«Йдем за тебе, за Єдину Боротись, терпіти!». До 186-річчя від дня народження Павла Чубинського

15 січня 2025 року виповнюється 186 років з дня народження знаменитого нашого земляка — Павла Чубинського, який народився в Борисполі Київської області (на той час селище Бориспіль Полтавської губернії), проживав та помер в селі Велика Олександрівка Бориспільського району.

 

Коли звучить Державний Гімн України «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», я, прикладаючи руку до серця, часто згадую автора слів і те, як важко було у вісімдесятих роках минулого століття мені разом із педагогами Гнідинської школи повертати із забуття пам’ять про видатного українського етнографа, фольклориста, поета, громадського діяча Павла Чубинського.

 

За проукраїнські погляди його переслідувала царська росія. Відразу після написання вірша «Ще не вмерла Україна» у 1862 році Павла Чубинського заслали до Архангельської губернії. Зробили це без суду і слідства. Дуже вже налякали царську охранку слова цієї простої і зрозумілої для українців поезії. Вона закінчувалась такими строфами:

 

«Ой Богдане, Богдане,

Славний наш гетьмане!

Нащо віддав Україну

Москалям поганим,

Щоб вернути її честь,

Ляжем головами,

Назовемся України,

Вірними синами».

Пізніше Павло Чубинський дописав ще й такі рядки:

«Що козацтву не удалось — 

Те нам довершити,

Ворогів десь стільки взялось — 

Треба їх провчити!

Рідний краю, Україно,

Благослови діти,

Йдем за Тебе, за Єдину

Боротись, терпіти!».

 

Цей вірш, який швидко став національним гімном українців, виявився однією з підстав для прийняття в 1863 році Валуєвського указу, яким заборонялось видавати книжки та церковну літературу «малоросійською мовою». 

 

Під цілковитою забороною була постать Великого Українця і в радянські часи, аж до проголошення Незалежності України. Повсюдно знищували все, що було пов’язане з цією величною особистістю: зруйнували його могилу на Книшовому цвинтарі в Борисполі, зрівняли з землею його садибу неподалік села Велика Олександрівка, під забороною було видання його безцінних наукових та фольклорних праць, особливо «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-руський край» у 7 томах (у ХХ-ХХІ століттях їх ні разу не видавали).

 

Всіх, хто співав чи мав текст вірша «Ще не вмерла Україна», вважали буржуазними націоналістами, ворогами народу, і радянська влада їх жорстоко переслідувала.

 

Це робили і стосовно геніального науковця, яким мав би пишатись кожен українець! В тій же царській росії, яка його також переслідувала, за свої цінні й унікальні праці Павло Чубинський одержав: дві Срібні медалі у 1869-му та 1870 роках, Золоту медаль від російського географічного товариства (1873 р.), Золоту медаль 2-го класу від Міжнародного конгресу на Міжнародній виставці в Парижі у 1875 році, Уваровську премію петербурзької академії наук (1879 р.) та інші значущі нагороди.

 

На його розбитому надгробку, але збереженому далеко від його могили бориспільськими патріотами, і який мені разом з учнями Гнідинської школи вдалось знайти, було написано: «Всесвітньо відомий учений — етнограф Павло Чубинський». 

 

Коли у вісімдесятих роках ХХ століття я працювала директоркою Гнідинської школи на Бориспільщині, то вважала за свій обов’язок донести до дітей правдиву історію України, вчити їх за навчальними програмами й підручниками з українським змістом освіти і обов’язково провести велику роботу з відродження пам’яті нашого земляка.

 

До того ж, він декілька разів приїздив до села Гнідин записувати народні казки, шість з яких увійшли до його наукових фольклорно-етнографічних праць. 

 

І розпочалась, разом із педагогічним колективом, учнями, батьками, у співпраці з письменниками та громадськими діячами України, величезна робота з повернення із забуття величної постаті Великого Українця.

 

Гнідинська школа першою в Україні серед усіх освітніх закладів, громадських установ та організацій розпочала системну, наполегливу і таку важливу діяльність із популяризації життя і творчості Павла Чубинського.

 

Найперше — у всіх без винятку класах проходили уроки та виховні години, присвячені геніальному землякові. Проходили й тематичні позакласні заходи за участі провідних письменників України, які багато розповідали про Павла Чубинського.

 

Знайшли ми і шість казок, які Павло Чубинський записав у с. Гнідин від священника Василя Криницького. За їх мотивами були підготовлені театральні вистави, що мали великий успіх серед учнів та їхніх батьків.

 

У кожному класі зробили невеликий стенд із національною символікою — синьо-жовтим прапором, словами з вірша «Ще не вмерла Україна». Зібрали матеріали та відкрили музей Павла Чубинського.

 

Це був перший в Україні шкільний музей Павла Чубинського і на той час єдиний. 

Хор «Родина» Малої академії народних мистецтв імені Павла Чубинського Гнідинської школи. Світлина 1986 року.

 

Не залишалась наша проукраїнська виховна роботу поза увагою «Комитета Государственной Безопасности (КГБ)», — і на мене було заведено справу за антирадянську діяльність. Це був 1986 рік. До проголошення Незалежності України залишалося ще 5 важких років! 

 

Ми так хотіли в школі співати гімн «Ще не вмерла Україна», але деякі письменники нам не радили так робити до опублікування цього тексту в газеті «Літературна Україна». Ми дочекались — і зазвучало на повний голос у Гнідинській школі «Ще не вмерла Україна»!

 

Відмовилась Гнідинська школа і від піонерської організації, робота якої будувалась на комуністичній ідеології. Натомість було створено першу в Україні Малу академію народних мистецтв, якій ми присвоїли ім’я Павла Чубинського.

 

Вся школа стала працювати в її відділеннях: хорового співу, кераміки, сопілки, бандуристів, вишивки, виробів з бісеру, писанкарства, виробів із соломки, лозоплетіння, бджолярства та інших. Діяло в нашій академії і літературне та фольклорне відділення.

 

Діти, як і Павло Чубинський, писали вірші, а також їздили по всій Україні та збирали фольклорні записи. Вони оформляли все у красиві альбоми, які доповнювались експонатами шкільного музею Павла Чубинського.

 

Роботу виконували діти з великою цікавістю під керівництвом мудрих наставників — учителів Гнідинської школи. Завжди в школі 15 січня проходило велике свято в день народження Павла Чубинського. 

 

Виходила в нас і газета «Жива вода» — орган Гнідинської школи, яку друкували типографським способом і поширювали в Україні. Там окреме місце було відведено рубриці «Листи до Павла Чубинського».

 

Діти писали своєму землякові листи, розповідали, чим живе Гнідинська школа, як вони вивчають творчість Павла Чубинського і якою вони хотіли б бачити Україну. Було вишито знамено Малої академії народних мистецтв, на якому золотими нитками вигравало на блакитному шовку ім’я Павла Чубинського.

 

Учні відділення кераміки під керівництвом талановитого вчителя Володимира Кальненка виготовляли керамічні медалі з барельєфом Павла Чубинського, якими нагороджували кращих учнів Гнідинської школи, а також видатних українських письменників, співаків, музикантів, що пропагували українське слово, українську музику, українську пісню. 

 

До 150-річчя від дня народження Павла Чубинського у 1989 році Гнідинська школа зібрала великий біографічний матеріал про нашого земляка. За кілька місяців до відзначення вперше в Україні дня народження видатного науковця і народознавця Павла Чубинського, спільно зі Спілкою письменників України, громадськими діячами та владою Борисполя, було створено Республіканський ювілейний комітет з підготовки до цієї визначної дати.

 

Входила до нього і я як директорка Гнідинської школи. Урочистості відбулись у Бориспільському будинку культури. Письменник Микола Кагарлицький, який на святі виступав з вітальним словом, сказав: «Відзначаючи ювілей Павла Чубинського, з гордістю можна сказати не лише про його неоціненний внесок в українську культуру, а й те, що у великого вченого є гідні послідовники. Це члени Малої академії народних мистецтв Гнідинської школи, які запалилися його діяльністю й тепер гідно продовжують його справу!».

 

Йшов 1990 рік, але ніхто не знав, де могила Павла Чубинського на Книшовому цвинтарі в Борисполі, адже її було повністю зруйновано. І ми поїхали в експедицію на пошук точного місця поховання нашого земляка. До пошукової групи входили я, краєзнавець Андрій Зиль, учні Гнідинської школи та письменник Дмитро Чередниченко. 

 

Місцева жителька села Велика Олександрівка показала нам місце, де стояв колись будинок Чубинських, від якого не залишилось жодного сліду. Вона нам також показала на Книшовому цвинтарі приблизне місце поховання Павла Чубинського над дорогою.

 

Їй це місце показували Євген та Таїсія Прудченки, які в тридцятих роках ХХ ст. жили в садибі Чубинських. Так було встановлено приблизне місце поховання Павла Чубинського. 

 

Згодом, 28 січня 1990 року, Бориспільська міськрайонна громадська організація «Народний рух України за перебудову», на моє прохання, взялась поставити на могилі Павла Чубинського дубовий хрест.

 

Рухівці насипали на цьому місці символічну могилу і поклали гранітну плитку з рядками: «Ще не вмерла Україна, і слава, і воля...» Головний редактор бориспільської районної газети Валентин Лисиця на свій страх і ризик дрібнісіньким шрифтом розмістив оголошення, що 28 січня 1990 року об 11:00 на Книшовому цвинтарі в Борисполі відбудеться мітинг пам’яті та панахида на честь Павла Чубинського.

 

Цього було досить, щоб на місце встановлення хреста прийшли близько чотирьох тисяч людей не лише з Борисполя, навколишніх сіл, а й зі всієї України. Це був перший в Україні пам’ятний хрест Павлу Чубинському.

 

В цій великій проукраїнській акції є частина моєї праці, а також праці педагогів та учнів Гнідинської школи. Такої потужної роботи з вшанування пам’яті Павла Чубинського не проводили в той час ніде в Україні! 

 

У 1991 році було проголошено Незалежність України і відродилась Українська держава. Мене відразу покликали її розбудовувати в Київську область і призначили на посаду заступника голови Київської обласної адміністрації.

 

Я не припиняла відновлювати пам’ять про свого земляка Павла Чубинського. За моєї ініціативи і безпосередньої участі у 1994 році на місці дубового хреста на уявній могилі Павла Чубинського був встановлений гранітний пам’ятник з барельєфом Павла Чубинського авторства скульптора Олександра Скобликова. 

 

У 1994 році за поданням Київської обласної державної адміністрації, яке готувала я, вперше в Україні було підписано Указ Президента України № 750/94 від 10.02.1994 року, який передбачав створення в селі Чубинське ландшафтного заповідника загальнодержавного значення площею 10 га, де планувалось відновити садибу Павла Чубинського та створити там музей. 

 

Влітку 1994 року я вже не працювала на державній посаді в Київській області. 

 

Йшов час, але я ніколи не забувала, що постать мого земляка Павла Чубинського потребує глибшого дослідження, а його спадщина — популяризації. У 2019 році я підготувала й видала книжку «Весілля на Бориспільщині ХІХ-ХХ століття». В ній повністю подала запис весілля на Бориспільщині, яке зробив Павло Чубинський. Є в ній і ноти, бо записав музику побратим Павла Чубинського — Микола Лисенко.

 

Вийшла у 2019 році моя книжка «Храм українства. Історія Бориспільської української гімназії імені Павла Чубинського» . Цей перший середній освітній заклад відкрили у 1917 році.

 

Про славну його історію та видатних українців, які закінчили гімназію, про викладачів гімназії в Борисполі практично ніхто не знав, адже радянська влада «потурбувалась» про те, щоб закрити цей прогресивний український заклад і щоб про нього назавжди забули! Це також був мій маленький внесок у вінок шани Павлу Чубинському! 

 

Пройшов 31 рік з тих часів, але ніхто з державних посадовців нічого не зробив, щоб виконати Указ Президента 1994 року та відтворити садибу Павла Чубинського і відкрити там музей! 

 

Бракує слів, щоб цю байдужість прокоментувати. Відродження яскравої історичної постаті Павла Чубинського по-справжньому на Бориспільщині розпочалось на початку 2000-х років.

 

Україна ще у великому боргу перед Павлом Чубинським! Не видано його багату фольклорно-етнографічну і наукову спадщину, не відновлено його садибу-музей у с. Чубинське на Бориспільщині. Та й не всі українці знають, що наш знаменитий земляк Павло Чубинський є автором Державного Гімну України!

 

Пам’ятаймо про це і зробімо те, що давно треба було зробити! 

 

Валентина СТРІЛЬКО, кандидатка педагогічних наук, президентка Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого, директорка Гнідинської школи у 1979—1992 роках