«Але дозвольте мені просто сказати, що однією з найганебніших сторінок в американській історії є відмова надати українцям зброю для самозахисту, в той час як Владімір Путін розриває їхню країну...
Таке трапилося вперше з часів Другої світової війни. Українці не просили Америку ввести війська, вони лише просили зброю, щоб захистити себе, їх убиває Владімір Путін і його маріонетки, це ганебно».
Сенатор Джон Маккейн (США, червень 2015 р.)
Коли фашизм приписують путінському режиму, для широкого загалу це є ілюстрацією того, що відбувається в росії та на захоплених нею українських територіях.
Це порівняння виправдане, оскільки існують численні паралелі між внутрішньо- та зовнішньополітичною риторикою і діями путінської росії з одного боку та Італії Муссоліні, а також гітлерівської Німеччини — з іншого.
Так сказав публічно Андреас Умланд, німецький політолог, аналітик Стокгольмського центру східноєвропейських досліджень 2024 року.
А на лютий 2025 року Москва запланувала масштабну пропагандистську акцію — так званий міжнародний телемарафон (росія, Франція, Велика Британія, США), під час якого куплені Кремлем учасники спробують переконати світ, що в Україні панує фашизм, а нібито ущерблена росія змушена проти цього захищатися (то хто на кого напав у 2022 році?) та обстрілювати мирні міста і села суверенної держави балістичними і крилатими ракетами та керованими авіабомбами... Такого цинізму не було навіть у часи Гітлера...
І це засвідчує, що москва вірного послідовника Сталіна у гібридній війні проти всього цивілізованого світу веде потужну діяльність на інформаційному фронті для залучення до свого кола якнайбільше простодушних і довірливих громадян Європи.
На жаль, багато лідерів Європи зайняли вичікувальну позицію тоді, коли «різник» путін, за визначенням президента США Байдена, веде наступальні дії.
Бізнес на крові
Російський поет-комуніст початку ХХ століття Володимир Маяковський написав геніальні рядки: «Когда ми говорім «партія», подразуміваєм «Лєнін», когда говорім «Лєнін» — подразумеваем «партія»!».
Коли ми зараз говоримо «фашизм», завдяки семітській пропаганді розуміємо «Гітлер»; коли говоримо «Сталін», розуміємо радянський фашизм; коли говоримо «путін», розуміємо російський фашизм і його проєкти «Русская вєсна» і «Русскій мір» із поневолення сучасної України. А разом це міжнародний фашизм.
І його леліють, як і Гітлера, товстосуми з різних куточків планети, хто прагне збути вироблену зброю, підливає олії у вогнище ненависті між сусідніми народами, щоб потім інвестувати у відбудову зруйнованих територій, і взагалі прагне владарювати світом. Такий собі прагматичний бізнес на крові.
Його мета — знищити якомога більше людей, творчих, інтелектуальних, моральних, без чого неможливе їхнє світове панування. Ідея світового панування — від диявола.
Одним із таких дияволів в історії радянського союзу, де довелося перебувати й Україні, був Йосиф Джугашвілі-Сталін (партійна кличка «Коба»), котрий учинив три Голодомори (1921—1922, 1932—1933, 1947—1948 р.) на благодатній українській землі, аби винищити до ноги український народ.
Адже він як двієчник духовної семінарії, котрий, переживаючи комплекс власної неповноцінності, прагнув довести свою значимість і для своєї семінарії, і для навколишнього світу, заповзявся з маніакальною послідовністю втілювати припис Біблії «Як поводитися з поганами».
Чому — стосовно українців? Загадка. Можливо, тому, що потерпав від особистої меншовартісності перед тодішніми лідерами України — Михайлом Грушевським, Симоном Петлюрою, Володимиром Винниченком, Нестором Махном...
Так само, як майже через сто років потерпає від цього самого комплексу підполковник КДБ СРСР владімір путін перед політичними лідерами України ХХ століття В’ячеславом Чорноволом і Миколою Руденком, моральними авторитетами Олесем Гончарем і Ліною Костенко, президентом Ющенком, Майданом-2004 і Революцією гідності 2014-го...
Звісно, гібридна війна росії проти України на Донбасі, яка розпочалася 2014-го і триває донині, спонукає до аналогічних порівнянь. Історики згадують Другу світову та аналізують протистояння СРСР з фашистською Німеччиною, в якому й досі вистачає білих плям.
Україна тоді опинилася на дорозі німецького агресора і проявила себе якнайактивніше. Прикро, що теперішній лідер росії владімір путін зневажливо відгукнувся про наших героїв-визволителів (прикиньте, третина з понад 11 тисяч Героїв Радянського Союзу — українці), мовляв, Гітлера вони здолали б і без України (тут слід зазначити, що офіцер КДБ путін у часи СРСР «контролював» Німецьку Демократичну Республіку, де передостанній канцлер ФРН Ангела Меркель здійснила комсомольську, по-нашому, кар’єру).
Але така зневага до українців культивувалася в свідомості росіян давно. Системно. З далекосяжною метою. Вже понад двадцять років у російських ЗМІ (до речі, вони належать тамтешнім олігархам різного окрасу) українців постійно називають бандерівцями, нацистами, фашистами... Дятел робить свою справу. При цьому варто нагадати рядки зі спогадів нашого видатного письменника, Героя України і ветерана Другої світової Миколи Руденка.
Це дисидент, який розвінчав «учення лондонського єврея Карла Маркса», а на той час в СРСР була догма Леніна–Бланка: «Учение Маркса всесильно, потому что оно верно».
Засновник Української Гельсінської спілки Микола Руденко був засуджений у 1977 році до семи років радянських таборів і п’яти років заслання, в часи Горбачова вийшов на волю і мав офіційний прийом президента США Рональда Рейгана.
Тож – про лауреата Ленінської премії Олександра Твардовського, з яким він познайомився на фронті в 1943-му:
«Поема «Василий Теркин» дозволяла учасникам воєнних подій поглянути на себе очима історії. Та й сам поет у ці хвилини не був для нас звичайною земною людиною: він був уособленням духу народного чи, може, навіть світової душі, де міститься все найвище, що створив людський геній. Та як же я був потім розчарований тим Твардовським, з яким опинився віч-на-віч у затишному кабінеті офіцерської їдальні. Захмелівши, Твардовський почав лаяти українців за те, що вони нібито виявилися зрадниками у Вітчизняній війні. Мені не хочеться деталізувати цю розмову, бо вона залишила в моїй душі велику гіркоту...».
Либонь, вихований на творчості твардовських, президент росії путін узимку 2014-го обізве учасників Революції гідності, які повстали проти кримінального режиму Януковича, також зрадниками, а новообрану владу – «фашистською хунтою» і пошле на нашу землю убивць і терористів.
Отже, росія послідовна в своїх імперських домаганнях, а її зовнішня політика і є складовою таємних сил міжнародного фашизму ХХІ століття, котрі претендують, як Гітлер у ХХ столітті, на світове панування.
Україна ж, яка має третій у світі запас біоресурсів (оцінюються в сім трильйонів доларів США, за свідченням колишнього міністра екології України, доктора економічних наук, професора Василя Шевчука) приваблює як спустошений Захід, так і багату на ресурси росію. А ще більше – бізнес США, який собі на умі.
Тут слід зробити ремарку: комуністична пропаганда в СРСР винайшла такий підступний і «довгограючий» прийом, як підміна понять. Скажімо, з відстані часу зрозуміло, що вся таємна армія НКВС-МГБ-КДБ, по суті, воювала проти звичайних громадян цього СРСР, була їм ворогом.
Але ідеологи вміло застосували ярлик «ворог народу», запозичений з однойменної драми норвезького письменника ХІХ століття Генріка Ібсена, для шельмування чесних і порядних людей, шанованих у масах науковців, лікарів, керівників, представників творчої еліти...
Так само Сталін полюбляв клеїти прізвиська «японський фашист», «румунський фашист», «югославський фашист» усім, кого хворобливий розум призначав для розправи, хоча за сутністю сам «вождь народів» і був фашистом. А ще – спільником самого Гітлера, про що свідчать тісні контакти кремля і рейхсканцелярії упритул до 22 червня 1941 року.
А чого вартий спільний військовий парад у Бресті 1939 року з нагоди розподілу Польщі між СРСР та Німеччиною (приймали парад випускник Академії Генштабу РСЧА Гейнц Гудеріан та комбриг Семен Кривошеїн) або ешелони зерна до Німеччини з радянського союзу на світанку того дня, коли люфтваффе вже сипали бомби на Київ...
Увесь світ знає, що український режисер Олександр Довженко входить у число найвідоміших діячів кіно ХХ століття, а його фільм «Земля» – у списку найвидатніших стрічок усіх часів і народів.
Та мало хто відає, як жорстоко його цькували Сталін зі своїми підлабузниками. 31 січня 1944 року відбулося засідання Політбюро ЦК ВКП(б) з таким порядком денним: «Про антиленінські помилки й націоналістичні збочення в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні».
На це засідання було запрошено автора, який почув про себе, що він «куркульський підспівувач», «відвертий націоналіст» і від нього залишиться «мокре місце». І нарешті висновок: «Україна в огні» — платформа вузького, обмеженого українського націоналізму. Ворожого ленінізму, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського й усього радянського народу».
Принагідно зауважити: в цій народній кіноповісті не було місця жодним «паханам», жодного кадру зі Сталіним. На такий крок спроможний був лише українець Довженко. І що ж? Тодішній «розкручений» грузинський кінодіяч (якого нині не знають навіть у Грузії), такий собі придворний митець М. Чіаурелі публічно закинув докір Довженкові: що ж ви навіть десять метрів плівки пожаліли на вождя!
Так, Довженко свідомо не вписав у сценарій жодного моменту зі Сталіним, і це на той час було не просто викликом системі, а подвигом, адже Сталін тоді, як кажуть, вилізав навіть із праски, коли її ввімкнути в розетку: вся преса, кінодокументалістика, радіо були вщерть заповнені портретами, промовами Сталіна, тисячами подяк вдячних «будівників комунізму».
А Довженко не відвів йому жодної секунди в епохальній стрічці про Другу світову. Бо саме Сталін і був головним призвідцем величезної трагедії слов’ян у ХХ столітті. Довженко це знав і відповідно реагував. Навіть перед загрозою фізичної розправи.
Нагадаємо: більшість так званих діячів культури, укупі з лакузою сєргєєм міхалковим, багаторічним головою Союза пісатєлєй СССР і автором усіх видозмінених текстів Гімну імперії зла, просто захлиналися від панегіриків «вождю всіх народів», і це був справжній ярмарок марнослав’я. Цікаво, що син автора «гімну» (нагадаємо первісний текст Лебедєва-Кумача, який потім «удосконалював» сєргєй міхалков:
«Изменников подлых гнилую породу
Ты гордо сметаешь с пути своего,
Ты — гордость народа,
Ты — мудрость народа,
Ты — сердце народа, ты совесть его!
Славой овеяна, волею спаяна,
Крепни и здравствуй во веки веков,
Партия Ленина, Партия Сталина,
Мудрая партия большевиков»)...
є палким прихильником путіна та всюди буквально рве сорочку на грудях, підтримуючи «мудру політику» сучасного вождя росії. Так і крутиться на язиці: «Путін — це Сталін сьогодні!». За Сталіна, нагадаємо, хітом уважалося гасло «Сталін — це Ленін сьогодні». Он де корені зла.
І коли нині лунає музика гімну росії (а музика не змінювалася), я чую саме ці слова. Як росія схилялася перед виродком грузинського походження і маніяком йоською Сталіним, організатором масового терору у 30-40-х роках ХХ століття, нікіта міхалков нині так само раболєпствує перед чинним режимом, уособлюваним офіцером КДБ путіним, як його татусь у часи масових репресій режиму КПСС. Яблуко, кажуть, від яблуні недалеко котиться.
Довженко ж писав у той непевний час: «Господи, пошли мені сили!». Залишається дивуватися й радіти, що митця тоді не розстріляли, як багатьох інших, чиє сприйняття дійсності йшло врозріз з офіційною доктриною, втіленою в цинічну фразу – «Жить стало лучше, жить стало веселей».
Його змусили переїхати в москву (в ізоляцію) та піддавали щоденній обструкції. І хто? Лакузи Сталіна, так звана «кіношна» мафія, більшість якої становили представники єврейської творчої інтелігенції, яка також, до речі, зазнавала переслідувань.
У записах Олександра Довженка, який, до слова, мав звання полковника в часи війни, ми бачимо також глибоку оцінку Другої світової: «На українських ланах і селах в огні і полум’ї вирішується доля людства, вирішується велетенська проблема світової гегемонії, вирішується доля людства на нашій недолі. Така нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива».
Цей запис було зроблено 5 квітня 1942 року, а через десять днів письменник записав: «Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні! Нема другої України! Нема!».
Ось вам «Українські рапсодії» ХХ століття. Аж моторошно стає, бо минуло стільки часу, а слова Довженка – ніби про наше сьогодення мовлені...
Олександр МИХАЙЛЮТА, лауреат мистецької премії «Київ»
(Закінчення – в наступному номері газети)
