США обеззброїли Україну: тепер це летить до нас із Росії, фото

На відкритті в одному зі столичних вузів стенду, присвяченого річниці знищення дальньої авіації України, чимало цікавого розповів авіаексперт, провідний науковий співробітник Державного музею авіації Валерій Романенко. 

 

 

«Пам’ятаєте, на черговому параді до Дня Незалежності десь на початку 2000-х, — почав розповідь Валерій Дмитрович, — над Хрещатиком пролітав Ту-160? Так от, зараз він літає в повітряних силах росії й, напевно, бере участь у ракетних ударах по нашій території.

 

Бомбардувальників ТУ-95 ми теж передали три борти. А на той момент, коли їх передавали, в нас було 19 штук Ту-160, з яких віддали росії 8. Пройшло чверть століття, й тепер рф має їх уже 16.

 

Тобто ми наростили самі проти себе потенціал ворожої держави, яка з самого початку була налаштована проти незалежності України, адже росіяни обіцяли повернутися. Як можна було цього не бачити й не чути...

 

Чи можна було уникнути цієї історії й не передавати літаки, не позбуватися такого потужного авіапотенціалу?

 

Потрібно було позбуватися! Для прикладу: «просте» утримування на землі лише одного Ту-160 (час від часу прогріваючи двигуни) — у ті часи військові мені називали цифру в 200 тис. доларів на рік, зараз — приблизно 468 тисяч. Гроші шалені!

 

Використання неможливе, адже всі літаки випускали в росії, й авіаремонтні заводи на більшості типів Ту-160, Ту-22М — теж в рф. Постачання запчастин — жодного. І хоч Ту-95 ремонтували в Україні, але ж запчастини...

 

 

Тож позбуватися потрібно було, але ж навіщо було передавати ворогу, який мав намір повернути Україну в імперське лоно?! Ба більше, навіщо було віддавати ракети?! Ми віддали 575 ракет Х-55 — вони зараз могли б летіти в росію, і досі це була б гарантія нашої безпеки.

 

Як і американські «Томагавки», вони не іржавіють, а постійна модернізація тримала б їх у тонусі. І хоч вони повітряного базування, ми все одно могли їх запускати з наземних установок.

 

Так, дальність їх упала б з 1 тис. 200 до 600 км, але вони все одно могли б накрити всі російські тили. А ми їх віддали-подарували, і зараз вони прилітають до нас. Бо була перевірка індивідуальних номерів літаків — звірили по списках і підтвердили: що віддали — прилетіло до нас.

 

 

Чи можна було щось зберегти й залишити? Залишити нам потрібно було лише ракети Х-55! Все інше дотепер перетворилося б на брухт. Воно б уже не літало років 15 — без запасних частин, обслуговування, фахівців та ремонтної бази.

 

До 2007 року ми утримували в Полтаві полк Ту-22М, тобто літаки, які озброєні ракетами Х-22, — це найнікчемніша зброя, яка в нас залишилася.

 

Я був свідком усього процесу від самого початку й до розрізання останнього бомбардувальника в 2007 році. Знав усіх керівників з американської сторони й тих, хто в нас цим займався. Був на всіх базах, де це «дійство» відбувалося.

 

Спробую пояснити, що таке українська стратегічна авіація. Ще до розпаду СРСР збройні сили розташовувалися в два ешелони: перший — це країни Варшавського договору, другий — країни Балтії, Білорусь, Україна й трішечки росія. Саме тут і розміщувалася фактично вся дальня авіація (поняття стратегічної авіації в Союзі не було), «заточена» на західний напрямок.

 

На момент розпаду СРСР на території України було п’ять бомбардувальних полків (які увійшли до складу ЗСУ) й ще два — авіація Чорноморського флоту (ми пам’ятаємо, які були проблеми з поділом ЧФ). Тож у дев’яностих роках кількість літаків розділили навпіл.

 

У нас був найпотужніший літак ТУ-160, а загалом ПС України мали 19 таких літаків — станом на 1990 рік. Росія на той момент мала 3-4 такі літаки. А ось на сьогоднішній день повітряно-космічні сили рф мають лише 16 літаків такого типу. Тобто половина їхніх літаків — це те, що ми їм подарували згідно з домовленістю в рамках Будапештської угоди! 

 

Що таке літак ТУ-160? Найбільший бойовий літак світу! Його параметри: довжина — 54 м, розмах крил — 56; злітна вага — 267 тонн. Озброєння: дві револьверні установки у фюзеляжі — кожна по шість крилатих ракет Х-55.

 

Одна ракета несла ядерну бойову частину мінімальною потужність 20 кілотонн (для порівняння: на Хіросіму скинуто 15 кілотонн, на Нагасакі — 21). Тобто було б достатньо двох літаків, аби в США не залишилося жодного міста з населенням у більш ніж пів мільйона людей.

 

Свого часу ТУ-160 стартували з території України й мали летіти повз Норвегію, через Північний полюс і здійснювати пуски на всю свою дальність, а це понад дві тисячі кілометрів по американській території.

 

Тобто те, що ми знизили загрозу для США, дозволило їм зекономити колосальні кошти — на протиповітряну оборону, на утримання різного виду стратегічних сил тощо.

 

Другий тип літака, який у нас був, — це бомбардувальники Ту-95МС. В Узині було 23 такі машини, ще 2 літаки росіяни передали для ремонту на наші підприємства. Тож загалом ми мали 25 штук. Ці літаки здатні нести від 6 до 16 крилатих ракет Х-55 (залежно від того, всередині фюзеляжу чи під крилом).

 

Потужний турбогвинтовий літак ТУ-95МС зараз відіграє основну роль в ударах крилатими ракетами по Україні: всі ракети Х-101 запускають саме з цього бомбардувальника. Ми, на щастя, передали їх мінімальну кількість — лише 3.

 

Ще одна машина, яку ми змушені були знищити, — ТУ-22М. Тоді була подібна ситуація з Бушем, як зараз із Трампом, був справжній рекет: або ми вас відлучаємо від усього, що можливо, або ви здаєте ударні літаки й знищуєте балістичні ракети, пускові установки, всю інфраструктуру ударних ядерних сил.

 

Отже, третій тип бомбардувальника, що мала Україна, — ТУ-22М (їх у нас було два варіанти: М2 і М3). Загалом цих літаків було випущено 503, з них в Україні перебувало 60 — один полк ракетоносіїв і два полки розвідників.

 

Літак мав змінну геометрію крила, екіпаж у 4 особи й міг нести ракети Х-22. Зараз росія з таких літаків запускає ці ракети по Україні. На щастя, ми ці літаки рф не передавали. Саме ТУ-22М2 та М3 найдовше утримувалися у складі наших повітряних сил — останній було знищено в Полтаві у квітні 2007 року.

 

Знищували силами й на гроші США. Американський уряд створив спецпідрозділ «Агентство зменшення загрози», це означало знищення ударної авіації та ядерних сил — усіх видів носіїв ядерної зброї.

 

Фінансував його уряд США, а виконавцем була компанія «Рейтіон дайнемікс» (Raytheon Dynamics), яка, до слова, створила найдорожчий-найсучасніший бомбардувальник В-2 (він зараз є найбільшою ударною силою ПС США). 

Процес знищення був тривалий — понад 12 років: спершу утилізували літаки застарілих моделей (ТУ-22).

 

У середині 90-х ми займалися саме цим на наші власні кошти, бо це були застарілі машини, а приблизно з 1998 року пішов активний процес. Сюди привезли спецобладнання, яким 55-метровий літак ТУ-160 розрізали на три частини.

 

 

А потім була утилізація цього літака, й чути цей скрегіт було страшно. А спостерігали за відльотом наших літаків у росію та за цим нищенням підрозділи, які обслуговували ці літаки. Про моральний стан наших людей зайве згадувати... Я знаю багатьох причетних до авіації, хто казав мені: «Моя присутність необов’язкова. Я не прийду й не буду на це дивитися!».

 

Майданчиків для знищення було багато — в основному це було на базі полків. Наприклад, у Прилуках знищували ТУ-160. У Полтаві, Білій Церкві й Миколаєві знищували ТУ-22. В Узині перетворили на брухт усі наші ТУ-95 МС.

 

Процес продовжувався з 1998 року, коли в присутності американського сенатора Нанна (він спостерігав за знищенням першого Ту-10) й завершився в 2007 році знищенням у Полтаві останнього літака — Ту-22М3.

 

За Ялтинським договором 1999 року, через вигадані росією нібито газові борги України ми передали 8 бомбардувальників Ту-160 і три ТУ-95МС. Найімовірніше, вони беруть зараз участь у ракетних ударах по Україні.

 

По кожному типу літака був окремий договір щодо часових рамок. Наприклад, Ту-160 мали бути знищені до грудня 2001 року. Але ж із часів Союзу ми звикли плани перевиконувати, тож їх ліквідацію завершили ще влітку.

 

Оскільки була дуже негативна реакція суспільства на знищення Ту-160, то вже Ту-95МС ліквідовували фактично одномоментно й досить таємно. Мені вдалося побувати на цьому аеродромі: перший раз відзняв усі літаки, а вдруге — СБУ мене на «дійство» не допустило, хоча мав усі дозволи. Мені запропонували «альтернативу»: «Ви знімайте, але весь матеріал віддайте нам!».

 

Ці металеві бляшки, які ви бачите на стенді, кріпилися до літака. Це був його індивідуальний номер. Тільки-но літак випускається з заводу — йому присвоюють цей номер, він проходить усю документацію.

 

Під час знищення літаків знаєте, що робили американці? Вони всі ці номери знімали з літаків і кріпили на табличку з дорогого дерева та виставляли на Подолі в офісі компанії «Рейтіон».

 

Я на власні очі бачив, коли до них туди заходив, ці таблички на стінах. Складалося враження, що вони їх збили!..

 

Тож ці таблички, які тут представлені, — це не «Стіна плачу», а нагадування, що є об’єктивні процеси — літаки потрібно було знищувати, але треба було робити це належним чином: не віддавати свою зброю ворогу, бо є велика вірогідність, що він використає її проти вас».