Комедія політики емоцій: рецензія на книжку Боб Вудворда «Страх: Трамп у Білому домі»

Чи не найбільш уживане слово в нинішньому медіапросторі — «Трамп». Воно масово навіює одну з базових людських емоцій — страх.

 

Першим пов’язав одне з другим Боб Вудворд у назві книжки, яка вийшла в Америці ще 2018-го: «Страх: Трамп у Білому домі» (К.: Yakaboo Publishing, 2020).

 

Відтоді з’явилося чимало видань, пов’язаних із цим психополітичним феноменом. Деякі переклади ми вже детально аналізували: спогади звільненого Трампом директора ФБР Джеймса Комі (див. «УМ» від 26.04.2023) та мемуари двох Трампових радників з нацбезпеки Герберта Макмастера (05.06.2024) і Джона Болтона (09.10.2024).

 

Здавалося б, ті свідчення дозволяють тверезо-спокійно реагувати на екзотичну, м’яко кажучи, дипломатію 47-го президента США. Аж ні — це ім’я щоразу знову провокує вірусну паніку.

 

Щойно Трамп переміг на виборах, в українському медіапросторі з‘явилося кілька інтерв’ю тонкої дипломатки Лани Зеркаль, котра наголошувала: вибудувати взаємини з новим американським президентом не вдасться у звичний спосіб.

 

Треба не просто читати, а вивчати книжки про нього, бо там — усі підказки щодо його специфічного світосприйняття і відповідної комунікації. Востаннє пані Зеркаль повторила цей месидж за кілька днів до історичної сварки в Овальному кабінеті.

 

Чи почули це волання в офісі Зеленського — поміркуємо пізніше. Спочатку про автора, якого пані Лана неоднораз виокремлювала поміж дослідників психотипу Трампа — про Вудворда. Щоправда, вона згадувала його крайню книжку, що вийшла в Америці минулої осені, — «War».

 

Поки що вона приступна лише тим читачам, які добре володіють англійською і можуть дозволити собі придбати її в інтернеті за звичною для Заходу і малопідйомною для нас ціною у $40 (вихід українського перекладу заплановано на нинішній вересень).

 

Утім, це той самий Вудворд, хіба у «Страху» йдеться про перші два роки Трампового президентства, а у «Війні» — про другу половину його каденції. У певному сенсі «Страх» є початковим рівнем квесту, без проходження якого «Війна» трохи втрачає прозорість, — це як почати дивитися серіал із другого сезону.

 

Вудворд — журналіст-розслідувач газети «Вашингтон Пост», однієї з «великої трійки» американської преси (плюс «Нью-Йорк  Таймс» і «Волл-стріт Джорнел»).

 

Слава прийшла до нього уже з першою книжкою «Вся президентська рать», написаною з колегою Карлом Бернстайном, — про Вотергейтський скандал, яка принесла йому першу Пулітцерівську премію, а президентові Ніксону коштувала посади.

 

Історію тої книжки ми пам’ятаємо з яскравого однойменного фільму Алана Пакули, де ролі співавторів виконали Роберт Редфорд і Джастін Гоффман (1976; вісім номінацій на «Оскара», чотири лавреатства).

 

Потому Вудворд написав понад десять книжок — розслідування президентської діяльности Клінтона, Буша, Обами, які незмінно виходили в одному з п’яти найбільших англомовних видавництв світу, Simon & Schuster, і за результатами продажів діставали правдиве звання бестселерів.

 

«Страх» — це не щось вибухово-нове про Трампа, порівняно з раніше рецензованими мемуарами. Це ніби спільний знаменник, базований на сотнях інтерв’ю (наприкінці книжки — 20 сторінок посилань дрібним шрифтом), включно зі свідченнями Комі, Макмастера і Болтона.

 

За формою книжка Вудфорда нагадує культовий політологічний серіал «Картковий будинок». І саме в цьому сенсі може правити за посібник з політтехнологій.

 

Ось інтегральні характеристики Трампа з Вудвордової книжки. «Родом із Квінза (щось на кшталт київської Троєщини) та сповнений вуличної мудрости, він нагадував хлопця в барі, який розмовляє з телевізором... Емоційно нестабільний, імпульсивний та непередбачуваний... Нездатність навчатися...  ненавидів підготовчу роботу... Кожне рішення Трампа могло виявитися тимчасовим і бути переглянутим. Не було нічого остаточного... Є речі, щодо яких він уже дійшов висновку і всі ваші слова вже не мають значення. Не має значення, які аргументи ви наводите. Він не слухає... Стиль розмов Трампа — відповідати на «йди на хрін» іще більшим «іди на хрін»...  Нарцис, якого цікавило лише те, як події вплинуть на його становище... Розмовляти з ним як із дорослим, не вдавалося. Потрібна була підліткова логіка... Поведінка Трампа межувала з симптомами параної».

 

Окрема тема — стосунки з фактами. «Не було нічого з того, що цитував Трамп. Він просто вигадував... Щось вигадувати та діяти спонтанно. Чистий Трамп...  Він — професійний брехун».

 

Зі спогадів Комі: «Ніякі докази, фотографії та відеозаписи не могли переконати його в хибности власної думки... Слова про те, що на його інавгурацію прийшло найбільше людей в історії або що їх було більше, ніж на інавгурації Обами, не відповідали дійсности.

 

Цією заявою він не пропонував альтернативної думки, погляду чи позиції. Це була брехня». А ось картинка зі «Страху»: «Трамп накинувся на Маккейна зі звинуваченням у боягузливій втечі з військового полону у В’єтнамі. Він сказав, що коли той служив пілотом військово-морських сил, його звільнили раніше завдяки сприянню батька, головнокомандувача Тихоокеанського флоту. — Ні, містере Президенте, — швидко втрутився міністр оборони Меттіс. — Гадаю, ви неправильно зрозуміли, — Маккейн відмовився від дострокового звільнення та п’ять років перебував у полоні в «Ханой Гілтон», де його жорстоко катували. — Ну гаразд, — сказав Трамп... Мені не подобаються люди, які потрапляють у полон».

 

Так, але «фактаж», яким маніпулює Трамп, все ж таки має витоки. У тих таки «розмовах з телевізором». Якось під час стратегічної наради він «мовчки вийшов, щоб знайти телевізор... Найчастіше Президента спонукали телевізійні новини, які він переглядав безперестанно... Часто він проводив перед телевізором по шість-вісім годин на день. Уявіть, що після цього робиться в голові, казав Беннон».

 

Стів Беннон — знаний іміджмейкер Республіканської партії, якому запропонували посаду виконавчого директора передвиборчої кампанії Трампа після урозуміння, що чинний голова кампанії геть нездатний («цей Манафорт — просто катастрофа»; він виявився таким і пізніше для Януковича).

 

Беннон знетямився: «Він планує балотуватись у президенти? Якої країни?.. Він справді готується до дебатів?.. — Беннон був вражений».

 

Ні, чесно відказали йому: «Він приходить і грає в гольф, і ми просто обговорюємо кампанію і все таке. Проте ми намагаємося виробити в нього звичку».

 

Та кандидата улестили: «Трамп слухає тебе. Він завжди шукає нагляду старших... Маєш написати книжку про те, що думаєш про Америку та політичну ситуацію».

 

Беннон не написав книжки, але, як свідчить Вудворд, став головним джерелом інформації для ще одного бестселеру авторства також знаного журналіста Майкла Вулффова «Вогонь і лють: всередині Білого дому Трампа» (К.: Книголав, 2018).

 

Беннон погодився, хоч і не сподівався тоді, що його ультрарадикальні погляди будуть доведені обраним його зусиллями президентом до абсурду.

 

Після перемоги Трамп вигадав для Беннона нову посаду: «стратег». Це імпонувало і він («який часто називав себе «полум’яним популістом») запропонував босу стратегію, подібну до тої, що Сурков згодував Путіну.

 

Якось після нескінченно-чергового гольфу «Трамп прийшов і сів на своє місце. Йому подали готдоги та гамбургери. Дієта мрії 11-річної дитини, подумав Беннон, коли Трамп жадібно поглинув два готдоги».

 

І виклав доктрину: «Ви йдете від імені забутої людини, яка хоче повернути Америці її велич… Вони хочуть вирішувати самостійно... Ми робитимемо лише гучні заяви. Це все, що у нас є... Максимізувати агресію, щоб замаскувати вразливі місця... Ви створили рух. І люди почуваються його частиною».

 

Той самий «движ», про який просторікував Путін публічно, таємно підтримуючи збурення «глибинного народу» у Великій Британії під час брекзиту, в Америці 2016-го,  і в Україні 2019-го.

 

Проте навіть полум’яний популіст-радикал Беннон на другий рік свого перебування у Білому домі «усвідомив, що Трамп мав одну унікальну рису: він був цілком далеким від політичного процесу і не розумів найбазовіших політичних питань... намагався творити політику за допомогою односкладних фраз-кліше». 

 

Та коли найближче оточення почуло фразу шефа «Я втомився слухати, що нам потрібно зробити те чи те заради своєї батьківщини та національної безпеки», — терпіння «дорослих» луснуло: «То ось яке воно, безумство».

 

Очільник адміністрації Прібус: «Упав з дуба»; його наступник Келлі: «Він ідіот. Марна справа намагатися переконувати його в чомусь. Він зійшов з рейок. Ми в дурдомі»; держсекретар Тиллерсон: «Придурок він довбаний».

 

Звісно, усе це вони сказали після звільнення. А поки що Президент Америки ошелешив усіх виразно шизофренічною фразою: «Я завжди рухаюся. Я рухаюся в обох напрямках». Або й так: «Я знаю, що маю рацію. Якщо ви зі мною не погоджуєтеся, то помиляєтеся ви».

 

Усі «дорослі» політики з адміністрації Трампа пішли (окрім хіба помітних  Меттіса і Помпео). Але лишився, і натепер теж, президентів зять Джаред Кушнер. Разом із дружиною Іванкою, Трамповою донькою від першого шлюбу, він був і є тіньовим «кабінетом»: «Його маленька приймальня була суміжна з Овальним кабінетом, — пише Вудворд. — Від зятя Трампа залежали його обізнаність і, навіть, плани Президента.... Він знав, як його свекор хотів розпоряджатися грошима, і мав скрізь ставити свій підпис».

 

Кушнер діяв, не зважаючи ні на кого; «робити щось за спиною інших — це в стилі Джареда». Промовистий епізод: Беннон дізнається, що секретаріат не виконав його розпорядження, а розгублені клерки відповідають:  «Після вас зайшов Джаред і сказав не робити цього».  

 

Або ось інша ситуація, що насвітлює реальний вплив Кушнера. Беннон привів Макмастера на співбесіду щодо посади радника з нацбезпеки і застеріг кандидата: «Не читайте лекцій Трампові. Він не любить професорів. Йому не подобаються інтелектуали». Макмастер скористався підказкою, а проте не справив на Трампа позитивного враження («він вдягається, як продавець із пивнички», — бідкався, коли претендент пішов).

 

Тоді  «Кушнер сказав, що медіа любили Макмастера — військового ветерана, мислителя та письменника». І цього виявилося досить, аби Трамп таки найняв генерала на третю посаду в американській владній вертикалі.

Цікаво, чи хтось з української влади контактує з Кушнером, як із центром прийняття рішень?

 

Макмастер протримався в Білому домі півтора роки. Його змінив Болтон, до якого попервах також були претензії («Трампові не сподобалися його великі кошлаті вуса. Вигляд мав невідповідний»). І тут також вирішальною була медійна історія: Болтон часто з’являвся на Fox News (задекларував 2017 року гонорарів на 567 тисяч доларів).

 

Ідучи з посади так само швидко, як і попередник, Болтон застерігав: «Під час другого терміну Трамп буде набагато менш обмежений політикою, ніж під час першого». Щоправда, він не вірив у переобрання. Та кошмар, який увижався Болтонові, наздогнав Америку через чотири роки: такого не може бути, аж ось знов.

 

Найкумедніше, що всі нетямилися від перших кроків нового-старого президента — а було би просто пригадати, як усе відбувалося 2017-го: «Першого місяця нова адміністрація Трампа випробовувала стійкість світового порядку... Екстремісти та мисливці за політичним капіталом визначали тон законодавчого порядку денного».

 

Ідею тарифних воєн вже тоді просував Пітер Наварро, 67-річний доктор економіки з Гарварду, призначений директором Національної торговельної ради. Його стримував голова Національної економічної ради Гері Кон, обстоюючи перевагу низьких тарифів.

 

На одній з нарад в Овальному кабінеті він, забувши про шанобливість, сказав Трампові і Наварро: «Якщо ви просто заткнетеся та послухаєте мене, то можливо, щось зрозумієте». А ще він називав Наварро «членом Товариства пласкої Землі в питанні торговельного дефіциту, як і сам Президент».

 

Тепер Кона нема, але Наварро досі крутиться десь поруч Трампа.

 

Те саме і з горезвісною угодою про мінерали. Це вже було, коли 2017-го обговорювалося питання афганських копалин: «Мені треба, щоб ви зайшли туди й отримали все це. Це все на халяву!» — казав Трамп міністрові оборони. Ну і, звісно, таке: «Трамп любив підписувати. Це означало, що він щось робив, і в нього був розмашистий підпис, який здавався доволі авторитетним».

 

Болтон цитує Зеленського під час його телефонного привітання Трампу: «Ми наслідували ваш чудовий приклад». Це означає, що в ОПУ таки усвідомлювали, з ким матимуть до діла. Під час пам’ятного шоу в Овальному кабінеті ми побачили не «пастку» — американці просто розважалися булінгом. А от Зеленський зіграв, хай і вкрай ризиковано, картами самого Трампа — нав’язав балак «по понятіям». 

 

Так, Трамп скипів від нахабства гостя. Та доволі швидко охолов і, може навіть, заповажав Зеленського, як свою маленьку копію. Книжка «Страх» має епіграф з інтерв’ю Трампа зразка 2016-го: «Справжня влада полягає у страху, хоча я навіть не хочу вживати цього слова».

 

Схоже, подібно висловитися міг би і Зеленський.