Дебютанти-ветерани: про літературні кордони

У передмові до книги оповідань Василя Карп’юка «Повільні танці» Ростислав Семків значить: «Хто ризикне зануритися в… химерне хтозна-що Карп’юка, будуть подивовані, вражені та занепокоєні.

 

Фантазія автора перебуває далеко поза межами звичного рівня нашого сучасного письменства». По прочитанні Карп’юкової збірки лишається тільки згода з оцінкою людини, котра як очільник рукописного конкурсу «Смолоскипу» понад десять років тому благословила у світ першу книжку пана Василя.

 

Занурюватися в те, чому та книжечка під контраверсійною назвою «Мотлох» не стала літподією, — не будемо. Можливо, сам автор не дуже вірив тоді у суто письменницькі перспективи і всі свої тодішні сили спрямував на розбудову видавництва «Дискурсус».

 

Проте публікував тут свої оповідки для дітей — цикл повістей про Довбуша, вправні й вабливі, що засвідчує їхня регулярна з’ява в Коротких списках Всеукраїнського рейтингу. 

 

Називати автора з таким бекґраундом «дебютантом» ніби й не випадає. Але опублікувати декілька «дитячих» книжок іще не означає увійти до письменницького сонму: нинішня практика конвеєрного продукування книжок для дітей здеградувала поріг літературного входження до найнижчих історичних позначок.

 

Карп’юк у «довбушевому» серіалі загалом перебував у цьому мейнстрімі, хоч і відверто намагався вигребти в бік справжнього письменства.

 

Можливо, його крайня «дитяча» книжка «Чудернацька карпатська історія» (Брустури: Дискурсус, 2024), яка, до речі, також увійшла до Короткого списку своєї номінації, є знаком переходу автора у вищу письменницьку лігу.

 

Туди, де якість твору визначається інтелектом, а не піар-зусиллями. Туди, де означення «дитяча» є не камуфляжем агресивного комерційного сторітелінгу, а здатністю до справжнього спілкування зі специфічною віковою авдиторією.

 

Туди, де немає облудного протиставлення письма для дітей і дорослих. Туди, де Рутківський, Оксеник, Малик, Дерманський та ще, може, п’ять-шість — понад болотом сотні крикливо самопроголошених «письменниць/письменників».

 

«Чудернацька карпатська історія» — це, в суті справи, модельний реалізм для молодших школярів: уявний сценарій задля вирішення конкретних проблем. Два персонажі першого плану — мольфар і ведмідь, які повсякчас дискутують різноманітні моральні дилеми, а як втомилися від того — «слухали по радіо програму про класичну музику».

 

Часом дискусія заходить у глухий кут: «Ет, Ведмедюку! Не чекав я від тебе такого підступу, — похитав головою Мольфар. — Бачу, не на користь тобі спілкування з людьми». «Одне слово — какабека» або, за термінологією Семківа, «хтозна-що». Тож повернімося до «Повільних танців». 

Переповідати фабулу цих дивоглядних оповідань — марна справа. Все одно, що Стефаника з його «коротко, сильно і страшно». У класика — без іронії. Це не вада, а даність.

 

Але чи можна писати про справді страхітливі речі з поблажливою усмішкою? Карп’юкова проза переткана нею вкупі з так само вразливими спостереженнями і геть несподіваними порівняннями, як-от: «Прибиральниця, яка цілими днями вовтузиться зі шваброю, як стриптизерка із жердкою».

 

Або: «Не все так гладко, як у раковині, бо часом трапляються тріщини». Не кажучи вже про інвективи типу «та хоч би вже навчилися цивілізовано розмовляти, а не називати речі своїми іменами».

 

Одна з персонажок «потайки думала, що в її випадку виявилося невиліковною хворобою». Тож вона, як і решта, опиняються «по коліна в лайні власного абстрактного виробництва». Аж так, що автор розгублено опускає руки: «Ти ставиш надто багато запитань. Я не встигаю вигадувати відповіді».

 

Два оповідання зі збірки — «Паперушка» та «Виноградинка» — такий собі «горор для дошкільнят». Кафка з гумором. Той Кафка, оповідання якого німецький культуролог Теодор Адорно кваліфікував як «виповзання на світ жахів, зкублених під каменем культури».

 

Або, як писала українська дослідниця Кафки Євгенія Волощук, «чудовиська атакують звичний побут з боку його міщанської норми». А ще інакше — як назвав свою передмову пан Семків — «Шматки життя з елементами насильства».

 

Далі поважний критик пише: «Відгомінів інших текстів можна запеленгувути в прозі Карп’юка більш ніж достатньо. Це освічений автор». Таких у нашій літературі — критично мало. Тож «Повільні танці» — помітний здобуток сезону і в цьо­му сенсі.

 

Ще одна сезонна несподіванка — «Мої жінки» Юлії Ілюхи. Вона так само має шлейф «дитячих» книжок. Здійснімо коротку екскурсію ними, аби збагнути, з чим ми зіткнулися у справді оригінальних «Моїх жінках».

Роман для підлітків «Зеро» (Х.: Ранок, 2023) — ніби презентація основних мотивів такої прози: конфлікт із батьками («моя мама має чорний пояс зі сварок»), шкільний булінг («монстри живуть поруч»), суїцидні настрої («немає мене — немає образ і болю невпевнености в собі та нелюбови»).

 

Усе це вправно зшито у цілком читабельний текст із непоганим показником сюжетної динаміки. Звісно, часом трохи заважає непотрапляння в ноти підліткової психології, коли головна персонажка прорікає, ніби медіум, невластиві віку сентенції, як-от: «Я не надто розбираюся у віці та вазі бальзаківських жіночок». Утім для мелодрами це не становить великої проблеми.

 

Так, «Зеро» — дистильована мелодрама, щось на кшталт совєтського кінобестселера «Іронія долі» для старшокласників. Наприкінці трапляється вигук: «Так не буває в житті! Це ж не казочка якась!».

 

Але ні — саме так рожево все й закінчується. Тобто, ніяких тобі розчарувань-гарбузів замість карети, як у «Попелюшці». Не казочка — мелодрама. І — коні не винні: мелодраматичний жанр заточений саме на гепіенд.

 

«Друга справа Сашка Сірого. Родина для няні» (Х.: АССА, 2023) — точнісінько така ж мелодрама, хіба для дітей молодшого шкільного віку, як заначено у видавничій анотації. Такі ж принади — динамічна оповідь, що не дозволяє читачеві спотикатися на неоковирностях.

 

І вони — ті самі: неадекватність (інколи) висловлювань п’ятикласників, як-от: «Не могла втратити нагоди ще раз спробувати завоювати його серце».

 

Плюс наскрізна для всіх текстів Ілюхи (які читав) нав’язлива зимова фобія: усе, що пов’язане з цією порою року, — негативно забарвлене, у кожній книжці вигулькує неоднораз.

 

Навіть АСПушкін, що міг дозволити собі все, окрім відсутности «патріотизму», не нарікав так настирливо у своїх текстах на нелюбу йому весну. Як бачимо, сучасні українські літерати набагато вільніші за класиків у змозі писати все, що впаде у голову.

 

До речі, головні докази нестильности зими, за Ілюхою, — сніг за комірцем і калюжки вдома під ногами. Тобто, саме зима винна у невмінні зав’язувати шарф і відсутности звички роззуватися за порогом.

 

А тут якраз усе чітко обумовлено: у попередньому дитинстві тебе одягала і прибирала за тобою няня. Бо герої цього серіалу — п’ятикласники з мажорських сімей, котрих усюди возять персональні водії, включно з улюбленою дітлахами кафешкою: «Підійшла офіціантка, і я замовив собі какао з маршмелоу… Ходімо, поки наші водії не запанікували, що ми затримались… Жодного разу не їздив кудись громадським транспортом і поняття зеленого не маю, як це робиться». Оце так ексклюзив! Але чого не напишеш, аби вирізнитися.

 

Того ж позаминулого року Ілюха видала поетичну книжку під грайливою назвою «Графоманські вірші» (Х.: АССА). Авторка передмови Любов Якимчук розглядає її головно як «документ воєнних часів».

 

Але передовсім це таки поезія. Нехай і фрагментарна, як ото Тарас Федюк добирає кандидатів до своєї чи не найдовшої у сучасному літпроцесі поетичної серії «Зона Овідія»: мовляв, коли бачу бодай кілька справді поетичних рядків — нехай буде і книжка, хай автор сам відповідає за зайве.

В Ілюхи таких рядків доста: «Це літо — було. Звикай, що наступного може й не бути»; «біля бога летить ракета»; «і він каже: мила, я чую вибухи звідусіль,/я вже майже привид, фантомний біль».

 

Так, це тональність Жадана, включно з розмовами з Богом ув обидвох. Спільне — і в переадресації голосу умовному «середньому українцеві»: «я, каже, нічого толком й не мав у цьому житті./на війні мені легше, бо правила тут прості:/дихай, пий каву, кури і кожного дня радій,/що ти не начальник генштабу, а лиш водій».

 

Утім, на відміну від Жадана, тут аж захаращено зайвими словами, а надто — чисельними повторами малопоетичної лексики («липкий», «кардіограма», «профукати») та банальностей кліматичного циклу типу серпень-вересень, кленові листки тощо. Ну і, авжеж, «зима наступає, мов ворог». А наступної сторінки — перебір, як у відомій картярській грі: «Ніч наступає, як ворог».

 

Проте саме у «Графоманських віршах» знаходимо витоки «Моїх жінок»: «Жінка, що вижила в лютому, знову збирає валізу» — ще один рядок-підстава зарахувати Ілюху до поетів.

 

Власне, «Мої жінки» — гібрид прози й поезії, організація інформаційного потоку за поетичними законами. З іншого боку — це романні синопсиси; сюжети, редуковані до формату трейлера. Про лють і помсту («війна забрала у неї все. жінка, в якої більше не було чого втрачати, спалахнула і горіла помстою, поки не вигоріла дотла»).

 

Про зміну віри, як у несподіваному для дорослої листі до Святого Миколая («жінка просила смерти ворогам від імені мертвих, живих і ще не народжених/а потім жінка запхала написаного листа під подушку і забула про нього, бо насправді вона вірила лише в ЗСУ»). Про родичів з Росії («з чистим серцем і світлою душею вона послала їх нахуй, коли лунала висока нота повітряної тривоги, сказала «амінь» і усміхнулася»).

 

Про ментальні хвороби земляків («жінка намагалася вгадати, хто ж із них на неї доніс, але не вгадала./бо сільський староста, який на всі свята вправно вдягав вишиванку, давно приготував розстрільні списки»).

 

Про специфіку жіночого сприйняття війни («жінка погано спала і мало їла, жінка худла і старішала»), і навіть там, де на одній сторінці тричі йдеться про труси, — це так. Як і у фрагменті знесилення («одного дня жінка усвідомила, що її руки постійно дрібно дрижать, — і злякалася. і зі страху знову потягнулася до пляшки»).

У передмові Тамара Горіха Зерня (авторка тріумфальної «Доці») медитує: «Тінями підійдуть інші, інші жінки, мої жінки, її і наші жінки, живі і мертві жінки. Обступлять колом і говоритимуть через тебе своїми живими і мертвими вустами, з ідеальною ритмікою і досконалою семантикою. Говоритимуть дуже влучно, так точно, як працює снайпер, якому на гвинтівку ми збирали усім містом».

 

Це — про Ілюху, як медіума, що дещо недоладно проривалося у її «дитячих» книжках, а тут вибухнуло на повну силу. 

 

«Мої жінки» писалися на письменницькій резиденцій в Австрії і, схоже, перевершили усі сподівання організаторів: ще до української публікації книжка вийшла у кількох європейських країнах. Так, це теж про «коротко, сильно і страшно», — і це саме та форма, якої потребує Європа нині.

 

Тож якщо європейці знатимуть про Україну лише з тієї книжки — то вже багато. Наше МЗС мало б надіслати пані Юлії бодай подяку.

 

Ну а щодо фурору «Моїх жінок» на вітчизняному ринку, ми, читачі (включно з авторкою), мусимо дякувати видавництву «Білка» за розкіш дизайну як чи не головного чинника ажіотажного попиту.