Василь Стус: життя і боротьба поета, убитого у незаконному радянському ув’язненні

Що знаємо про Василя Стуса, чим, якими вчинками заслужив він на безмежну повагу, велику вдячність і шанобливе ставлення до себе нинішнього і прийдешніх поколінь українців?

 

Уродженець вінницького Поділля, дитинство і юність Василь провів на Донбасі. На відміну від багатьох мешканців того краю, мовно окацаплених, з босяцькою мораллю і зеківською поведінкою, він не виріс перевертнем, не став манкуртом, не зрікся рідного національного коріння, не зрадив свого народу.

 

В умовах придушення комуністично-окупаційною владою навіть найменших виявів українства, передусім нашої мови й культури (з метою прискореного «злиття націй» і формування «єдинава савєцкава народа») Василь зберігав, плекав і поширював національні духовні цінності.

 

Закінчивши Донецький університет, учителював, прищеплював шахтарським дітям любов до української мови й літератури, до національних традицій. Маючи потяг до наукової діяльності, згодом переїхав до Києва і вступив до аспірантури при Інституті української літератури.

 

Як людина патріотична, енергійна і мужня, Василь не стояв осторонь процесів національно-культурного відродження початку 1960-х років. Належав до київського Клубу творчої молоді. Брав участь у діяльності «шістдесятників», у якому об’єдналися сміливі інтелектуали-вільнодумці — люди демократичних і патріотичних поглядів.

 

То був просвітницький рух, що ставив за мету пробудити в народу, передусім у молоді, національну свідомість, людську гідність, громадянську активність.

 

Отже, допомогти українському суспільству, пригнобленому кремлівським терором, голодоморами і комуністичними байками, вирватися з ідеологічної пастки, почати самостійно мислити, неупереджено аналізувати явища і факти радянської дійсності. А також подолати тотальний страх перед могутніми і жорстокими репресивними органами.

 

Учасники руху шістдесятників словами й поведінкою виявляли моральний спротив комуністичному тоталітаризму. Сповідували високу культуру, загальноцивілізаційні цінності, які передбачають самоповагу і пошанування людських прав, несприйняття зла у всіх його виявах, бажання побороти суспільне зло і несправедливість.

 

Василь Стус і коло однодумців не сприймали офіційної комуністичної ідеології з її примітивним, прямолінійним, фаталістичним тлумаченням суспільно-політичних, економічних і національних процесів. Тому початкові протести проти компартійного контролю за духовно-культурним життям суспільства поступово переросли у громадсько-політичний та антиімперський рух.

 

Шістдесятники усвідомлювали: колоніальний статус України — основна причина гноблення і нищення нашої національної самобутності, брутального зросійщення й мовно-культурної асиміляції мільйонів співвітчизників.

 

Найсміливіші відкрито заявляли: комунізм — глухий кут цивілізації. Демократичний рух пробуджував національну свідомість української молоді, передусім студентської, спонукав її до критичного мислення й розхитував закостенілі ідеологічні підвалини терористичної московської імперії.

У вересні 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» аспірант Василь Стус узяв участь у відкритій акції протесту у зв’язку з посиленням репресій проти мирних вільнодумців. Разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом і Юрієм Бадзьо він закликав присутніх у кінозалі не миритися зі свавіллям комуністичної влади, яка розпочала арешти національної інтелігенції.

 

Смілива акція українських патріотів стала першим в СРСР відкритим політичним протестом громадськості проти масових політичних репресій у післявоєнний, післясталінський час. Інформація про протест сміливців швидко потрапила за кордон.

 

Світ дізнався: Україна не стала на коліна перед радянсько-московським де-факто окупантом; боротьба за державність триває. Десятки молодих освічених людей, незважаючи на небезпечні для себе і їхніх родин наслідки, відкрито, публічно висловили незгоду з національною політикою кремлівської кліки, назвали її злочинною, піддали осуду свавілля і репресії. Загалом застерігали громаду про те, що брутальні антиконституційні дії комуністичної влади є поверненням до чорних часів сталінщини.

 

За участь у сміливій акції протесту Василя Стуса відразу покарали — відрахували з аспірантури, що в радянській системі було способом позбавити роботи, яка відповідає знанням і навичкам.

 

Адміністрація навчального закладу вдалася до підлого й ганебного кроку за наказом, як тоді видавалося, всесильного КДБ. Але Василь не зламався, не злякався небезпеки, не каявся, не просив прощення. Навпаки, свавілля влади його ще більш загартували.

 

У відкритих листах до Спілки письменників, ЦК компартії, Верховної Ради УРСР Василь Стус критикував радянську систему за повернення після короткочасної «хрущовської відлиги» до лютого, крижаного тоталітаризму. Вказував на порушення владою гарантованих чинною Конституцією людських і національних прав українців, протестував проти арештів вільнодумців.

 

На початку 1970-х років Василь Стус приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, звернення до керівних компартійних інстанцій з протестами проти порушення людських прав і свобод, критика окупаційного режиму призвели до його арешту 12 січня 1972 р.

 

Тоді ж були заарештовані Василеві однодумці. Впродовж того й наступного років сотні людей по всій Україні зазнали репресій. Тисячі запідозрених у нелояльності до комуністичного режиму були допитані в КДБ.

 

Їх залякували, погрожували арештами, звільненням з навчальних закладів, з роботи, примушували прилюдно каятися. До непокірних застосовували весь арсенал репресивних заходів. За всіма встановлювали стеження.

 

Найактивнішим влаштовували провокації, щоб засудити за кримінальними статтями. В дещо м’якших формах (без звинувачень у шпигунстві, підготовці диверсій і терактів, а також фізичнихкатувань і масових розстрілів) в Україні повторювався 1937 рік.

У вересні 1972 року Київський обласний суд за звинуваченням в «антирадянській агітації і пропаганді» засудив Василя Стуса до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання.

 

Відбуваючи покарання в таборах на території Мордовії, Василь у складних в’язничних умовах не припиняв творчої діяльності.

 

Але більшість віршів, написаних у неволі, були вилучені табірною адміністрацією і знищені комуністичними вандалами. Лише декілька потрапили до читачів.

 

Після відбуття терміну ув’язнення поета вислали в Магаданську область, де він перебував до 1979 р. Звідти Василь письмово звернувся до Верховної Ради про відмову від громадянства СРСР: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

 

Повернувшись восени 1979 року до Києва, Василь не вагаючись приєднався до Української Гельсінської групи захисту прав людини (УГГ). Хоча усвідомлював велику небезпеку цього вчинку.

 

Активісти моніторили недотримання владою СРСР зобов’язань щодо забезпечення, зокрема на території УРСР, людських і громадянських прав.

 

Вони були задекларовані у Завершальному акті Гельсінської наради з питань безпеки і співпраці у Європі, підписаному в серпні 1975 року Леонідом Брежнєвим — тодішнім генсеком компартії й керівником московської імперії.

 

Акт закріпив непорушність кордонів, що склалися між європейськими країнами після Другої світової війни.

 

Україна — як де-юре співзасновник і член ООН, а також учасник більшості міжнародних організацій — вважалася, згідно зі своєю Конституцією, суверенною державою, що на федеративних засадах добровільно входила до складу СРСР (з правом вільного виходу). Тому можемо стверджувати: адміністративні кордони УРСР були водночас і її державними кордонами.

 

Отже, нинішня влада московії, цинічно оголосивши окуповані території України своєю власністю, грубо порушила також Акт Гельсінської наради. Незрозуміло, чому про це мовчать політики.

 

Влада забороняла Василеві Стусу, поетові й літературознавцю, працевлаштовуватися за фахом. Тому, незважаючи на підірване в ув’язненні здоров’я, він працював робітником.

У травні 1980 року Василь знову був заарештований і як «особливо небезпечний рецидивіст» засуджений до 10 років позбавлення волі й 5 років заслання.

 

На судилищі він відмовився від послуг призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, котрий, однак, у процесі виконував ці функції, які насправді звучали як обвинувачення, а не захист. Вирок Василеві Стусу став ганьбою радянської репресивної системи.

 

Покарання Василь відбував у таборі суворого режиму в селі Кучино Пермської області. Адміністрація установи (за вказівкою москви) заборонила йому бачитися з родиною й займатися літературною діяльністю. Табірні наглядачі скоїли бузувірський злочин: за наказом начальства знищили збірку, що складалася з трьо­х сотень творів.

 

На знак протесту проти жорстокого поводження адміністрації з в’язнями Василь Стус кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами його надовго запроторили в камеру-одиночку.

 

Після того, як твори Василя Стуса вдалося нелегально переправили за кордон, де вони були надруковані, німецький письменник Генріх Бьоль у 1985 році висунув кандидатуру українського поета на здобуття Нобелівської премії з літератури. Це викликало звірячу лють і шалене занепокоєння найвищого кремлівського керівництва. Ще б пак!

 

Нагородження найпочеснішою міжнародною премією волелюбного, хороброго, непохитного «антирадянщика й українського націоналіста», ув’язненого за критику злочинного тоталітарного режиму, стало б для найвищої влади болючим ляпасом по брехливій морді. Величезною ганьбою перед світом.

 

Та, оскільки Нобелівська премія не присуджується померлим, існують вагомі підстави вважати: тюремники отримали й виконали наказ москви знищити українського поета.

28 серпня 1985 року наглядачі вчергове вкинули Василя до карцеру. За що, за яку провину? Буцімто за те, що, читаючи в камері книгу, він оперся ліктем на нари. Виявляється, робити це було суворо заборонено.

 

Тюремна адміністрація витлумачила жорстокий свій вчинок щодо Василя як покарання за порушення режиму утримування в’язнів. На знак протесту проти звірячої брутальності московських катів Василь Стус оголосив безстрокове сухе голодування. Тобто свідомо прирік себе на загибель.

 

Там, у холодному й темному карцері (не в лікарняній палаті, — без надання медичної допомоги!) в ніч із 3-го на 4 вересня Василь помер у віці 47 років. За офіційними даними, причиною смерті стала зупинка серця.

 

Незважаючи на існування кількох інших версій трагедії, передчасну смерть поета найлогічніше розглядати як навмисне вбивство, підло скоєне московсько-комуністичною тоталітарною владою.

 

Смерть, а насправді сплановане вбивство Василя Стуса, — один з великих, непростимих злочинів московщини проти України, проти національної культури, проти нашого народу й одного з найдостойніших його синів!

 

Московсько-комуністична влада скоїла ще й інше бузувірство. Аж до середини жовтня вона приховувала смерть поета від його друзів-дисидентів, які перебували в тій самій тюрмі-катівні.

 

Поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання на батьківщині померлих в’язнів сумління адміністрація не надавала до завершення терміну ув’язнення.

 

Кремлівська кліка боялася справжніх українських патріотів навіть мертвими! Вона усвідомлювала: високі ідеї, за які герої свідомо боролися і навіть ішли на смерть, — невмирущі. Особисті речі Василя Стуса також здебільшого не були повернуті його родині.

Лише наприкінці 1989 року, коли імперія зла захиталася, влада дозволила перевезти тіло Василя Стуса в Україну. 18 листопада кілька сотень представників громадськості брали участь у зустрічі в Бориспільському аеропорту домовин поета і його побратимів Юрія Литвина й Олекси Тихого, які також загинули в таборі.

 

Ми прийшли з трьома терновими вінками, які наступного дня, після перепоховання мучеників за волю України на Байковому кладовищі Києва, було прикріплено до хрестів на їхніх могилах.

 

Василь Стус у наш час повторив життєвий подвиг Тараса Шевченка, який зазнав репресій від московсько-царської окупаційної влади. Як і Тарас Шевченко, Василь Стус прожив небагато — всього 47 років.

 

Обидва поети померли і були поховані на чужині, а згодом завдяки друзям — перепоховані на Батьківщині. Обидва були волелюбними і відважними бунтарями проти окупаційних московських режимів — царського і комуністичного.

 

У лиху годину духовної темряви обидва добровільно стали на шлях безкомпромісної боротьби за волю України, за що були жорстоко покарані багатьма роками неволі. А також забороною творчої діяльності.

 

Обидва, незважаючи на диявольські, пекельні зовнішні обставини, жили чисто, світло і взірцево. Снаги й духовної сили у творчості й боротьбі обом Великим Українцям додавали любов до Батьківщини, віра в Бога, відповідальність перед Всевишнім і прийдешніми поколіннями за долю свого, українського, народу.

 

Ми, українці, повинні пишатися тим, що мали Василя Стуса — талановитого поета, героїчного борця проти ненависного московсько-комуністичного окупаційного режиму.

 

Адже він, на відміну від більшості своїх колег-сучасників — боягузливих, слабкодухих, млявих, почасти зрадливих, але завжди галасливих, самозакоханих і користолюбних, — рішуче відкинувши страх, знехтувавши інстинктом самозбереження, відважно вступив у бій проти радянського тоталітаризму. І віддав життя за волю Батьківщини, бо знав: його саможертва не марна.

 

Завдяки Василю Стусу справжніх українців давно вже не «малесенька шопта». Ще в ніч з 4-го на 5 травня 2015 року в тимчасово окупованому Донецьку бойо­вики так званої «ДНР» на захопленій будівлі філологічного корпусу Донецького національного університету, де навчався з 1954-го по 1959 рік, — демонтували меморіальну дошку Василю Стусу. І це лише один із фактів безсилля москви перед силою його духу.