Методологія повномасштабної війни — адреналінове позерство. Політичні прорахунки Зеленського

Тож якою вбачається з висот сьогоднішнього досвіду воюючої країни хода Верховного головнокомандувача Володимира Зеленського як політика? 

 

Перший етап свого президентства Зеленський вбачав виграшним. Він вирішив, що зламав олігархію, а головне — стратегію будівництва й розвитку України Петра Порошенка.

 

Винятково завдяки власній несистемності, повній полярності в державотворенні, організації влади й арбітруванню політичних процесів. 

 

Він руйнував те, чого не розумів і чим апріорі керувати не міг. Для унеможливлення реставрації Володимир Зеленський практично повністю ліквідував старий політичний клас, який забезпечував специфічну українську історичну тяглість. 

 

Натомість у владу прийшли люди з вулиці. Вчорашні лузери, асистенти, помічники й челядь з окремих багатих офісів. Їхнє життя було в товстих конвертах.

 

Вони зберегли близько біля Володимира Зеленського своїх патронів і принесли нову модель корупції — «своїх», друзів і «рішал» на зміну політиці білих комірців.

 

Ненаситні, цинічні й зухвалі. Безстрашні, ризикові та в постійному драйві. Замість конкуренції ідей, інтелектуальних змагань — чи не щоденна боротьба і бійки за гроші.

 

Для самозахисту створено систему монобільшості з надійною круговою порукою. З конституційного політичного арбітра президент перетворився на політичного патрона, який, керуючи симпатіями й антипатіями, вирішував, кому «жити», а кому «вмерти». Один. Точніше, з главами офісу.

Другий етап президент України Володимир Зеленський програв. Він не був узагалі готовий до війни ні ментально, ні як ситуативний лідер.

 

І це при тому, що вліз у президентство, коли війна вже п’ятий рік ішла на сході України. Його зачарували, загіпнотизували владімір путін та Ангела Меркель у Парижі 9 грудня 2019 року. 

 

Імовірно, в розмові тет-а-тет Зеленського з путіним були досягнуті якісь взаємні домовленості, в які непідготовлений і незагартований український лідер повірив. 

 

Головне — кремль гарантував відсутність намірів діяти силою проти України. Про це свідчить упевненість українського президента ледве не до останнього дня, що росія не нападе.

 

Незважаючи на постійні фактажні докази західних розвідок, лідерів на чолі з Джо Байденом, що росія неминуче піде широкою війною на Київ і далі найближчим часом — були проігноровані.

 

Що ж знав Володимир Олександрович і що йому пообіцяв путін, що український президент продовжував будувати дороги, запускав «шатли» в Крим і закликав на травневі шашлики? 

 

Президент Зеленський не зміг навіть в останні дні до повномасштабного нападу повірити у війну і закликати ЗСУ та націю до оборони: «Ми віддані політико-дипломатичному врегулюванню і не піддаємося на будь-які провокації. Потрібно розрізняти провокації та наступ військ агресора... але зараз немає жодних причин для хаотичних дій. Ми на своїй землі. Ми нічого і нікого не боїмося». 

 

Він як актор демонстрував сценічну впевненість, хоч у глядацькому залі вже розпалювалася пожежа. Як президент він не знав, що робити. Його несистемна команда виробляла адреналін, а потрібні були єдино можливі рішення з мобілізації всіх реальних і нереальних ресурсів для оборони. 

 

Лише 24-25 лютого, наприклад, у Києві роздали населенню для відсічі 18 тисяч автоматів та боєкомплектів до них. 

Третій етап Зеленський, найімовірніше, виграв. Принаймні на той момент усе так виглядало. Він об’єднав Захід у потужну антикремлівську коаліцію з 50 країн, яка діє як частина оборонної стратегії України й донині. Переконав західних лідерів узяти на себе відповідальність за війну в Україні, яка реально стримує путіна від її розширення на європейський континент. 

 

По суті, це перетворило російсько-українську війну на практично глобальне зіткнення країн західної демократії і їхніх союзників на чолі із США проти вісі зла з росією, Північною Кореєю, Іраном під геополітичною парасолею Китаю. 

 

Найбільшим успіхом Володимира Зеленського стали дружні стосунки, партнерство і взаємність з експрезидентом США Джо Байденом. Останній перетворив свою каденцію на місію воєнно-економічної підтримки України, виступаючи як локомотив українського інтересу, не даючи можливостей союзникам утекти в нейтралітет. 

 

І, здається, саме тоді Україна була за крок до перемоги. Восени 2022 року російські війська панічно відступали, але Верховний головнокомандувач і Генштаб чомусь не змогли розгорнути й завершити цей успіх, відтіснивши путіна хоча б на довоєнну лінію. 

 

У 2023 році, здавалося б, добре підготовлений контрнаступ, який мав розрізати російський фронт по вісі аж до Азовського моря, неочікувано провалився. Всі були впевнені в перемозі й хотіли тільки її. 

 

Тодішній Головком Валерій Залужний побачив ознаки іншої війни — затяжної, з численними тупиками, протистоянням на виснаження.

 

Тривала війна, за Залужним, у якій перемагають холоднокровність, терпіння, ресурси й здатність до швидких оперативно-тактичних операцій та вміння вести маневрову війну нової якості. 

 

Серед таких маневрів — тисячами порізів знекровити віддалену від основних ресурсів російську воєнну машину, ослабити, виснажити її до неспроможності наступати та тривало оборонятися. 

 

У цей час президент Зеленський відчув себе, можливо, й справедливо, лідером з новими якостями та готовим вести власну глобальну гру. Він вирішив затягти в пастку путіна Глобальним самітом миру за участі переважної більшості цивілізованого світу. А з іншого боку, наступати, перемагати, знищуючи живу силу і матеріальні ресурси війни росії. 

 

Але водночас усю відповідальність за перемогу він перекладав на союзників. В основному на США. В обмін на ефемерні поклади рідкісноземельних матеріалів, велика частка з яких захоплена або під загрозою захоплення росією, і готовністю ЗСУ захищати Європу замість американських військових.

 

І перший, і другий план були відірвані від реальності. Але їх оригінальність, ексклюзивність, імпозантність створили ореол у команди президента і справили на суспільство враження нібито якогось правильного курсу ведення стратегії війни. 

 

Можливо, це була гра, блеф лише з метою налякати путіна і змусити його піти на реальні переговори. Це була спроба тиску на запеклого, самовпевненого і надзвичайно досвідченого авантюриста.

 

Однак наївні навіть не прорахували, що він і не збирався реагувати на подібні театралізовані ескапади, володіючи найбільшим арсеналом зброї у світі.

 

Стратегія протидії цьому визначальному фактору розвитку війни в Україні так і не була ініційована, розроблена і застосована. В найбільш сприятливих умовах часу, коли Джо Байден був найрішучішим щодо України. 

Починаючи з 2022 року соціологи роблять аналіз настроїв українців щодо війни та їхньої готовності до припинення воєнних дій шляхом поступок. І категоричне в 2022-му та на початку 2023 років — повернути Україні кордони 1991 року — поступово змінюється на висновки реального погляду того, що в нас немає ні достатньої зброї, ні людського ресурсу, ні ядерної зброї — лякалки, аби пафосно й театрально заявляти про те, що ми не можемо зробити. 

 

І сьогодні вже 52% хочуть миру, навіть ціною втрат, ще неясних, але й вагомих. І подарунок кремлю територій уже не є зрадою. 

 

А що ж наші бійці, захисники? Хоч би як гірко й боляче це звучало, але чимало з них опинились у руках бездарних міністрів, деяких генералів, брехливих і корумпованих політиків.

 

Вони граються їхніми життями, не беручи на себе жодної відповідальності. Навіть більше, ці всі персонажі переконують суспільство, що вони, різні посадовці, і є справжніми героями нашого часу. 

 

Тож іще вчора працюючий у налаштованій системі світ був об’єктивністю, яка підтримувала сталий алгоритм твого існування: знання, кар’єра, секс, подорожі, сім’я, діти, Різдво, літо й зима.

 

Пошуки щастя були буденністю. Тепер на його місці — руїни. Ідеї вмерли, цінності, як тату, — носиш як пам’ять. Безсилля доводить до сказу. Керманичі брешуть, маніпулюють, таємно домовляються про своє і хочуть усіх пережити. Причому обов’язково у своїх високих резиденціях. 

 

Вони захоплюють усю владу, хоча насправді не знають, що з нею робити. Виголошують спічі, які через мить щезають, як чарівні, таємні чорнила на папері. Закликають лише їм вірити, бо, мовляв, більше нікому і вони єдині. 

 

І той давній раціональний світ нині поволі перетворюється на палату, де божевілля стає нормою. Головний стратег і планувальник війни проти українців, російський генерал валерій герасимов стверджує, що програма ядерного стримування для росії не визначена жодними міжнародними зобов’язаннями.

 

А тим часом вітчизняна державна машина, переважною мірою без мізків, або витісняє з України, або заганяє у підіпілля тих, у кого вони є. На кону єдине — рейтинги. Хоча жодні рейтинги Володимира Олександровича не варті тих втрат, котрі несе Україна.

 

Президент Володимир Зеленський зобов’язаний згорнути конфронтацію з найбільшими союзниками України та перейти до змістовної конструктивної розмови, що має базуватись на реаліях і закінченні війни.