Унікальний триптих досліджень про життєтворчість драматурга Алєксандера Фредра, «батька польської комедії», його доньку, письменницю та художницю Софію Шептицьку, та їхнього внука і сина — митрополита УГКЦ Андрея Шептицького — створив літературознавець, перекладач, доктор філології, професор Дрогобицького державного університету імені Івана Франка та університету Марії Кюрі-Склодовської у Любліні Ігор Набитович.
У серії «Постаті культури» цю інтелектуальну трилогію-біографію «Саґа мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький» надрукувало видавництво «Дух і літера».
Ця робота — серед цьогорічних претендентів на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Вперше у трилогії відтворено й описано майже всю віднайдену автором малярську спадщину Софії Шептицької та її літературний доробок. А портретного живопису в Парижі її вчив Ніколя Шіфляр — близький приятель Віктора Гюґо.
Вперше оприлюднено й усю малярську спадщину митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького. Зроблено спробу показати його становлення як мистецтвознавця. Акцентовано, що був найбільшим меценатом української культури після гетьмана Івана Мазепи.
Ігор Набитович ділиться подробицями про трилогію.
Три покоління однієї родини
— Пане Ігоре, книжка «Саґа мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький» є фактично життєписом трьох знакових постатей в історії культури України і Польщі. Як бачиться, ваша літературознавча й мистецтвознавча студія є особливим відкриттям на жанровому полі інтелектуальної біографістики.
— Насамперед інтелектуальний життєпис «Саґа мистецької родини», як мені видається, — це й справді особливий винахід у сучасній (і українській, і, як бачиться, й європейській) біографістиці. Це триптих про три покоління однієї родини, де кожен життєопис — окреме мистецьке дослідження життя і творчості представників одного роду.
Кожен із них залишив свій слід у мистецькому і культурному житті. Тобто ця книжка є поєднанням біографій та творчості трьох поколінь найвідоміших галицьких українсько-польських родин, які залишили незатертий і глибокий слід як в українській, так і в польській культурі та історії.
Драматурга Алєксандера Фредра цілком справедливо називають батьком польської комедії. Вперше у «Сазі мистецької родини» українською мовою представлено життєтворчість цього комедіографа й офіцера французької армії, ординарця імператора Наполеона Бонапарта.
Його донька Софія Фредро—Шептицька — письменниця (писала французькою та польською мовами) й малярка. За стилем у прозі вона, як я намагався показати це в книжці, суголосна із Ґюставом Фльобером чи навіть із Ґюї де Мопассаном.
У її художній прозі відлунює й австрійський бідермаєр*, а мемуари є ніби передвісником творчості Марселя Пруста. Водночас вона — глибоко релігійна людина. Знову ж, друга частина трилогії «Саґа мистецької родини» є першою літературно-мистецькою біографією доньки А. Фредра загалом.
Уперше у книжці відтворено й описано майже всю віднайдену мною малярську спадщину Софії Шептицької та її літературний доробок. Одним із її вчителів портретного живопису в Парижі був Ніколя Шіфляр, близький приятель Віктора Гюґо, автор відомого прижиттєвого портрета цього письменника.
У Брюсселі її вчив малювати пейзажі Шарль Добіньї, один із засновників Барбізонської школи малярства, яка стала передвісником французького імпресіонізму.
Софія та Андрей Шептицькі.
Їхній онук і син — митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький — мистецтвознавець, талановитий маляр і проповідник. А водночас — найбільший меценат української культури після гетьмана Івана Мазепи. У книжці, як бачиться, вперше оприлюднено всю його малярську спадщину, зроблено спробу показати його становлення як мистецтвознавця, означити культурологічні та мистецтвознавчі погляди.
Літературознавча і мистецтвознавча студія «Саґа мистецької родини» є ніби особливим продовженням ідеї, яку я намагався в такому ж потрійному біографічному ключі розгорнути в попередній моїй книжці «Дерево життя літературного роду: Іван Федорович, Володислав Федорович, Дарія Віконська» (Київ: Дух і Літера, 2018; серія «Постаті культури»), де представлено життя і творчість трьох поколінь українсько-польсько-австрійського письменницького роду Федоровичів. При цьому два перші представники цього княжого роду писали польською мовою, хоча й вважали себе українцями.
Спроба створення біографії Івана Федоровича (яку так і не було закінчено) була першим досвідом писання історичних розвідок для молодого Івана Франка. Володислав Федорович був третім головою Товариства «Просвіта» у Львові, меценатом Франка, галицьких малярів Корнила Устияновича та Івана Труша, буковинського маляра Миколи Івасюка.
Їхня онука і донька Кароліна Маєр фон Вітонд (по матері — австрійка), для якої німецька була рідною, англійська й французька — мовами шкільної освіти, стала українською письменницею-модерністкою і мистецтвознавцем, пишучи під псевдонімом Дарія Віконська. Євген Маланюк у поемі «Побачення», написаній на початку Другої світової війни і присвяченій Дарії Віконській, створив мистецьку історіософську візію цього княжого роду Федоровичів.
Водночас обидва ці мої біографічні, сказати б, макронаративи — і про княжий рід Федоровичів, і про графів Фредрів-Шептицьких, представлено на тлі політичної історії Галичини й України, Польщі, Європи, Габсбурзької монархії, історії мистецтва (театру, малярства, художньої літератури) кінця XVIII—першої половини ХХ століття.
Руйнуємо приречення на замовчування
— Чому і досі так мало знають в Україні про діда митрополита Алєксандера Фредра і його матір Софію Шептицьку, адже їхні здобутки в літературі й малярстві можна долучати до духовної скарбниці не лише польської, а й української культури?
— У Давньому Римі існувала особлива форма покарання — damnatio memoriae, або прокляття пам’яті, — посмертне приречення на замовчування та забуття ворогів панівного режиму. Імена тих, кого було засуджено на damnatio memoriae, усували з документів, пам’ятників, а скульптури, горельєфи й барельєфи з їхніми зображеннями розбивали, будинки розвалювали, на мальовидлах їхні обличчя затирали.
Подібне сталося на довгі роки й із пам’яттю про рід Фредрів—Шептицьких, їхньою мистецькою спадщиною. Над драматургом Фредром і його донькою, мисткинею Софією Шептицькою, нависало табу на імені митрополита Шептицького.
Після Другої світової війни в Україні ставили загалом тільки комедію Фредра «Дами і гусари» — і то лише тому, що вона йшла на російських сценах. При цьому Фредрова п’єса була перекладена українською не з оригіналу, а з російської (!) мови. 1969 року Театр імені Івана Франка у Києві поставив Фредрову «Помсту» в чудовому українському перекладі Бориса Тена. Але за короткий час її було знято з репертуару.
Постать Фредра, однак, є однією з центральних у романі Романа Іваничука про Маркіяна Шашкевича «Вода з каменю» (1982 рік). На імені і творчості Софії Шептицької, матері глави забороненої і переслідуваної московитами Церкви, звичайно ж, теж лежала damnatio memoriae — тавро табу.
— У книжці йдеться про те, що в ХІХ столітті чимало ополячених магнатських родів в Австро-Угорщині, предками яких були русини-українці, почали досліджувати свої родові дерева, культивувати давні родинні традиції. Не оминуло це і рід Шептицьких. Як ви гадаєте, коли питання національної ідентичності для владики Андрея набуло виняткового значення?
— Формування національної ідентичності майбутнього митрополита відбувалося з раннього дитинства. У родині розмовною мовою була польська, з матір’ю Роман та інші брати найчастіше спілкувалися французькою мовою — мовою європейської аристократії, дипломатії. Але всі молоді Шептицькі були свідомі того, що вони належать до роду, відомого з часів короля Руси-України Данила.
Перші прояви такої зовнішньої ідентифікації Романом себе як русина-українця можна добачати в документації Яґеллонського університету. У відповідній графі студент Роман Марія на початку 1883/1884 навчального року буде вписаний як «поляк».
Наступний навчальний рік він проведе в університеті у Бреславлі-Вроцлаві, а повернувшись через рік знову до Кракова, спочатку запише себе як «поляк», далі перекреслить це і впише — «русин» (себто «українець»). У наступних записах в університетських книгах перекреслень уже не буде — він твердо і впевнено декларуватиме себе «русином»-українцем.
Подібним був процес народження української ідентичності й у його молодшого брата Казимира — отця Климентія (великомученика і Праведника народів світу). Ще один із п’яти братів Шептицьких стане військовим, буде генералом Польського війська, одним із тих, що відновили Польську державу — Другу Річ Посполиту. 1920 року фельдмаршал Юзеф Пілсудський навіть розглядав генерала Шептицького як свого наступника.
— Коли і за яких обставин майбутній митрополит Андрей Шептицький зробив свідомий вибір — стати священником не римсько-католицької, а саме греко-католицької церкви? Яке ставлення до цього рішення виявили його рідні?
— Стати священником Роман Марія мав мрію ще з дитинства. Процес вибору конфесії отцем Шептицьким був непростим. На основі документів і спогадів сучасників я намагався реконструювати цей шлях повернення графа Романа Марії Шептицького, разом із його молодшим братом Казимиром — отцем Климентієм, до конфесійної традиції свого українського роду.
Для батьків цей процес був насправді екзистенційною драмою. Мати змушена була змиритися з його вибором конфесії, а батько — з тим, що найстарший син відмовляється від родинних маєтків та посілостей і йде в монастир.
Сімейна дискусія щодо відходу Романа Шептицького до чернечого життя, його бажання стати ченцем і священником Української греко-католицької церкви тривала багато місяців. Остаточно і мати, і батько примирилися з відходом сина зі світського життя.
Ставлення до вибору молодого графа Шептицького
— Як це все узгоджувалося з польським національним середовищем, яке завжди гостро реагувало на будь-які прояви утвердження українськості у Галичині?
— Польський шляхетський прошарок загалом негативно поставився до вибору молодого графа Шептицького. Подібний шлях пройшов і Володимир Антонович — батько новітньої української історіографії та Київської історичної школи, організатор дослідження української та білоруської історії часів Руси-України та Великого князівства Литовського.
Зустріч з Антоновичем у Києві була вкрай важливою для молодого Шептицького. Професор Антонович походив з українсько-польської шляхетської родини, і його розрив із польським політичним, культурним середовищем і перехід до українства бачився для цього середовища зрадою — його називали «перевертнем». Романові Шептицькому і його братові Казимирові довелося повторити шлях самоідентифікації професора Антоновича.
— Чи ставив митрополит Андрей Шептицький, сказати б метафорично, знак рівності між Московією і Другою Річчю Посполитою?
Ігор Набитович.
— Звичайно ж, ні. Росія була імперією й деспотією, яка нищила все українське, намагаючись затерти й знівелювати українську ідентичність. Оскільки Греко-католицька церква була остоєм цієї національної ідентичності, вона жорстоко нищилася московитами як у їхній імперії царській, так і в комуністичній.
Друга ж Річ Посполита в різних політичних, економічних, національних справах хоч і не надто толерувала українські інспірації в Галичині (чи, як її називали, Східній Малопольщі), однак у ній постать митрополита Шептицького мала неофіційний статус етнарха — людини-інституції, що була головним стрижнем і оборонцем перед Польською державою українських національних устремлінь — політичних, економічних, культурних, освітніх.
— Судячи з того, яку кар’єру в Польській державі зробив його рідний брат Станіслав, між ними мали б виникати непорозуміння у взаєминах, адже світоглядно вони мали б бути антагоністами й, напевно ж, по-різному сприймали і трактували ставлення до українців-галичан польської влади?
— Генерал Станіслав Шептицький був свідомий, що він є русином (але це не означало, що він ідентифікував себе як українець). Усі брати Шептицькі ніколи не були антагоністами — це видно й зі спогадів різних акторів цієї драми життя, як і з листування між братами. Між ними завжди була велика родинна любов.
Коли під час Першої світової війни у війську Австро-Угорської монархії почали створювати відділи Українських січових стрільців, (тоді ще) полковник Станіслав Шептицький доповів міністрові оборони монархії Алєксандерові фон Кробатінові своє позитивне бачення ідеї створення УСС, але відмовився їх очолити, повідомляючи, що він має інші плани.
У якісь моменти 1920 року Пілсудський мав намір передати Шептицькому портфель міністра оборони Польщі, однак протиріччя між ними наростали. Митрополит Шептицький і його брат отець Климентій інформували генерала Шептицького про утиски української Церкви та українців Галичини новою владою.
На нарадах у Пілсудського доходило до таких запальних дискусій і суперечок (йшлося не тільки про українські проблеми), що генерал Шептицький, уже тоді міністр оборони Польщі, вислав до маршала секундантів і викликав його на дуель. Пілсудський аргументував свою відмову від поєдинку тим, що він є начальником Шептицького й стрілятися або рубатися на шаблях із ним не буде. Після державного ж перевороту 1926 року в Польщі генерал подав у відставку. Усі брати Шептицькі до останніх днів були взірцем родинної любові.
Взаємини з Володимиром Винниченком
— У «Сазі мистецької родини» згадується епізод, як митрополит, повертаючись із російського полону, відвідав Київ, охоплений революційними подіями 1917 року. У вашій розповіді фігурує Володимир Винниченко, який з якихось причин виявив неповагу до духовного сану Андрея Шептицького. Цікаво, що ним керувало?
— Винниченко був чудовим письменником-модерністом, однак його соціалістичний світогляд, політична бездарність (яка була однією з причин поразки Української держави) поєднувалися з антирелігійними переконанням. Мені видається, що він не надто усвідомлював, що Шептицький на той час уже був культовою постаттю для українців-галичан, національним провідником. А разом із цим усім Винниченкові бракувало культури й виховання...
— До слова, зовсім інше ставлення до Андрея спостерігаємо в інших письменників, зокрема Василя Стефаника, Наталени Королевої, Уласа Самчука, Олени Теліги, Віри Вовк...
— Василь Стефаник, як і багато інших українських письменників, ставився до владики Шептицького зі справжнім пієтетом. Дехто з українських радикалів був прикро незадоволений тим, що Стефаник, приїжджаючи до Львова, прямував насамперед до митрополичого палацу біля собору Святого Юра.
На закиди, чому він, Стефаник, ходить до Шептицького, той відповідав: «Я люблю дивитися на ту срібну голову, що думає і журиться про всю Україну».
Щемливий спогад про зустріч із митрополитом в окупованому німецькими нацистами Львові залишив Улас Самчук, який був тоді у владики Шептицького разом з Оленою Телігою.
Одна з історій взаємин з українським письменством пов’язана з долею родини отця Селянського. Після раптової смерті цього греко-католицького священника його дружина залишилась із сімома дітьми без чоловіка, без засобів до життя. Митрополит Шептицький оплатив навчання її дітей в університетах.
Серед цих дітей, що працювали для української освіти й культури, був і лікар Остап Селянський. Хрещеним батьком його доньки Віри буде митрополит Шептицький. Вона ж стане професором германістики в університеті Ріо-де-Жанейро й відомою українською письменницею під псевдонімом Віра Вовк.
Найбільший меценат української культури ХХ століття
— Як випливає з вашої розповіді, у передвоєнний час митрополит Андрей Шептицький, крім розбудови в цей період Української греко-католицької церкви на терені Галичини, активно займався меценатською діяльністю, дбайливо збирав старожитності, регулярно читав мистецтвознавчі лекції (зокрема й у забороненому українському Таємному університеті у Львові), брав участь у кооперативному русі. В чому полягала його концепція об’єднання церков східного і західного обряду, повернення східної церкви, зокрема російського православ’я, до єдності з Римом?
— Головною ідеєю завершальної частини «Саґи мистецької родини», присвяченої митрополитові Шептицькому, є те, що владика Андрей був найбільшим меценатом української культури ХХ століття. До нього, як мовилося вище, лише гетьман Мазепа вкладав у розвиток української культури такі зусилля і кошти.
Шептицький намагався подолати розкол християнства 1054 року і тим самим зцілити московське православ’я від імперських нашарувань і устремлінь, зрощування московської церкви з імперською державою. Сьогодні ці устремління, можливо, можуть бачитися ілюзорними й нездійсненними.
— Як складалися взаємини між митрополитом Шептицьким і УГКЦ та різними політичними силами у Галичині в часи Другої Речі Посполитої?
— Владика закликав до суспільної та національної толерантності. Суспільні й національні конфлікти митрополит Шептицький розглядав крізь призму моральності, застерігав від примату інтересів нації над справою рятування людських душ.
Якщо легальні українські партії проводили «органічну працю» (такі як Українське національно-демократичне об’єднання), намагаючись у постійній політичній боротьбі, в умовах перебування Галичини у Польській державі, віднаходити шляхи культурного, мовного розвитку, суспільно-економічного піднесення українців, то нелегальні організації (як ОУН) вважали цю політичну діяльність недолугою, оскільки вона приносила марні результати. Вони добачали можливість здобути незалежність методами «перманентної революції».
Від часу створення 1929 року Організації українських націоналістів між митрополитом Шептицьким і Проводом ОУН тлів прихований конфлікт. Діяльність у цьому підпільному русі бачилася владиці такою, що відтягує молодь від позитивної органічної праці.
Ці різні підходи були простором постійного напруження по горизонтальних стратах українського суспільства і в Галичині, й на Волині. Українська греко-католицька церква декларувала неприйнятність терористичних актів як засобів боротьби за національні інтереси. Митрополит двічі в пастирських листах артикулював ставлення Церкви до збройних методів спротиву. Очевидно, що насамперед ішлося про діяльність ОУН.
— Як митрополит сприймав події приєднання Галичини до СССР після підписання пакту Молотова—Ріббентропа, коли українці-галичани, поляки, євреї стали свідками незліченних злочинів, вчинених новою — російською — окупаційною владою?
— Комунізм для Шептицького був доктриною людиноненависницькою, яка насаджувала зневагу як до людської душі, так і до Бога. Для нього російський режим на чолі з Іосіфом Сталіним-Джуґашвілі був «горсткою злочинців», яка захопила владу на росії й своєю мілітарною силою і всезагальним терором утримувала в неволі Велику Україну.
Такі означення звучать у кількох його пастирських посланнях. Комуністична російська імперія переслідувала християн та інші релігії. Фашизм, нацизм та комунізм були для Шептицького спорідненими ідеологіями, які встановлювали тотальний контроль над суспільством і Церквою, пропагуючи й впроваджуючи свої доктрини антилюдяними методами.
Відкрито вимагав від нацистського режиму припинити винищення євреїв
— Митрополиту Андрею Шептицькому історики різних мастей закидали те, що він вітав прихід гітлерівської армії на землі Галичини в 1941 році. Як було насправді?
— Звичайно, це тотальна ідеологічна брехня й неправда. Для совєтського союзу всі, хто боровся за незалежність, — це нацисти. Я детально про такі інсинуації написав у книжці.
— Чому предстоятель Української греко-католицької церкви все ж наважився в роки війни написати лист шефу СС і гестапо Гайнріху Гіммлеру з вимогою припинити політику геноциду євреїв, усвідомлюючи те, що це несе реальну загрозу його життю й усій греко-католицькій церкві?
— Митрополит Шептицький був чи не єдиним найвищим достойником християнської церкви в Європі, що відкрито вимагав від нацистського режиму припинити розстріли й винищення євреїв. Його ж самого від арешту рятувало те, що, як я вже сказав, він був постаттю-інституцією, етнархом, що єдиний міг представляти й захищати перед німецькими та російськими окупантами не тільки українців-галичан, а й поляків та євреїв. Саме цю діяльність митрополита, його постійні перемовини з нацистами, щоб уберегти життя тисяч людей, московити називали «співпрацею» і колаборацією.
— Як гадаєте, чому і досі применшується роль владики Андрея в порятунку євреїв у роки Голокосту, чому його й досі не визнано Праведником народів світу?
— За усіма законами людяності й Божими законами, спільними для юдеохристиян, митрополит Шептицький є однією з найзаслуженіших постатей рятування невинних жертв Голокосту від смерті — чи то від концтаборів і газових камер, чи тих, кого вішали й розстрілювали на вулицях окупованих міст.
Ченці і черниці, священники Української греко-католицької церкви невтомно працювали, ризикуючи своїми життями і життями своїх рідних, для порятунку сотень євреїв. Символом такої самопосвяти є український священник Емілій (Омелян) Ковч, що завершив земне життя в німецькому концтаборі Майданек біля Любліна.
Всі ниточки цієї таємної й смертельно небезпечної акції порятунку й переховування і єврейських дітей, і дорослих — і для тих, хто рятував, і тих, кого рятували — тягнулися до Митрополита Шептицького. Однак московська пропаганда і тиск совєтської дипломатії зробили все, щоб не допустити визнання митрополита Праведником народів світу.
У книжці я прагнув детально проаналізувати і продемонструвати, що Яд Вашем має усі підстави знову повернутися до цієї проблеми й нарешті відновити історичну справедливість, висловити подяку пам’яті і праведному чинові митрополита Андрея Шептицького, визнавши його Праведником народів світу.
Можна стверджувати, що митрополит Шептицький був цілою добою в історії кількох країн і Церкви. Він змінив хід історії. Я певний, що прийде час — і його проголосять і святим, і Праведником народів світу, відновивши історичну, людську і Божу справедливість...
*Бідермаєр, міщанський романтизм — напрям у німецькому та австрійському мистецтві 1830—1840-х. Бідермаєр вважається перехідним періодом між класицизмом і романтизмом. Фактично є уособленням німецької міщанської культури.