Бездум’я «на реальних подіях»: рецензія на «Заячий костел» Василя Шкляра

Під цим оглядом Шкляр — це «виправлений» Гоголь, «очищений» від імперської інфекції; «Залишенець. Чорний ворон» і «Маруся» — гендерні версії «Тараса Бульби» у наступних століттях.

 

Автор не надто й приховує цю тяглість, перефразовуючи Гоголеву фразу: «Що, брате, помогли тобі твої жиди?». А це ще й алюзія на іншу мітологію, Шевченкову, не менш знакову для Шкляра. Аж до її античної огласовки: «І ти, Гамаліє, з ними?!».

 

Взагалі-то, це до питання, наскільки міти допомагають, а наскільки — як надмірні очікування — шкодять. Костомаров уважав — шкодять. На потвердження створив неперебутній роман «Чорна рада», антагоністичний і до Шевченка, і до Гоголя.

 

Ще один вершинний критик літературної мітології, Ґомбрович, вважаючи земляка-нобеліанта Сенкевича неабияк талановитим письменником, водночас нещадно критикував його «Вогнем і мечем» як симетричну відповідь «Тарасові Бульбі»: мовляв, обоє загралися.

 

Суперечка щодо «корисности» мітів не вщухає донині. У фільмі «Конклав» британця Едварда Берґера (8 номінацій на «Оскар-2025») декан кардинальської курії виголошує промову перед виборами нового Папи: упевненість, каже він, є одним з найбільших гріхів.

 

Інтрига полягає у недопущенні перемоги кардинала Тедеско з його чорно-білими трактуваннями, зокрема і щодо терористичних атак на Рим, які супроводжують папські вибори (конклав).

 

Позиція Тедеско базована на мітах і нагадує Шкляреву. Врешті, перемагає кандидат, який сповідує толерантність-політкоректність. Так, ніби у травні 1940-го прем’єр-міністром Британії став би не Черчилль, а лорд Галіфакс. До чого б це призвело?

 

Від Тегерана-1943 толерантність-політкоректність Рузвельта почала брати верх над мітотворчістю Черчилля. Внаслідок світ отримав Холодну війну, а по примарному двадцятип’ятилітньому перемир’ї — нову гарячу. То хто правий — мітологи чи раціоналісти?

 

Відповіді немає. Справа у дозуванні. Василь Шкляр у «Заячому костелі» помітно відійшов від полум’яних гіпербол «Залишенця», хоч вигадливість карикатуриста (у доброму сенсі) залишається: наприклад, вигадав ще одне слівце на означення кацапів — «чоловічина».

 

Відійшов від чорно-білої палітри аксіом у бік миготливої градації нюансів. Говорить, ніби, те саме, але наче іншою мовою. Мовою міту: «Не знаю, що таке патріотизм, як не знаю групу своєї крови».

 

Цей відхід від прямолінійности до коловерти почався, либонь, із «Трощі» (2017). В автобіографічній книжці «Треба спитати у Бога» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2020) Шкляр пригадує роботу над тим романом: «Я вивчав документи так, наче був суддею апеляційного суду і мені подали цю справу на касаційний перегляд». На касаційний перегляд раніших упевненостей. 

 

Так, «Чорного ворона» можна трактувати за спробу актуалізувати спогади Горліс-Горського (оте «виховне завдання»). Якби Горлісів «Холодний Яр», що з’явився на нашому ринку 1993-го, «відразу ввели до шкільної програми, сьогодні Україна була б інакшою», — вважає Шкляр.

 

Теоретично переконлива думка, та як було би насправді — хтозна. Проте достеменно знаємо: «Залишенець» (2009), який сюжетно мало відбігав від «Холодного Яру», досягнув своєї мети у просуванні української масової свідомости до «інакшої», патріотичнішої за групою крови.

 

Формально «Заячий костел» — так само актуалізація щоденника литовського партизана Льонґінаса Балюкявічуса-Дзукаса, виданого в Україні 2016-го (Л.: Кальварія), спогади кінця 1940-х про збройний спротив за умов тотальної окупації; та сама ситуація, що в українських упівців; ті самі залишенці Холодного Яру. Під цим оглядом «Заячий костел» — таки історичний роман. 

Але написаний інакше, навіть порівняно з «Трощею», де наш автор уперше застосував бінокулярну оптику: пізніше коментування подій з точки зору зацілілого учасника.

 

У «Заячому костелі» це головний акцент: майже столітній ветеран пригадує молодість (навіть юність, з огляду на таку цитату: «Був серед нас найстарший, мав десь під тридцять, тому ми поважали його, як діда, і теж були не від того, щоб дожити до такого поважного віку»).

 

Певною мірою прийом «рукопис у рукопису» завжди гальмує лінійну динаміку, але в нашому випадку — не аж так помітно. Попри певну непоспішність сторітелінгу (порівняно з усіма попередніми творами, від «Ключа» починаючи), новий роман Шкляра не відкладеш «на потім».

 

Зовсім не тому, що «Шкляр» — це знак якости. Якраз у «Заячому костелі» він сам пробує вийти за межі «колії», сформованої його попередньою творчістю — вправного «жанровика», здатного на екшн вищого рівня.

 

Тут є цікава автобіографічна нотатка (вустами головного персонажа-оповідача): «Ні, я зовсім не злякався старости, це по-своєму приємна штука, яка ні до чого не зобов’язує, але мене, друже, не полишає враження, що я щось забув у минулому, щось дуже важливе; мусив би там ще дещо зробити, щоб бути у злагоді з собою».

 

За великим рахунком, «Заячий костел» — вже не жанрова література, а повернення до себе на свою Ітаку. Але де вона? Академічна «Історія української літератури ХХ століття» (К.: Либідь, 1998) уперше прив’язала Василя Шкляра до Григора Тютюнника.

 

Пізніше з нелегкої руки Володимира Даниленка усталився погляд на раннього Шкляра як на «епігона Григора» (Лісоруб у пустелі. — К.: Академвидав, 2008). Звісно, не поділяю клікбейтової тези про «епігонство» і вважаю помилковим висновок академіків, бо тоді просто не було змоги побачити все. Побачити справжнє джерело сучасного письменства, ім’я якого — Валерій Шевчук.

 

Це аж ніяк не протиставлення Григору Тютюннику, він справді намацав головну емоцію українського письма — інтелектуальну споглядальність. Через трагічну загибель не встиг усе те концептуалізувати власними творами.

 

Валерій Шевчук, рухаючися цією траєкторією, створив матрицю цілої національної літератури. Коли Тютюнник у своєму щоденнику зізнавався: «Відкрив у собі страшне почуття, що завжди і непомітно супроводжувало мене, — боязкість мріяти» (Вітчизна//1985, №11) — Шевчук утілював мрії у романах, які писав «у шухляду», йому тоді було перекрито шлях до публікацій. Ці тексти публічно вибухнули тоді ж, як і посмертний щоденник Тютюнника.

 

У згаданій автобіографічній книжці Василь Шкляр багато місця приділив Тютюнникові, але не говорить (наскільки пам’ятаю) про Шевчука. Можливо, тому, що на тоді Шевчук став літературним повітрям, якого не помічаємо?

 

Хай там як, стилістика «Заячого костелу» — уповні «Шевчукова»: «Ви ж, мабуть, знаєте, що де б ви не опинилися, завжди перебуваєте посередині світу»; «Поспіх у далекій дорозі поганий товариш, може завести під дурного хату».

 

Так само, як і в раніших творах. Як-от у бойовику «Кров кажана», де подибуємо монолог психіатра: «Хворий страждає на манію запізнення. Він так скрізь поспішав, що й до нас прибіг ще майже здоровим, бо дуже боявся, що не встигне. Поспіх — взагалі хвороба нашого часу» (Сучасність//2003. №1). Або й у «Трощі»: «Одинцем завжди вільніше чуєшся». І, звісно, це не про «епігонство», а про співавторство у мейнстрімі, хай там хто першим проклав курс.

 

Так, у «Заячому костелі» чимало спільного з ранніми творами Шкляра «Ностальгія» і «Тінь сови», реопублікованими лише 2014 року. Та що раніше, що тепер читач отримує ілюзіон, ніби диво плетіння: миготять, гіпнотизуючи, письменницькі спиці, і раптом наче нізвідки з’являється складний узор. Цього разу — виразно мітологічний.

 

Заячий Костел — легенда з часів так само легендарного литовського короля Міндовга. Останній рядок роману: «Заячий костел — це те, що ти дуже хочеш побачити, але не побачиш ніколи». Дуже схоже на український Ирій.

 

І — так: це упаковано у вельми популярну нині (але, в суті справи, ні про що) обіцянку «на реальних подіях». Або, коли хочете, історичного роману. Але, граючи у цю комерційну гру, Шкляр залишається собою.

 

Тим, ким є, попри всі цілком заслужені тріумфально-патріотичні епітети — жартуном-кепкуном, як-от у принагідній згадці про Піфагора: «Історики припускають, що наймудріший грек був позашлюбним сином Аполлона».

 

Залишається уважно-дотепним спостерігачем («чималі зубаті щукі, схожі на малолітніх крокодилів»). Часом приміряє на себе статус психоаналітика (партизан після тривалого перебування у криївці зізнається: «Відколи сиджу без роботи, я став… відчуваю, що я став боязкішим»).

 

І тут варто звернути увагу на ще одну психоаналітичну прояву. Один з персонажів-хуторян описує свій ментальний стан під російською окупацією: «Поки спиш — жити можна, а далі хоч не прокидайся… Все помінялося місцями. Для мене тепер сон — це життя, а життя — це сон. Моторошний сон».

 

Що виразно корелює зі стилістикою донецьких письменників, які пережили початок окупаційного жаху (Рафєєнко, Стяжкіна), та з романом «Часи сновидінь» Мстислава Чернова, який, будучи журналістом, зумів побувати й по той бік фронту.

 

За два місяці до появи «Заячого костелу» на ринку з’явився роман Андрія Кокотюхи «Підпільна держава» (Х.: Віват, 2024) — про ті самі литовські події: війна після війни. Збіги дієвців, їхніх характеристик та ситуацій у Шкляра і Кокотюхи часом вражають — ніби вони заглядали один одному через плече.

 

Направду обидва «списували» у згаданого партизана-мемуариста Дзукаса. Гаразд, не списували, а відштовхувалися. І показовими є не так збіги, як відмінності у трактуваннях мемуарної інформації.

 

Приміром, різниця в «образі» підполковника НКВД Соколова — різниця векторів обох авторів: Кокотюха, прагнучи «реалізму», доволі переконливо змальовує типову фігуру енкаведиста. Шкляр — перетворює Соколова на карикатуру, персонажа злого міту.

 

За кожним підходом — свої дивіденди і свої збитки. Але й переваги можна довести до абсурду. Це коли Кокотюха, експлуатуючи приманку «на реальних подіях», аж дві глави починає практично ідентичними вступами про поранену ногу енкаведиста.

 

До речі, про «енкаведиста»: саме так Соколова та його команду називають у романі. Але поруч з тим — так само постійний окупаційний переклад: «НКВС». Є у «Підпільній державі» прикметний діалог: хтось там вживає слово «совєтський», і представник окупаційної адміністрації суворо виправляє: «радянський».

 

Зрозуміло: аборигенів треба змусити сприймати зайд в інтимних межах рідної мови. Але хто примушує Кокотюху повсякчас вживати винятково окупаційний конструкт-переклад?

 

Шкляр завжди мудріший за своїх персонажів, хоч би якими розумниками вони були. Кокотюха — популіст від літератури, тож не може собі дозволити непопулярних коментарів. Ось совєтський ставленик-литовець повчає: «Влада — не походження. Влада — це люди, які її представляють».

 

За тим відкривається справжнє соціопсихологічне провалля під назвою «колаборація». Та, оскільки «прості люди» (включно з більшістю його сьогоднішніх читачів) «просто собі ходять на роботу», — рефлексувати колабораційні проблеми автор не наважується.

 

Та й чи здатний? — ця думка мимоволі навідується, коли стикаєшся з такими-от «розмислами», як цілком штучний синонімічний ланцюжок без жодного сенсу: «Довше міркуєш — довше зважуєш. Довше зважуєш — більше вагаєшся. Більше вагаєшся — частіше думаєш про провали й втрати».

 

Це не рух думки — це чотки бездум’я. Веселун Борис Віан прокоментував би цю авторську знахідку так: «Він плюнув у повітря з викликом, аби мати розкутий вигляд» (Вибрані твори. — Х.: Фоліо, 1998). А не схильний до жартів Вітольд Ґомбрович суворо попередив би: «Література — дама суворих звичаїв, і її не слід пощипувати по кутках» (Щоденник. — К.: Основи, 1999).