«Я давно на цій війні». Книги Леоніда Логвиненка називають новим явищем в українській літературі

У ніч із 23-го на 24 лютого Леонід Логвиненко разом із фронтменом гурту «Папа Карло» Василем Рябком записував музичну «присвяту» оркам, посилаючись на безсмертний твір Тараса Шевченка. «Щоб лани широкополі і Дніпро, і кручі, — співали гарячково хлопці, — стали вам посеред горла, москалі «ї...чі».

 

Коли запис був готовий, його спробували «зберегти» в комп’ютерній пам’яті. Але файл, підписаний фразою «Як умру», містично не завантажувався. Роботу вдалося завершити лише після того, як фатальну назву замінили на класичний «Заповіт».

 

Ця передвоєнна пісня й зараз користується популярністю, бо за кілька годин до повномасштабної інтервенції лунала як душевний спротив біснуватій навалі. 

 

Після короткого сну почулися вибухи, підтвердивши найстрашніші прогнози. Леонід узяв сумку з фотоапаратом і пішов від свого будинку полем у бік Циркунів, де строковики 92-ї бригади ЗСУ та Нацгвардії ціною власного життя зупиняли нашестя кацапів на Харків. Так журналістська військова робота, яка у нього почалася ще з Революції гідності, перейшла у більш гарячу фазу.

 

Сьогодні знімки Леоніда Логвиненка мають широку фронтову географію — Слов’янськ, Дебальцеве, Широкіне, Щастя, Станиця Луганська, шахта «Бутівка», Лиман, Покровськ, фактично вся лінія фронту Харківщини.

 

Побачене, написане і сфотографоване вперше увійшло до книги «Місячна соната війни», що побачила світ у 2015 році. Завдяки цій роботі Леонід став лауреатом Міжнародної премії Фонду Воляник-Швабінських фундації Українського вільного університету в Нью-Йорку.

 

Потім вийшли друком «Харківський майдан», «Танго білих лисиць» і трилогія «Тіні війни». У свою чергу «Поклик срібного вовка» і «Тінь війни» — книжні новинки, адже розповідають про події останніх трьох років нашестя москалів.

 

Але робота триває далі. Наступна книга автора матиме назву «Мара». У ній він розповість про хлопців з батальйону безпілотних систем 66-ї бригади ЗСУ, з якими познайомився неподалік лінії фронту.

 

Лицарі дронів на чолі з «Королем Артуром» (позивний командира підрозділу FPV-дронів) очищали рідну землю від орків з професійною методичністю, вдосконалюючи постійно свою бойову майстерність.

 

Ніхто з них до війни не був професійним військовим, але доля склалася так, що довелося брати до рук БПЛА. Усі молоді, сильні, цілеспрямовані. Здавалося, все життя попереду. Але цих хлопців більше немає...

 

Коли дивишся на фото «Короля Артура» — молодого красивого воїна з веселинкою у погляді, мимоволі пригадується світлина «Життя швидкоплинне» з книги «Тінь війни». Усе дійсно минає, але чомусь так завчасно й до болю несправедливо...

 

Про крихкість життя нагадують і фоторепортажі, які Леонід підготував наприкінці лютого і в перший день весни 2022 року в тепер уже зруйнованій будівлі Харківської ОВА. На одних світлинах добровольцям посеред чиновницьких кабінетів роздають зброю для оборони міста.

 

А на інших вже лежать закривавлені тіла хлопців, які не встигли стати героями. Приліт ракети по цьому будинку, що стався 1 березня, остаточно розвіяв ілюзії з приводу швидкого закінчення війни.

 

«Я якраз ночував неподалік, на вулиці Лермонтовській, і як тільки почув вибух, одразу побіг на звук, — пригадує Леонід. — Від бігу в мене сповзла з плеча сумка. Дивлюся, розбився фільтр на об’єктиві. На ходу міняю й біжу далі. І ось бачу, як із ХОВА виносять тих, хто готувався захищати Україну. Їх поклали біля знаменитого намету «Все для перемоги», який на майдані Свободи стояв з часів Революції гідності». 

 

Цю світлину автор доповнив віршем «Крик», який починається такими рядками: «Я кричав, я знову кричав уві сні. Напевне, в цей час мені снились північні потвори. Як пташка замерзла, бився мій крик у вікні, завішеному на ніч наглухо чорною шторою».

 

А на іншій світлині рветься з душі німий крик батька, який уперше відвідав місце загибелі свого сина Якова. Фото бійця з позивним «Яша» теж поруч. Молодий чоловік через бінокль спостерігає за ворогом, що нескінченно атакував Ізюм. Для його батька позиція наших захисників в районі місцевої телевежі назавжди пектиме болем. Саме тут його сина востаннє бачили живим.

З фотопортретів Леоніда, створених неподалік «нуля», дивляться часто втомлені, обвітрені бійці, у поглядах яких закарбувалася війна. Кожна світлина — окрема історія, яка автору служить сюжетом до газетних есе.

 

Героєм одного з них став боєць із позивним «Льова», який, будучи офіцером поліції, погодився командувати ротою в армійському званні старшого сержанта.

 

«Ми з ним познайомилися у 2022 році на деокупованій Балаклійщині, — пригадує Леонід. — Я готував матеріал про те, як селяни самі розміновують поля і сіють пшеницю. «Льова» просив надрукувати статтю через місяць, коли вони вийдуть із села. Але невдовзі хлопців послали на Малу Гусарівку, бо розвідка доповіла, що там орків мало. Коли ж пішли, то нарвалися на цілий батальйон і танки. Кілька бійців загинуло в нерівному бою, а «Льова» отримав дуже тяжкі поранення. Підлікувавшись, знову пішов на фронт. Зараз воює під Вовчанськом. Ходили чутки, що дав хабара, аби знову стати у стрій».

 

І ще одна історія. Якось навесні Леоніду дозволили зняти репортаж на мінометних позиціях, навколо яких уже все вигоріло або стоїть обпалене. Окрім розмови з бійцями, хотів передати через світлини момент відродження природи у місцях, де безбожно гарцює війна. Коли роботу було завершено, рушили до автівки, яку покинули за 500 метрів від окопів. Але тут почався страшенний обстріл.

 

«Відчуття загалом дуже моторошне, оскільки в лісі ти не розумієш, звідки долинає звук, — каже Леонід. — Я присів з одного боку дерева, а хлопці порадили зайти з іншого. Вони вже досвідчені і знають, звідкіля прилітають міни та як далеко розлітаються осколки. Коли дивишся на подібний сюжет у кіно, то ніби бабахає — і нічого. Але вибух у реальності завжди чується, як поруч».

 

До автомобіля довелося бігти піском, тому, падаючи, загубив кришечку, що захищає об’єктив від сонця. Мінометники, з якими познайомився на позиціях, знайшли пропажу й переслали Новою поштою. «Я казав їм: «Не треба, хлопці», — пригадує Леонід. — Але там така традиція: якщо ти до них приїхав, то вже стаєш їм братом, близькою людиною».

 

Є в альбомах фотохудожника і знімки знищених окупантів. Скажімо, один з них лежить просто неба, усипаний пилом війни. Його шия перемотана широкою георгіївською стрічкою й беззвучно передає вкарбовану в його мозок кремлівську пропаганду. Від цього немає ліків, тому покійник викликає не співчуття, а огиду.

 

«Чи змінила тебе війна?» — запитую в Леоніда, бо до війни він був глибоко віруючою людиною і доклав немало зусиль для того, аби в Харкові з’явилася перша українська церква.

 

«Не знаю, — відповідає він. — Я дуже давно на цій війні. Ти просто там є — і все. Не хочу я їхньої смерті, але коли ти щовечора засинаєш із думкою — це вже все чи далі щось буде, — то реакція на зло поступово змінюється. Була б моя воля, то вивів би всіх бєлгородців за межі міста і змусив би дивитися на те, як на їхніх очах КАБи «розфігачують» житлові квартали. Тобто змусив би побачити те, що весь час бачать харків’яни».

 

КАБи на Харків прилітають в основному з Бєлгорода, незважаючи на те, що до війни мешканці цього міста масово приїздили сюди за більш смачною і якісною, ніж в рф, провізією. Пам’ять у москалів коротка. 

Книги, які одночасно поєднують фотографії, вірші та есе автора, доктор філологічних наук, професорка Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди Наталія Левченко, назвала новим явищем у сучасній українській літературі. 

 

«Творчість Леоніда Логвиненка заснована на реальних подіях російсько-української війни, учасником і свідком яких він є, — написала вона у передмові до книги «Поклик срібного вовка». — У всіх його творах цього періоду немає жодних вигаданих, штучно створених історій, персонажів чи візуальних образів, що мають форму фотографій».

 

На думку пані Наталії, такий підхід письменника-фотомитця є новим, але не випадковим для доби планшета і ноутбука.

 

«На рівні поєднання метафори світлин, до яких привчений сучасний українець, з метафорою поетичного рядка уможливлюється декодування закладених у новому інтермедіальному витворі мистецтва сенсів, — вважає експертка. — Це новаторський авторський крок у художній творчості. Поза сумнівом, на такому рівні, в такому форматі в українській літературі цього не робив ніхто. Міжтекстова стратегія автора вибудовується на посиленій увазі до внутрішнього світу людини у воєнній кризовій ситуації, де тісно переплітаються чуттєва сфера особистості з невичерпною силою життя і трагічною красою смерті». 

 

У книзі «Поклик срібного вовка» є, без сумніву, і пророчі рядки. «Коли часів урветься тятива і здійметься ураз зоря кривава, тоді у муках скорчиться москва — стара блудниця в образі держави».

Саме так і буде.