Розстріляне Відродження: путінський список

На дев’ятий місяць по трагедії на світ з’явилася перша поетична книжка Амеліної «Свідчення» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2024). З одного боку — пам’ятник.

 

І то високомистецький: у довжелезній поетичній серії ВСЛ це чи не найпроникливіше з візуального боку видання (художник Данило Мовчан). З іншого — це правдива літературна пам’ятка, поезія без знижок на траурні обставини.

 

Щоправда, тут є вірш із назвою «Не поезія»:

я не пишу поезію

я прозаїк

просто реальність війни

з’їдає пунктуацію

зв’язність сюжету

зв’язність

з’їдає

наче у мову

влучив снаряд

 

уламки мови

схожі на поезію

але це не вона

 

Та це не так розмисел про ремесло, як іще одна алюзія на тезу про «неможливість» поезії після жахіть війни. Та й декларація «я не пишу поезію» — радше метафора.

 

Бо ще 2014-го Амеліна стала лавреаткою конкурсу «Коронація слова» у номінації «пісенна лірика». А от заява «я прозаїк» не містить жодного самопіару.

 

Того ж року наша авторка дебютувала романом «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» (Брустурів: Дискурсус), передмову до якого написав Іздрик — а він не з тих, хто роздає порожні компліменти.

 

Рік по тому цей роман перевидано харківським «Віватом», а 2017-го «Видавництво Старого Лева» надрукувало її другий роман, «Дім для Дома».

 

Перефразовуючи зацитований вірш, можна потрактувати збірку «Свідчення» як прозу в поезії. Як уламки прози, завалені розтрощеним війною буттям (ми ж пам’ятаємо Гайдеґґерове: «Мова — дім буття»).

 

Тих уламків — прози, мови, буття — стільки, що висловлювання стає майже апатичним, ніби геть позбавленим чуттів. Одна з трьох класичних реакцій людської психіки на крайню небезпеку — заціпеніння.

 

Як там в окупаційному щоденнику Вакуленка: «Не було ні страху, ні ненависти, взагалі порожнеча». Та саме ця поверхова беземоційність — детонатор читацької люті. Як-от у шестирядковому вірші «Тривога»:

 

Повітряна тривога по всій країні

так наче щоразу ведуть на розстріл

усіх

а цілять лише в одного

переважно в того, хто скраю

 

Сьогодні не ти, відбій

 

Або у так само спресованому вірші під назвою «Знову» (усі поезії у збірці датовані; ця — 8-м травнем 2022-го):

з днем пам’яти і примирення

повітряна тривога

пройдіть в укриття, українці

всі інші можуть продовжити

говорити

ніколи знову

 

Наприкінці програмового вірша «Не поезія» (написаного, між іншим, наступного дня) поетка-львів’янка-айтішниця окреслює свою нову життєву локацію: «і це теж не вона / вона в Харкові / волонтерить».

 

Тепер ми знаємо її остаточну прописку: новітнє Розстріляне Відродження. Поруч із іншим справжнім поетом Максимом Кривцовим, який також не встиг розквітнути на повну силу, котру засвідчує двічі видана збірка «Вірші з бійниці» (К.: Наш Формат, 2023, 2024).

 

Так само у попередньому житті був геть далекий від військової справи (дизайнер і фотограф), проте пішов добровольцем 2014-го. Воював у батальйоні «Правий сектор», демобілізувався 2019-го, а після 24.02 пішов на фронт знову. Був кулеметником ССО. 7 січня 2024 року сержант Кривцов загинув.

Заповіт поета Кривцова можна відчитати у цих двох рядках: «І говори зі мною більше говори ти / бо все мине крім слів як дим і ніч і вітер». А квінтесенція його поезії — у трьох словах: «Спогади про втрачене тепло».

 

На тлі реальности, що нагадує «внутрішньовенний доступ фізичного розчину жаху в сни». І моторошне й водночас відчайно вітальне усвідомлення: «Хто не помер сьогодні / народиться завтра зранку».

 

Як і в Амеліної, у Кривцова чимало покликань на «мову-буття»: «Фонетика болю / транскрипція пам’яти / пунктуація смерти / граматика любови». Аж до того, що якось «я впав у кому свого речення». Проте, повсякчас тримається за Аріаднину нитку: «Життя це випадковість / смерть це випадковість / любов це закономірність».

 

Одна з непомильних ознак справжньої поезії — самоіронія. Після щойно цитованого Кривцов пише: «Я просто знаю / як вдавати поета /.../ просто набір похмурих слів а тоді додаєш: / любов». А далі — взагалі пустотливий віршик:

Твоє тіло

це

мінне поле

 

буду йти обережно

по колу

 

по губах

по руках

по ногах

 

бабах!

 

Оце і є той вітаїзм, «активно-творча і активно-асимілююча відродженська (ренесансова) одушевленість життям», про що писав Юрій Лавріненко, автор сумнозвісного терміну (Розстріляне Відродження. Антологія 1917—1933. — К.: Смолоскип, 2002).

 

Кривцов значить: «Коли мене запитають / що таке війна / я без роздуму відповім: / імена». Хоч як болісно усвідомлювати, мартиролог нового Розстріляного Відродження жахливо ширшає.

 

Гліб Бабіч, підприємець з Миколаєва, психолог за освітою. 2014-го, коли росіяни полізли в Україну, зачекав, поки дружина народить доньку, — і пішов на фронт.

 

Мати згадує: «Майка, шорти, шльопанці, рюкзачок через плече й картата господарська сумка. Ось такі вони всі там були». Шість бойових ротацій в АТО. Від 24.02 — в теробороні. Вірші, точніше пісні, писав здавна.

 

Мав успіх у виконавців уже тоді (а тепер, після композицій «Kozak System», — став легендою). Видав дві книжки віршів, друга вийшла посмертно: «Вірші та пісні. Спогади друзів» (К.: Білка, 2024).

 

Проте насамперед був воїном. В одному з текстів читаємо: «Як прикро упіймати кулю в мить, / Коли натиснути збирався на гачок». Його автівка налетіла на міну десь під Ізюмом 28 липня 2022 року. 

 

Бабіч напрочуд поліфонічний у смислах (навіть, як пише, «на зворотнім шляху від смислу»). Ось ніби публіцистичний сенс: «Чоловіче! / Може, Вам треба імпреза? / Ось брошура: / Пекло, яке воно і навіщо, / Всі причини / потрапляння, антураж пекла, / ну й теза, / що це — навічно».

 

Тут — політологічний зріз: «Кожен перший — пророк, кожен другий — рентген... Хтось кладе до кишені перетворений в гроші страх». Онде — соціопсихологія: «Смерть під прапором Сил добра, що в бою здобув, / Залишається смертю, хоч літери й золоті /.../ Я танцюю зі смертю. А там десь біля вогнів / Зігріваються ті, що не пустять назад мене».

 

Екзистенціалізм — будь ласка: «Мій татко працює Смертю. Тимчасово, / Поки Смерть не відступить ген від порога». Або й чисто буддизм: «Вранці / Біля тебе / Ковдра неба / Все, що треба — / Бути».

 

Не кажучи вже про латентні покликання на Стівена Кінга: «І лізе зі всіх щілин / Прожерлива сіра зона». Або й просто поезію як таку: «Як стікали ми кров’ю втраченою, / Венами шляхів перерізаних».

Справжня поезія — річ герметична, зовнішньому втручанню практично не підвладна. Аж ось читаємо спогад видавчині Ірини Білоцерковської з часу підготовки до друку першої книжки Бабіча: «Я припустилася мало не фатальної помилки: віддала його рукопис професійному літредактору. І цей редактор покроїв йому тексти. Боже, як Гліб кричав! Я подумала тоді: якщо він не вб’є мене зараз телефоном, то більше мені нічого не страшно. Я пережила це перше цунамі, ми надали всім віршам початкового вигляду й видали їх так, в авторській редакції».

 

Тут потрібна зноска: Гліб був людиною запальною, але швидко визнавав свою неправоту. Але що це було?

 

Як на мене, редактури потребують всі, навіть топстилісти. Це як, приміром, для доброго лікаря — природня консультація щодо власного здоров’я з колегою-фахівцем. Або, як казав особистий юрист Трампа у першій каденції (даруйте, що згадую): «Якщо ви почнете слухати лише себе, то матимете проблеми. Пане Президенте, я теж себе самого не консультую» (Боб Вудворд. Страх: Трамп у Білому домі. — К.: Yakaboo Publishing, 2020).

 

Проблем із віршуванням у Бабіча чимало. Але вони стосуються переважно пісенних текстів. Музика зачаровує, нівелює неоковирності, перетворює слова на інтонації.

 

Поза співом, на папері, це може виглядати на дилетантство, але ж Бабіч сприймав свої тексти на слух, він і творив їх часто одразу як пісні. Тому й справедливо вибухнув. А піснярів, чиї тексти водночас є високою поезією, мало і у світовій літературній практиці.

 

Але попри все залишаюся на думці: Гліб Бабіч — неабиякий поет. Якби не трагедія війни — ми би всі переконалися в цьому глибше. Нове Розстріляне Відродження, якого жахалася Амеліна, таки насунулося з ерефії.

 

Окрім її знищення у пень, протидії немає. Бо — «І хто потім опише, скінчивши все це, / Цілими словами, доречно і тонко, / Чиєсь усміхнене, розумне лице, / Втоптане в шестиметрову воронку?».

 

Сподіваюся, книжка Бабіча стане «безжалісним антидотом» (за його словом) тоді, як завершиться війна і, за сценаріями політологів-песимістів, частина виборців знову ностальгуватиме за «рускім міром»...