Професор Дайнюс Жалімас: «Україна дійсно воює за всю Європу»

Європейські та світові лідери, які у третю річницю повномасштабної війни взяли участь у форумі «Підтримай Україну», оголосили про нові пакети фінансової допомоги й поділилися власним баченням виходу з глобальної кризи.

 

На думку багатьох із них, світ має негайно повернутися в лоно міжнародного права, аби досягти справедливого і сталого миру. Наскільки це можливо в теперішніх реаліях?

 

Таке запитання «УМ» адресує професору, члену Європейського парламенту, почесному доктору Харківського національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого Дайнюсу Жалімасу.

— Пане Дайнюсе, останні заяви президента США стосовно війни в Україні виявилися настільки страхітливими для лідерів країн, що деякі з них тепер воліють не називати російську інтервенцію агресією. Водночас ви дотримуєтеся раніше ухвалених визначень і навіть відкрито вважаєте останні переговори представників американської та російської сторін результатом змови Трампа і путіна.

 

— Чому я так говорю? А тому, що (хоч як це парадоксально) Трамп хоче накласти руку і на українські корисні копалини, і на російські. Тобто він не бачить різниці між агресором та жертвою і навіть відмовляється підтримувати резолюцію, яка називає агресора агресором. Я також знаю, що було дано вказівку американським послам в усьому світі не брати участі в жодних заходах, присвячених третій річниці повномасштабного вторгнення. Схоже, йому більше подобається мова путіна. 

 

Я навіть не знаю, що у цій змові не суперечить міжнародному праву. Усе це нагадує Мюнхен 1938-го року, коли наймогутніші держави того часу — Велика Британія і Франція — віддали Чехословаччину нацистам, намагаючись уникнути війни. Як казав Вінстон Черчилль, коли вони вибрали ганьбу, а не війну, то в підсумку отримали і те, й інше — спочатку сором, а потім війну.

 

Сьогодні нова адміністрація США повернула атмосферу Мюнхена. Тобто Дональд Трамп хоче провести прямі переговори з владіміром путіним про долю України без українців та європейців, які були б наступною мішенню москви в разі падіння України.

 

Під личиною реалізму висуваються деякі з найдивніших ідей — угода в колоніальному стилі про взяття під контроль половини рідкісних копалин України без надання будь-яких ефективних гарантій безпеки. Йдеться також про призупинення або навіть скасування перспективи членства України в НАТО, гальмування розміщення європейських і неєвропейських миротворців, на які не поширюється дія статті 5 Північноатлантичного договору, і навіть натяк на виведення військ США з країн Балтії, що повністю відповідає інтересам Кремля.

 

Якби адміністрація Трампа серйозно ставилася до мирної угоди, то посилила б тиск саме на росію та надала більшу підтримку Україні, не виключаючи при цьому ні її членства в НАТО, ні залучення американських військ. Натомість вони провокують конфлікти з ключовими членами Альянсу і постійно наполягають на терміновості досягнення угоди.

 

Це, по суті, найгірша стратегія переговорів. Точніше, США демонструють корисну для Кремля поведінку ідіотів, коли офіційні особи фактично завчасно заявляють про прийняття умов росії, які рівнозначні капітуляції України. Водночас жодних вимог щодо поступок росії та навіть визнання росії агресором немає.

 

— Як би ви оцінили таку стратегію з правової точки зору? Все це нагадує класичні бої без правил.

 

— Капітуляція жертви агресії, за міжнародним правом, є недійсною. По-перше, міжнародне право містить основний принцип, відомий ще з римського права, згідно з яким, третя сторона не може бути зв’язана угодами, досягнутими між двома іншими сторонами без її згоди.

 

Таким чином, без України неможливо домовитися про Україну, і Україна не є автоматично зв’язаною домовленостями Трампа і путіна. Так само європейські країни не можуть бути пов’язані цими угодами. Ба більше, я їх назвав би такими, що порушують принцип суверенної рівності держав.

 

По-друге, міжнародне право не допускає жодного міжнародного договору, який визнає будь-яке придбання території силою, включно з анексією. Навіть якби Україні нав’язали такий договір, згода жертви агресії не є дійсною — за міжнародним правом.

 

Обов’язок невизнання агресії відомий ще з 1928—1932 років, коли (за іронією долі — з ініціативи США та Франції) було укладено пакт Бріана—Келлога — Загальний договір про відмову від війни як інструменту національної політики. Він дав початок доктрині американського (!) держсекретаря Стімсона, яка стверджує, що захоплення території силою не допускається. Тобто жодні договори про розподіл території силою не можуть бути визнані апріорі.

Наскільки нинішній президент США та його адміністрація відійшли від цих принципів, судіть самі. Одне лише припущення про те, що Україна має передати частину своєї території агресору, чи про те, що переговори мають відбуватися за її спиною, є незаконним за змістом.

 

По-третє, все міжнародне співтовариство, включно зі США, має юридичний обов’язок не сприяти агресії та не підбурювати її. Навпаки, країни повинні співпрацювати задля припинення агресії та відновлення права. Ці міжнародні зобов’язання відверто суперечать заявам про те, що відновити територіальну цілісність України в її міжнародно визнаних кордонах 1991 року неможливо. 

 

Отож чим далі розгортається ця ситуація, тим більше поведінка США дорівнює пособництву агресору. Ідіотизмом видаються не лише початкові поступки, а й очікування, що Україна погодиться на такі принизливі умови. Не менше дивує і спроба витягти з України данину, яка за масштабами перевершує навіть історичні приклади воєнних репарацій. Але має бути якраз навпаки. Міжнародне право зобов’язує нас зайняти чітку позицію на користь жертви агресії, вимагаючи повного виведення збройних сил росії з усіх окупованих територій та відшкодування всіх завданих збитків.

 

По-четверте, згідно з міжнародним правом, кожна держава має суверенне право обирати власні гарантії безпеки. Мені цікаво, чи зобов’язання США не допустити членства України в НАТО відповідало б цьому принципу. Це також було б несумісним із зобов’язанням усіх країн НАТО прийняти Україну до Альянсу, висловленим на Бухарестському саміті НАТО 2008 року та підтвердженим на Вільнюському саміті НАТО 2023 року.

 

Виконання зобов’язань США в рамках Північноатлантичного договору — окреме питання. Сполучені Штати пов’язані рішеннями всіх членів Альянсу щодо політики відкритих дверей НАТО, згідно з якою жодна третя країна, включно з росією, не може накласти вето на прийом будь-якого нового члена Альянсу. Крім того, США зобов’язані дотримуватися Стратегічної концепції НАТО, прийнятої спільно союзниками, яка визначає росію як найбільшу загрозу безпеці Альянсу.

 

Але що відбувається на практиці? США, порушуючи принципи та положення Північноатлантичного договору, тиснуть на Данію щодо Гренландії, розпочали тарифні війни з Канадою та європейськими країнами, втручаються у вибори в Німеччині та колективно підтримують проросійські, неонацистські сили в Європі. І так може тривати далі. 

 

По-п’яте, єдиною ефективною та тривалою юридичною гарантією безпеки України є зобов’язання щодо колективної оборони, які були взяті союзниками. Йдеться про чітке зобов’язання захищати Україну збройною силою в разі агресії. Решта — чиста нісенітниця, про яку навіть не варто думати.

 

Наприклад, так звані спеціальні зобов’язання росії не нападати на Україну є безглуздими, ніби таких зобов’язань досі не існувало згідно зі Статутом ООН і Будапештським меморандумом 1994 року. Останній формально залишається чинним, тому що зареєстрований у Реєстрі міжнародних договорів ООН і прямо передбачає такі гарантії. Але росія їх безкарно порушила.

 

Немає сенсу пропонувати ще один порожній документ із зобов’язаннями, які не мають реальної сили. Подібним чином безглуздо пропонувати Україні «автоматичне» членство в НАТО лише у випадку чергового нападу росії. Таке «автоматичне» членство просто неможливе.

 

У будь-якому випадку, навіть у разі збройного нападу, Україні все одно доведеться пройти через стандартний процес вступу до НАТО, який вимагає консенсусу між усіма членами, вираженого ратифікацією спеціального протоколу. Тобто автоматичної гарантії членства не буде.

 

Я не можу уявити жодного ефективного зобов’язання щодо колективної оборони, окрім Північноатлантичного договору. Дуже малоймовірно, що європейські держави могли б узяти на себе окреме зобов’язання перед Україною, яке б водночас було сумісним із Північноатлантичним договором.

 

Якщо, будучи членом НАТО, ви вже берете на себе зобов’язання щодо колективної оборони перед Україною, то у разі нападу на неї необхідно вести спільну війну для самооборони. А це неминуче залучає весь блок НАТО. Тому або це просто несумісне з Північноатлантичним договором, або це вже не має сенсу як окреме зобов’язання. 

 

По-шосте, вихід США із системи гарантій безпеки Україні означав би остаточну відмову від спеціальних зобов’язань за Будапештським меморандумом, який досі чинний.

По-сьоме, заява США про те, що європейські миротворчі сили, розгорнуті в Україні, не підпадають під зобов’язання щодо колективної оборони, може означати відмову від зобов’язань перед членами Альянсу згідно зі статтею 5 Північноатлантичного договору, — якщо не за буквою Договору, то точно за його духом. Напад на збройні сили союзників, дислоковані в Європі, також слід вважати збройним нападом, згідно з цією статтею. 

 

По-восьме, Україна апріорі нічого не винна США за надану допомогу, якщо вона не визнає та не прийме такий борг. Україна не допустила жодного порушення міжнародного права, яке призвело б до зобов’язання здійснити репарації.

 

Найсумніше, що драконівські вимоги США щодо видобутку, управління та частки прибутку від природних ресурсів України нагадують про антиколоніальний принцип вільного самовизначення народів, який також належить до вищої категорії jus cogens імперативних норм міжнародного права. Згідно з цим принципом, усі народи мають постійний суверенітет над своїми природними ресурсами і їх заборонено захоплювати, позбавляючи основи існування та виживання.

 

По-дев’яте, в оголошених ініціативах США не йдеться про російське роззброєння, репарації та відповідальність за агресію. Мир не може бути укладений за рахунок жертви агресії і на користь агресора. Невже ми будемо наївними і віримо, що сотні тисяч російських військ будуть демобілізовані, а не використані проти тієї ж України та Європи? Наразі ми чули лише про різні можливі обмеження Збройних сил України та їхньої співпраці з іноземними партнерами.

 

У цьому контексті вже не дивно, що США не пропонують використовувати заморожені державні кошти росії для відновлення України. І, що майже напевно, США знищать ідею спеціального міжнародного трибуналу за агресію проти України: не можна одночасно вести переговори з військовим злочинцем і віддавати його під суд.

 

По-десяте, тиск США щодо якнайшвидшого проведення виборів в Україні суперечить принципу невтручання, а також загальновизнаним демократичним принципам виборів, які не можуть бути гарантовані під час війни та протягом добрих пів року після неї. Ніде у світі країна, яка веде війну, не проводить виборів під час війни.

 

Загалом спостерігається повна капітуляція перед путінським наративом про нібито нелегітимного президента України у той час, коли путін перебуває при владі давно, не обираючись легітимно. Можна навіть сказати так: результати президентських і парламентських виборів, у разі їх швидкого проведення, можуть бути поставлені під сумнів, оскільки на практиці вони, ймовірно, виключать не лише мешканців новоокупованих територій, а й мільйони біженців, що через російську агресію змушені були втекти з України. У такій ситуації не можна вважати, що обраний президент матиме сильний мандат представляти інтереси всіх українців. 

 

Було б також наївно очікувати, що Трамп замість того, щоб вимагати виборів в Україні, закликатиме до вільних і чесних виборів у росії. Хоча після більш ніж 20 років диктатури перезавантаження російського уряду, безсумнівно, було б набагато доцільнішим.

— Пане Дайнюсе, зараз уже очевидно, що після останніх переговорів представників США та рф світ прокинувся в абсолютно іншій реальності. У міжнародну політику нахабно увійшов термін «сдєлка», яким тепер виправдовують навіть неправомірні рішення. Мовляв, якщо на горизонті засвітився шанс зірвати великий куш, то неважливо, як я це зроблю. Чи готова Європа шукати власне місце в нових реаліях? Складається враження, що ваші політики дещо розгубилися і поки що не готові створювати систему колективної європейської безпеки без участі США. Чи може світ узагалі повернути в політичне життя втрачені цінності?

 

— Може, але все залежатиме від того, як завершиться каденція Трампа.

 

— Але ж це ще чотири роки!

 

— Так я ж і говорю — не можна чекати чотири роки! Я бачу, що Трамп у стилі путіна намагається демонтувати демократію в самих Сполучених Штатах. Про це говорилося й раніше, але ніхто не очікував найгіршого. Тобто того, що США виявляться ненадійним союзником.

 

Саме тому Європа повинна просто стати сильнішою, і це дійсно можливо. У нас усе-таки проживають 510 мільйонів людей, що більше, ніж у США і росії, разом узятих. Економічний потенціал теж не менший, але при цьому і військова міць могла б бути вищою. 

 

Так, справді, багато хто сподівався, що збережеться політика, за якою США залишаються головною військовою силою в НАТО. І це дійсно так. Але ніхто не заважає Європі протягом кількох років посилити саму себе. Втім для цього потрібна політична воля, яка після перемоги на парламентських виборах у Німеччині Фрідріха Мерца нібито вже почала з’являтися.

 

Отож є надія, що Німеччина і Франція займуть провідні позиції в Європейському Союзі.

Не варто забувати й те, що Велика Британія, не будучи членом ЄС, також має власні амбіції й обговорює можливість направлення своїх військ в Україну.

 

І, зрештою, в нас просто немає альтернативи. За каденції Трампа Сполучені Штати не будуть надійним союзником і не виконуватимуть свої зобов’язання. Та й після Трампа, аби відновити втрачену довіру, має пройти певний час.

 

— Президент Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн на форумі заявила, що Євросоюз повинен прискорити поставки нам зброї та боєприпасів. «На кону не тільки доля України, — сказала вона. — На кону доля Європи». Це просто красива фраза для посилення емоційності чи за цим закликом уже дійсно стоять якісь конкретні наміри?

 

— Я не думаю, що це просто слова. Нам уже всім зрозуміло, що змова Трампа і путіна передбачає капітуляцію України. І якщо це станеться, росія так просто не розпустить свою мільйонну армію. Вся ця воєнна сила буде напряму використана проти країн ЄС. І оскільки Трамп ненадійний у наданні допомоги, то сказане — дійсно не порожні слова.

 

Усі, хто при здоровому глузді, прекрасно розуміють, що Україна дійсно сьогодні воює за всю Європу, і я суто по-людськи почуваюся ніяково, знаючи, що українці кладуть голови за нас усіх. Росіяни самі не зупинилися б. Це ви їх зупиняєте.

— На форумі «Підтримай Україну» багато європейських лідерів озвучили суму фінансової допомоги, яку готові виділити для посилення ЗСУ. Але після змови Трампа і путіна такої підтримки може виявитися замало. Складається враження, що тепер на планеті є лише два лідери, які все за всіх вирішують, а решта мусить лише погоджуватися з їхньою волею. Чи готується Європейський Союз прийняти ці виклики не лише на рівні палких заяв, а й у реальній площині?

 

— У довгостроковій перспективі йдеться про посилення обороноздатності європейців. А потім (я це говорю абсолютно серйозно) українські війська з часом дійсно можуть замінити в ЄС американські війська. Так-так! Знаєте, європейці сьогодні мають дещо інертне мислення.

 

Вони часто кажуть наступне: «Якщо не будемо думати про війну, то вона і не станеться». Але ті з них, що здатні мислити раціонально, прекрасно розуміють: українська армія — найсильніша в Європі. У неї є досвід, якого немає ні в кого. Звісно, це зовсім не означає, що ми самі не повинні збільшувати свої збройні сили, але Європа з Україною буде значно сильнішою, аніж без неї.

— Пане Дайнюсе, ви говорите про довгострокову перспективу. А що Європейському Союзу, з вашої точки зору, належало б зробити вже сьогодні?

 

— По-перше, треба нарешті взяти 200 мільярдів заморожених російських активів і використати їх для постачання зброї та надання воєнної допомоги у вигляді збройних сил. Ці гроші варто направити також на посилення військової промисловості України та оборони самих європейців за тісного співробітництва з українцями. Про умови ще належить говорити, але Європа вже подає ці знаки. 

 

По-друге, потрібно негайно застосувати до Угорщини статтю №7 угоди про Європейський Союз, яка дозволяє призупинити право голосу для країни, що порушує основні цінності і принципи ЄС. Ми всі розуміємо: Угорщина — це троянський кінь рф у Європі. Треба припинити їхній шантаж, у тому числі й при ухваленні рішень, необхідних для підтримки України. 

 

Загалом мир може настати лише в тому випадку, якщо він справедливий і заснований на праві. А це означає, що відновлення територіальної цілісності України, виплата репарацій і притягнення до відповідальності тих, хто спричинив агресію, повинні стати головною умовою цього миру. Я впевнений, що українці не погодяться на інші умови. Отож Європейський Союз повинен чітко сказати, що підтримуватиме Україну стільки, скільки буде потрібно.

 

— Ви кажете, що Європа вже подає певні знаки про готовність діяти більш рішуче, але не виходячи за межі правового поля. Водночас згадане вами міжнародне право порушується на нашій території вже 11 років. Навіть неокуповані частини українських регіонів кремль включив до своєї конституції. А чи взагалі існує дієвий механізм реалізації міжнародного права чи це просто красива фікція?

 

— Це не фікція. Але для того, аби застосувати те чи інше положення міжнародного права, потрібні сила і сприятливий збіг обставин. Міжнародне право залишається як вказівка на предмет того, що повинно бути і що мається на увазі під мирним рішенням чи встановленням миру. Завдяки цьому положенню Україна повинна повернути під свій контроль усі окуповані області, включно з Кримом.

 

Можливо, під враженням від сьогоднішнього дня здаватиметься, що все це — дійсно фікція. Але я можу навести історичні приклади. Австрія була окупована 17 років — з 1938-го по 1955 роки. А Балтійські країни — взагалі 50 років. І все ж їхня незалежність була відновлена. Тож я думаю, що з Україною буде те саме.

 

— Пане Дайнюсе, коли кияни дізналися про приїзд чисельної делегації ЄС до столиці, то потай сподівалися бодай на триденну перерву в обстрілах. Мовляв, нарешті пощастило! Не будуть же вони гатити по гостях. Але де там! Шахеди чітко полетіли за вечірнім графіком. Тобто московські терористи надіслали сигнал, що плювати вони хотіли на всіх. Як вам ця історія взагалі?

 

— Ви знаєте, я більше здивувався б, якби було спокійно. Після всіх злочинів, які вони скоїли, не варто дивуватися порушенню правил пристойності. Нічого іншого від росіян не варто чекати в принципі. У цій ситуації можу побажати вам лише одного: тримайтеся.

 

Знаю, наскільки це важко, адже ви виконуєте роботу за всіх. Але я думаю, що у більш віддаленій перспективі Україні все компенсується в десятикратному обсязі. У неї є увесь потенціал для цього. Сподіваюся, Європа твердо стане з Україною на боці права і справедливості.

 

Водночас я думаю, що росія приречена в майбутньому. Не можна увесь час існувати, тероризуючи сусідів і скоюючи злочини. Палиця, як відомо, має два кінці. Мені б ще дуже не хотілося, аби Україна пішла на поступки щодо спеціального трибуналу по путіну.

 

Може трапитися так, що цей суд буде не таким, як ми очікуємо. Краще трохи зачекати, але уникнути ситуації, коли не матимемо можливості покарати цього злочинця навіть заочно. Я чув, що на Україну з цього приводу можуть чинити тиск. І вже не варто дивуватися тому факту, що цей тиск надходить від США.