«Український Санта». Як в Слободі на Чернігівщині почалась місія Делла Лоя Хансена

У професійному житті — актор театру і кіно, а на війні — волонтер Дмитро Вівчарюк хронологію подій відтворив завдяки цифровій фотографії.

 

«Ось тут дата стоїть — 18 травня 2022 року, — каже він. — Саме цього дня Делл Лой Хансен уперше приїхав до Слободи, з якої й почалася його місія в Україні. Для мене він назавжди залишиться українським Сантою». 

 

З того часу минув не один рік, але тісна дружба відомого мецената з жителями невеликого чернігівського села триває і досі. Причину пояснити неважко: рани, завдані війною, не рубцюються в принципі.

 

Отож люди, які пройшли пекло російської окупації, потребуватимуть сторонньої участі навіть по завершенню повномасштабного лиха. 

 

Ця історія показова й тому, що яскраво віддзеркалює саму суть розпочатого в Україні геноциду, для якого світ сьогодні намагається підібрати більш м’яке визначення.

 

Підміна понять лише поглиблює проблему, тому ми підготували серію нарисів про людей, що вже добрих три роки з трудом оговтуються від 26-денного жаху.

 

Правда, Слободі пощастило більше, аніж багатьом іншим українським селам, адже у них є добрий друг, якого вони шанобливо називають «наш містер Делл Лой». 

Перші дев’ять днів війни жителі Слободи збирали продукти і теплі речі для хлопців на блокпостах, сподіваючись, що їхнє село окупанти оминуть київською трасою.

 

Але після обіду 5 березня всі вулиці заполонила ворожа бронетехніка. Свої танки і БМП росіяни ставили під дворами і на подвір’ях, аби ні в кого не залишилося сумніву в тому, що почалася окупація.

 

«Вони трощили ворота, паркани, електричні стовпи і колодязі, рівняючи все з землею, — пригадує староста Світлана Карпенко. — А на додачу в нас на вулиці підпалили будинок. Навіщо вони це робили, я не знаю. Мабуть, для того, аби всіх залякати. Нам заборонили виходити з дворів і на город. За найменший шурхіт обіцяли стріляти на ураження. Смартфони у всіх забрали. Зв’язку зі світом не було. Ми опинилися у повній ізоляції». 

 

До будинку пані Світлани, де вона мешкає з чоловіком і мамою, у перші ж дні попросилася родина з Чернігова, а також сусіди, в яких згоріла хата. Мов у казковій рукавичці, під одним дахом ховалися понад десять людей. Хтось спав на печі, дехто ночував у погребі.

 

На щастя, окупанти не перебили газопровід, тому можна було приготувати їжу. Вечеряли всі разом при свічці. Великою удачею пані Світлана називає і той факт, що в її господарстві була корова.

 

Молоко і яйця жінка роздавала сусідам, яким бракувало власних продуктів. Ділитися було з ким, адже до села від війни втекло чимало родин з Чернігова та Києва в надії, що сюди окупанти не зайдуть. Багато хто приїхав з малими дітьми. 

 

Був день, коли мешканці будинку пані Світлани дивом уціліли під час обстрілу. Осколки тоді літали по всій хаті, влучаючи у стіни, двері, меблі. Постраждав також монітор, який стояв на столі. Люди вчасно вискочили у двір, тому ніхто не загинув. А ось із гаражем довелося розпрощатися.

 

«Ми просто стояли і дивилися, як він горить. Вдіяти нічого не можна було, — пригадує жінка. — А там же все — машина, техніка, «болгарка», «зварка», інші інструменти. Ми так перейнялися цим лихом, що не помітили пожежі у сусідів. Потім повертаємо голови, а їхня хата зникла. Була — і немає. Вони перейшли жити до нас». 

 

Будинок пані Світлани теж сильно постраждав — повилітали вікна, двері, зачепило стелю. Дах уцілів, але протікав. Сьогодні вже все полагодили, але тоді, посеред іще холодного березня, пережите викликало відчай.

 

Загалом у Слободі під час обстрілів було вщент знищено 18 житлових помешкань, і не було жодної хати, яку оминули б уламки чи вибухова хвиля. 

 

Забралися окупанти наприкінці місяця, залишивши по собі купу пошкодженої техніки і суцільну розруху. Саме таким і побачив село Делл Лой Хансен, коли приїхав сюди вперше. 

Дмитро Вівчарюк познайомився з містером Хансеном біля київської Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Меценат якраз приїхав в Україну з бажанням допомогти людям, які потерпають від війни, і шукав спосіб потрапити на деокуповану територію.

 

Дмитро на той час уже об’їздив чимало звільнених сіл у Київській, Сумській і Чернігівській областях, тому зголосився організувати поїздку. Разом вони побували в кількох населених пунктах і скрізь чули страхітливі історії про звірства «визволителів».

 

«У Вікторівці, наприклад, зайшли до пана Миколи, якого росіяни водили на розстріл разом із сином і онуком, — розповів волонтер. — Найбільше не щастило атовцям і тим, хто мав справу з армією. Багатьох із них просто вбили. Одну людину голою тягали селом з «виховною метою». Раніше мені в інших селах довелося бачити траншеї, забиті покинутими трупами, і шпиталь, у якому рашисти під час відступу добили своїх же поранених. Загалом про ці жахіття можна розповідати годинами». 

 

Коли Дмитро з американськими гостями приїхали до Слободи, то село вже було розміноване, але там ще стояли підбиті танки і скрізь вгадувалися сліди перебування окупантів. 

Дмитро Вівчарюк під час першого візиту Хансена до Слободи.

 

Перед поїздкою на Чернігівщину містер Хансен поміняв у Києві чималу суму доларів на гривні й почав роздавати людям, які зібралися біля контори. У нього була надія, що в такий спосіб він полегшить їхнє життя. 

 

«З його боку це був величезний жест, — вважає Дмитро. — Делл Лой показав, що гроші не мають великої цінності, що це взагалі папірці. Мовляв, якщо вони стануть вам у пригоді, то будь ласка. Але сам він натомість отримав значно більше — емоції, сльози, людські історії, мотивацію жити і допомагати далі». 

 

Того ж дня меценат зустрів маленького хлопчика і поцікавився, чого йому зараз бракує найбільше. «Іграшок, — відповів той, — бо вони згоріли у нашому будинку».

 

На прохання гостя малий показав спалену хату свого дідуся Миколи Святкуна. Син і зять цього чоловіка вже були на фронті. Гості вирушили на згарище, яке ще зберігало енергетику пережитого лиха. Хлопчина водив дорослих руїною і пригадував їхнє довоєнне життя.

 

«Ось тут була моя дитяча кімната, — казав він. — Отут ми спали, ось тут їли. Але згоріло все».

 

За словами Дмитра, Делл Лой був настільки вражений почутим, що віддав цій родині всі гроші, які мав у гаманці. Присутні побачили його сльози. Пізніше, виступаючи в селі Тарасівка на Київщині (там меценат збудував котеджне містечко для переселенців), він зізнався, що саме очі хлопчини зі Слободи спонукали його почати масштабну допомогу українцям. 

 

Але перше знайомство не було легким. «Делл Лой обняв мене і подякував за те, що я познайомив його з жителями села, — каже Дмитро. — Це дало йому певні сили, проте й багато забрало. По дорозі до Києва в нього сильно піднявся тиск, адже він був дуже вражений побаченим і почутим. Ми перекинулися словами, і Хансен сказав, що почне допомагати селу, оскільки бачить у цьому власну місію. У даному випадку гроші для нього були лише засобом. Насправді ж для нього мають більшу вагу емоції — чесні і справедливі». 

Понад рік Дмитро Вівчарюк був посередником між паном Делл Лоєм і багатьма родинами, які постраждали від російської окупації. Волонтер возив придбані за кошти мецената продукти, речі першої необхідності, генератори, вікна і навіть вирішив кілька житлових проблем.

 

Молодшим Святкунам, зокрема, швидко придбали будинок під Черніговом. Тобто містер Хансен поцікавився, скільки таке помешкання може коштувати, і вже за кілька днів переслав необхідну суму. 

 

Здивуванню волонтера не було меж. «Я бачив чимало благодійників, які за рахунок своїх і чужих коштів створювали собі імідж для майбутніх політичних проєктів, — каже він. — Не завжди їхнє слово збігалося з ділом. А тут людина каже і робить. Саме тому Делл Лой став для мене взірцем і прикладом. Я називаю його українським Сантою». 

 

Ще більше Делл Лой здивував Дмитра, коли почав виділяти йому гроші на пальне й обід. Мовляв, ти ж постійно їздиш за моїми дорученнями на Чернігівщину, тож мусиш мати гроші на подібні витрати.

 

«Він сказав мені буквально наступне, — пригадує волонтер. — «Я знаю, що ти український актор і міг би й далі заробляти гроші власною професією. Але, оскільки ти зараз жертвуєш своїм часом, здоров’ям і своєю популярністю заради того, аби допомогти іншим, то я хочу допомогти тобі». Я стою і сам собі думаю: «А хіба так можна?». То було дійсно круто!». 

 

Частково профінансував містер Хансен і волонтерський проєкт у Добропіллі на Донеччині, яким опікувався Дмитро. Це місто дуже постраждало від війни, тому там відкрили великий хаб, де можна випрати одяг, помитися, приготувати їжу, отримати продукти і речі першої необхідності.

 

Тут довелося проводити електрику і пробурити окрему свердловину для води. Облаштували в хабі й молитовну кімнату, хоча сам Дмитро після побаченого та пережитого більше вірить у силу переконання самої людини.

 

На його думку, своїми діями містер Хансен вселив віру в те, що мрії можуть збуватися і що таке поняття, як реальна допомога, — не порожній звук. 

 

Удруге Делл Лой приїхав до Слободи через рік, бо вирішив масштабувати свою допомогу, створивши чітку благодійну програму. За словами Світлани Карпенко, у селі навіть не знали про те, що його участь у долі жителів Чернігівщини тривала увесь цей час.

 

Невдовзі тут звели 8 модульних будиночків для родин, які, окрім знищених хат, більше не мали свого житла. Містер Хансен також продовжує вкладати кошти у ремонт пошкоджених обстрілами будинків, виплачує щомісячну допомогу всім, хто її потребує найбільше, і повертає кошти тим, хто пройшов вартісне лікування.

 

Пані Світлана сьогодні тримає постійний зв’язок з меценатом, який регулярно цікавиться нагальними проблемами Слободи. Так сталося, що в перший його приїзд вона ще не була старостою і працювала в Іванівці — центральній садибі громади, вирішуючи проблеми переселенців.

 

«А ось коли ми його зустрічали через рік удруге, то він вийшов з автобуса і чомусь одразу підійшов до мене, — пригадує вона. — Делл Лой випромінював таку радість від зустрічі, що я зрозуміла: це щира, відкрита і дуже добра людина».