Інший погляд: про воєнний альбом Андрія Котлярчука «Звільнена Київщина»

Змінюється ракурс зйомки. Раніше — здебільшого фронтальні портрети бійців великим планом у бліндажі чи на позиції. Прямі погляди в об’єктив — спокійні, заглиблені в себе, часом напружені, незрідка усміхнені.

 

У новій книзі портретні плани майже зникають, але є один такий знімок, який ви не забудете: погляд — очі в очі — бійця штурмової бригади. Очі, які встигли побачити чимало. І в них — крайня затятість. Ніби візуалізація слова з передмови головнокомандувача Сирського: «Ми пам’ятаємо і помстимося».

 

Це вже не галерея добровольців, що випромінювали ейфорію, котра довший час зігрівала весь тил. Це знімки людей війни. Солдатів за суттю. І тут непроминальний кадр, на якому жінка й чоловік позують у недбало-розслабленій усміхненій позі.

 

Жінка — у чорних окулярах, котрі личать якомусь лазурному берегу, як і біла автівка, на яку обоє обіперлися. Якби не її автомат і медична сумка та його повна викладка. Від обох струменить задоволення: добре зробили свою роботу. Знищили ворогів. Підпис: ветерани батальйону «Братство» Вікторія Заверуха та Олексій Середюк.

Андрій Котлярчук разом із цим батальйоном брав участь у знищенні московитського угруповання, яке намагалося прорватися до Києва зі сходу. Гостролуччя, Перемога, Лук’янівка. Далі — Чернігівщина.

 

Підрозділ діяв у складі 10-ї гірсько-штурмової бригади ГУР МО. «Братство» воювало відчайдушно і професійно. Як значить у ще одному короткому передньому слові очільник однойменної партії Дмитро Корчинський — четверо Героїв України і кілька кавалерів орденів Богдана Хмельницького та «За мужність».

 

Отже, авторський фотопогляд масштабується, панують середні й панорамні плани. Бійці тепер частіше — на повний зріст. Міцно й упевнено стоять на землі. За спиною — спокійно. Навіть коли там — розчавлена ворожим танком цивільна автівка. Постава солдата ніби перекреслює, відміняє, скасовує надалі щось подібне.

 

Подібне до чого? Новий альбом Котлярчука — спроба відповісти на це запитання, що виходить за межі досвіду кількох поколінь українців. Зупинене зло, ніби з романів Кінга, якому ми не вірили.

 

Ось московитський танковий трак, що так і не дотягнувся до крайньої хати. Цивільний мікроавтобус, вивернутий вибухом навспак. Сюрреалістична картинка зруйнованого мосту — не знати, яка сила спроможна на таке.

 

Зірвана, ніби кришка бляшанки, башта ворожого БМП, яка ламає всі канони що сприйняття, а що мистецького «золотого перетину» картини. Неуявимо — ось що парадоксально транслює нам Котлярчукова камера. 

Скелет даху на купі будівельного сміття, яке було стандартно-добротним будинком. Перекручений — наче дротяний — велосипед біля вигризеного осколками паркану, що дивом тримається звичного місця.

 

Дотичним натюрмортом — пошматоване не людською рукою гілля. З іншого ракурсу — той самий скалічений до повної інвалідности паркан, поруч розтрощене до невпізнанности невідомо що.

 

Відплив після бою лишив по собі дві коробки з-під одноразового гранатомета під хідником. Решта за кадром — ваша уява.

 

А ще «мікропейзажі» — наприклад, калюжки розплавленого алюмінію навколо згорілого танку. Фрагменти техніки, які важко ідентифікувати посеред звичного пейзажу, — ніби зона зі «Сталкера».

 

Ракета «Граду», що пробила стелю вітальні й застрягла там, як акулячий писок у «Щелепах». Кіно жахів. Як чепурний будинок (якщо не зважати на «акуратно» пробитий дах), перед яким маленький мальовничий ставок.

 

А пригледітися — то зібралася вода у вирві від 500-кілограмової авіабомби. Як і скелет пілота збитого місяць тому московитського гвинтокрила.

 

Та ось «композиція», яку зрежисирувати навряд чи можливо: «Кухня сільського будинку після потрапляння в неї танкового снаряда». За всієї очевидної реалістичности — побачити саме це і саме так може тільки Художник.

 

Годі вже бити поклони умовному нонфікшн’у — відтворити реальність здатні не так очевидці, як митці, що за замовчуванням є аналітиками. Як-от Котлярчук.

Видати фотоальбом — справа неабияк затратна. Навіть якщо йдеться про воєнну фотографію. У книзі Котлярчука зазначені дванадцять меценатів проєкту. Не дивно, що маємо таких видань виразно обмаль.

 

Проте ігнорувати фотографію війни видавці не можуть, знаходять паліативні способи репрезентації. Як ілюстрацію до текстів. Фотоякість, звісно, втрачається — а з нею і впливовість. Проте не повністю.

 

Ось книжка Мирослава Лаюка «Бахмут» (К.: Ukraїner, 2024), де співавтором є фотограф Данило Павлов. Про неординарний текст — іншим разом окремо. Формально світлини Павлова є символічними заставками глав. Та водночас віддані під них розгорти — свідчення самодостатности.

 

Надвечір’я над посадкою: знятий у конражурі силует бійця — ніби дух помсти. Артилерист, геть юний хлопчина, несе снаряд тим самим (?) переліском — на обличчі: працюю, не заважайте.

 

Пожежна машина в Бахмуті, що промайнула у вікні. Злий язик вогню по ворожому прильоті на... автомийці? Зосередженість волонтера в автівці на тлі поглинутого блекаутом міста. Шикування бійців у якомусь просторому вестибюлі.

 

Стоїть чота (взвод за совєтською термінологією). Будуть нагороджувати, судячи з кількости розкладених на столі відзнак, — усіх. У повній викладці зі зброєю, готові одразу на вихід.

 

А ось книжка «Це війна. Українські письменники і письменниці про те, як пережити катастрофу» (К.: Критика, 2024). Теж не торкатимуся зараз текстів, але даремно видавець не виставив у підзаголовок «і фотографи». Бо світлини Анни Ільченко — чимала складова іміджу цього видання.

Два фото ще до текстів: зґвалтоване снарядами дерево перед обійстям і жінка, що затуляє вікно набитими піском каністрами і — закриває старовинні віконниці.

 

На іншому видно частину будинку явно позаминулого століття, а далі — його пораненого московитами молодшого на століття брата. Тишею-реквіємом простує чорний кіт. І ще одне знагла зламане дерево, як шлагбаум-оберіг. А на зовсім іншому за стилістикою фото — залишки, ніби мамонта, розстріляного московитами сучасного американського трактора на сільському подвір’ї.

 

Колись — 2000 року — Василь Пилип’юк першим у вітчизняній видавничій практиці яскраво-пам’ятно сполучив фото і поезію — проілюстрував вірші Дмитра Павличка своїми світлинами (чи навпаки?). Відтоді це поволі стало загальною практикою. А нині стає, у публікації віршів з війни, переважною. 

 

Видавництво «Фоліо» вже опублікувало дві такі поезо-фотографічні збірки: «Незламні/For Invincible» (2023) та «Стежки війни, стежки любові» (2024). Там — три помітні фотомайстри.

 

Новішу книжку відкриває (поза його ж обкладинкою) Олександр Медведенко: український бойовий літак летить на схід у просвіті мирного віття (над Оболонню?). Як зазначено наприкінці книжки, Медведенко «раніше знімав у жанрі весільної та сімейної фотографії протягом дванадцяти років... Тепер знімає репортажі там, де допомагає».

 

Авторським пріоритетом Медведенка є жорстока вабливість руйнувань — сказав би, якби це не сприйняли за блюзнірство. Судіть самі: ось автівка доїжджає до Т-подібного перехрестя. Ліворуч — напівзруйнована двоповерхівка. Праворуч — невідомість. Зверху тиснуть важкі хмари.

 

А тут уже замість хмар густий чорний дим від влучання ракети, а на його тлі — біла, мирна, довоєнна висотка. Медведенко «колекціонує» руйнування, «коментуючи» їх, наприклад, випадковою постаттю панянки в капелюшку.

 

Некрополі влучань. Повністю зруйнована будівля на тлі уцілілого боку з табличкою «Вулиця Миру». Дим з п’яти вікон середнього поверху «висотки», за яким зникає її верх. Відзнятий ізсередини напівпритомно-понівечений храм. Збита верхівка ЛЕПу. А знімок відірваного колеса якогось військового монстра, де на задньому плані розтрощена будівля, нагадує Котлярчука, а ще більше — того ж Кінга.

 

Ще одна фотоавторка цього двокнижжя — Іва Сідаш. Зима, зруйнований міст як декорація. Жінка, що тягне валізу з іншого берега через кригу. Жінка в підвалі, що вирішує, як бути далі. Сарай з поцяткованою осколками покрівлею, діра від більшого пропускає прожектор сонячних променів. На цьому тлі — жива-оптимістична курка.

 

Олексій Самсонов, третій фотоспівавтор, у воєнній журналістиці з 2017-го. Можна сказати, також спеціалізується на символіці руйнувань. Ось бачимо частину багатоповерхівки, в яку щось влучило: два наскрізь вилущені поза фасадом поверхи, з яких вітер розвіює якісь кабелі.

 

Великий план двох квартир, яким знесло зовнішню стіну. І вже геть моторошне: кілька таких «розкритих» квартир по фасаду та ще понівечена автівка під колишнім під’їздом. Місця, які стали непридатними для життя. Проте — обчухране стріляниною знизу, але живе зверху дерево поміж двох неживих будинків...

 

Друга поезо-фото-книжка «Фоліо» вийшла удвічі більшим накладом. Це обнадійливий індикатор попиту, а отже заряджає оптимізмом: український покупець книжок почав-таки уважно приглядатися до книжкової фотографії. Принаймні до віддзеркалення нею війни. І неважливо, чи це суто мистецьке видання, а чи лише «підтримка» поезії (хоч не певен, що не навпаки).

 

Фоторепортерам на передову пробитися важче, ніж репортажистам-текстовикам. Тож будьмо уважніші до їхніх свідчень-узагальнень. Якось у журналі Digital Photografer (березень 2007 р.) вичитав таку оцінку переможної світлини World Press Photo у царині воєнної фотографії: «Ми побачили, відчули істинне лице хаосу. Його відкрила війна. Фотограф же в одному кадрі утілив її символічну формулу, за допомоги кількох образів змалював картину людства і напрямок його майбутнього розвитку».

 

Певною мірою це і про Котлярчука (і далі за сьогоднішнім списком), включно з іншими достойними фахівцями воєнної фотографії, про яких «УМ» неоднораз писала.

 

У найпершому, пілотному, вважай, випуску «Добровольців» Андрія Котлярчука під однією зі світлин є така підтекстівка: «Отець Володимир: Про Христа також казали, що він не воскресне. Деякі і досі впевнені, що він ніколи не існував. Те ж саме сьогодні відбувається і з Україною» (К.: Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2016).

 

Подібне відбувається, схоже, і з фотографією. Нехай щастить!