі вдячні усім волонтерам і благодійним організаціям, які допомогли їм закрити вікна і полагодити побиті обстрілами дахи.

 

Але навіть через три роки після окупації тут є чимало будинків, що потребують затратного ремонту й утеплення.

 

Цим проєктом продовжує опікуватися фонд, заснований давнім другом Слободи Деллом Лоєм Хансеном.

Зиму Тамара Олександрівна Ярош прожила у теплій хаті, оскільки пізньої осені будівельники завершили зовнішню реконструкцію її будинку.

 

За словами 77-річної жінки, майстри працювали 20 днів вже в холоди, проте встигли «чотири рази пройти увесь фасад і пофарбувати стіни». Кошти на утеплення будівлі виділив Делл Лой Хансен, за що вона йому дуже вдячна.

 

Розповідаючи про пережите, пані Тамара і зараз переходить на плач. Складається враження, ніби найтяжчі випробування доля приберегла для неї саме на цей відрізок часу, тому концентрація бід і досі лежить на душі важким тягарем.

 

Перед самісінькою війною помер її чоловік, а у день вторгнення окупантів до Слободи ледве не загинула вона сама.

 

«Коли росіяни заїжджали на нашу вулицю танками, то ледве мене не вбили, — пригадує жінка. — Я швидко сховалася за дерево, але вони мене помітили й почали строчити просто в мій бік. Те бідне дерево замалим не впало. Навіть не знаю, як лишилася жива». 

 

Ховатися від російських військ Тамарі Олександрівні довелося у погребі сусідів, бо вона боялася залишатися сама. До її хати окупанти постійно навідувалися з контролем, шукаючи, очевидно, партизанів.

 

Але, попри страх, господиня щодня ходила годувати домашню живність, випрошуючи дозвіл зайти до свого двору. Після деокупації дивом врятовану корову вона продала, аби вставити вікна.

 

А до того побиті рами довелося забивати ковдрами.

Загалом її будинок був дуже пошкоджений перехресними обстрілами, а також випотрошений окупантами.

 

«Вибирали з хати усе, що могли, — розповіла жінка. — У мого чоловіка були чоботи нові. Лише один раз взував до лікарні. Так вдягли їх і пішли, покинувши своє. Багато чого винесли, але то таке. Найголовніше те, що вони забралися геть з нашого села. Дав Господь, що вийшли. Пам’ятаю, вони о третій годині ранку вже стояли по вулицях і дивилися навкруги».

 

Полагодити дах жінці допомагали волонтери і благодійні фонди. А для зварювання пробитої газової труби довелося викликати майстрів з Ніжина, адже міст на шляху до ближчого Чернігова тоді ще стояв зруйнований.

 

Лишилося відремонтувати стелю у двох кімнатах. Отож 4 тисячі, які щомісяця пані Тамара отримує від містера Хансена, для неї — «велика поміч».

 

«Низький уклін йому і всій його родині, — каже вона. — Якось приїжджала до Слободи донька Делл Лоя і заходила до мене. Моя невістка спекла для гостей великий торт, а я подарувала красиву старовинну хустку. Вона дуже мені дякувала».

Як стане на погоді, майстри від фонду Делла Лоя Хансена повністю зніматимуть дах на будинку Олександри Григорівни Тапехи. Перші ремонтні роботи провели волонтери, але, оскільки від вибухів тріснуло перекриття, доведеться все зробити по-новому. І то далеко не єдине горе, яке випало на долю цієї жінки.

 

У день нашої зустрічі вона ще носила чорну хустку на знак трауру по чоловікові. Не менше болить її серце й за сином, що потрапив до полону в перші дні окупації. Він вийшов з хати і не повернувся…

 

Аби знайти свого Максима, пані Олександра стукала в усі двері, де могла з’явитися про нього бодай якась інформація. А коли список лікарень, моргів, державних установ і міжнародних місій скінчився, жила просто надією.

 

Перша вісточка з’явилася завдяки прикордоннику зі Слов’янська, якого випустили з полону за обміном. Він розповів, що бачив сина пані Олександри у таборі на Курщині. Максим, маючи диплом медичного училища, доглядав трьох важко поранених українських пілотів. Що з ним сталося далі, той не знав.

 

Жодної нової інформації про місце перебування хлопця немає й досі, проте від нього вже приходив лист, де він повідомив, що живий. У мережі також з’явилося відео, відзняте російськими пропагандистами.

 

Там наші полонені розповідають про те, як їм добре живеться за ґратами у «визволителів». Зокрема, Максим зачитав з паперу підготовлений тест, схожий на строгий канцелярський звіт.

 

Мовляв, усім задоволений, претензій до утримання не має, медична допомога за необхідності надається своєчасно, забезпечений триразовим харчуванням. 

 

Утім вигляд самого полоненого свідчив зовсім про інше. «Під очима у нього — чорні кола, сам худющий настільки, що кісточки стирчать, — каже Олександра Григорівна. — Якби він не назвав свого прізвища і не звернувся до мене та батька по імені, я б його взагалі не впізнала. Недарма донька, надсилаючи нам те відео, попередила: випийте спочатку заспокійливе. Ми потім з чоловіком криком кричали на всю хату з відчаю».

Поліна Кисельова проживає на тій околиці Слободи, до якої російські війська зайшли не одразу. Саме тому вона з родиною встигла вскочити в автомобіль і виїхати у бік неокупованої території.

 

Правда, «подорож» нагадувала сюжет із фільмів жахів — навколо лунають постріли, а в салоні звичайнісінького легковика їдуть у повну невідомість із ризиком для життя десять людей — п’ятеро дорослих і п’ятеро дітей. Як вони уціліли, одному Богу відомо. 

 

«Нам пощастило, що живемо в кінці села. За 4 кілометри від нас стояли наші війська, — каже пані Поліна. — А якби будинок був у центрі, то ми звідти не вибралися б».

 

Повернення додому викликало подвійні емоції. З одного боку, душа раділа, що вижили і не бачили «русскіх», а з іншого, на очі наверталися сльози через дуже зруйновану хату.

 

У їхньому будинку «квартирували» одразу 16 чужинців, що вже є великим лихом для внутрішнього інтер’єру. Проблем додали і численні обстріли. У підсумку довелося вставляти вікна, лагодити дах, проводити ремонт у кімнатах.

 

Одну частину цих робіт виконали волонтери, іншу — самі господарі. Але й після цього дім важко було назвати добротним.

 

«Майстри від Делла Лоя Хансена зміцнили фундамент, утеплили і пофарбували нам стіни, а також звели 9-метрову огорожу, — каже пані Поліна. — Живемо тепер у своїй хаті й радіємо. Думала, що на ці роботи збиратиму кошти років десять, тому ви що? Це величезна допомога».

 

Нині її старший син служить у Національній гвардії, а чоловік у ЗСУ. Вдома вона залишилися з трьома дітьми, яким 7, 12 і 14 років. Отож як багатодітній матері фонд містера Хансена виплачує їй щомісячно 4 тисячі гривень. У свою чергу дітвора у подарунок отримала ноутбук і персональні велосипеди.

Уже в перші дні окупації до двору Любові Сороки росіяни пригнали купу бронетехніки, а її з чоловіком і 12-річним сином вигнали на вулицю. Вони пішли до погреба своїх родичів, де вже ховалися четверо людей.

 

Ось так усімох і пересиджували війну. Спали на картоплі, встеливши її пінопластом і ковдрами.

 

«Радію з того, що в моєї дитини спрацьовувала захисна реакція, — пригадує жінка. — Як тільки лунали вибухи, він клав мені голову на коліна і засинав». Тобто нервову систему хлопчика вдалося врятувати, а ось чоловік невдовзі пішов із життя у 48 років.

 

Коли «визволителі» забралися геть, то у хаті родини не було ні вікон, ні дверей, а зі стелі у дощ лилася вода через пробитий дах. Основну частину ремонтних робіт допомогли провести волонтери.

 

А ось понівечений осколками фасад будинку утеплили майстри від фонду містера Хансена. Вони ж поставили зруйнований паркан. Зараз пані Любов як вдова, що сама виховує неповнолітню дитину, отримує допомогу в розмірі 4 тисячі гривень.

 

«Я працюю у соціальній сфері, зарплата дуже маленька, — каже вона, — тому значення цих коштів переоцінити важко. Тепер живемо у теплому будинку. І огорожа є».

 

Диван жінці дала свекруха, бо її меблі окупанти розібрали, щоб затягти у погріб. Саме там вони ховалися від обстрілів.

 

А ось дім Ніни Павлівни Петровської не сильно постраждав, але у неї трапилося інше велике горе. У Будах загинула її 30-річна донька Ольга. Аби поховати рідну людину, мати разом із сином вирушила до сусіднього села. Повернутися додому вона змогла нескоро.

 

«Там стояли наші військові, які затримали окупантів у Слободі. Завдяки цьому росіяни не просунулися далі, — пригадує пані Ніна. — Отож хлопчики з СБУ нам порадили не йти назад, бо росіяни будуть нас катувати, вибиваючи інформацію про ЗСУ. Мовляв, якщо нічого не скажемо, то просто вб’ють. Нас відправили спочатку у Куликівку, а потім далі. Отож мій чоловік всю окупацію жив сам. Топив котел і сидів у веранді. Там ночували двоє котів, собака і він».

 

Після загибелі Ольги зять і 12-річний онук Ніни Павлівни виїхали у передмістя Чернігова, де купили дачу. Свій будинок у Будах вони відремонтували, але не змогли там залишатися після втрати рідної людини. Сумує жінка також за старшим сином, який зараз на східному фронті. За три роки війни лише двічі був у відпустці.

 

«Дуже важко приймати це, — каже вона. — Як тільки лунає тривога, більше дивлюся не за Чернігівщиною, а за східними регіонами. Як він там?».

 

Трагічна історія цієї родини вразила містера Хансена, тому він виділив кошти на ремонт їхнього будинку, хоча той і не був сильно пошкоджений під час окупації. Їм вставили побиті вікна, утеплили фасад і звели огорожу.

 

«Я дуже вдячна і Делл Лою, і всій його команді, — каже Ніна Павлівна. — Навіть не знаю, як би ми впоралися з усім без цієї допомоги. Звісно, якось би виживали, але ж подивіться, яку красоту він нам зробив. Я маю на увазі також відремонтований Будинок культури і модульні будинки для тих, хто втратив житло. Дай, Боже, йому здоров’я. Якщо навіть більше і не буде допомагати, то все одно велике спасибі. Він дуже багато добра людям зробив».