Лихо схибленого розуму: рецензія на роман Стівена Кінга «Голлі»

У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. Проте горор нікуди не зникає.

 

Ба більше: коли він висотується не з потойбіччя, а з найбуденнішої реальности, — читачеві стає геть непереливки.

 

Коли оповідач уперше стикається з головними негативними персонажами, він мимоволі порівнює їх із легендарними зразками горор-культури і доходить висновку: «Але Родді й Емілі Гарріси були ще гіршими. Тому що в них не було нічого надприродного».

 

І саме така експозиція домінує в Кінгових творах уже двадцять років поспіль. Як він писав ув одній з повістей, «коли доходить до найглибиннішого лайна в людській душі, там уже ніяких меж не існує» (Повна темрява без зірок. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2011).

 

Вже доводилося читати рецензентські «висновки» щодо «Голлі»: це, мовляв, детектив. Тобто, розслідування.

 

Але Кінг уже на третій сторінці розвіює сподівання на подальшу таємницю, описуючи звичну вечірню пробіжку університетського викладача: «Хорхе хоче мати вигляд і почуватися на сорок, коли йому буде п’ятдесят, але доля — жартівниця. Хорхе Кастро не доживе навіть до сорока одного».

 

Далі він опиняється на підвалі й ми бачимо, хто, як і навіщо його туди запроторив. Жодної загадки для читача.

 

Але так — паралельно розгортається розслідування, що починається багато років по тому з п’ятого чи шостого випадку, що нагадує історію Хорхе. Отак читач і проживає 600-сторінковий твір — достеменно знаючи, як усе відбувалося, і спостерігаючи за смиканнями розслідування.

 

Хронологія суміщається лише на 500-й сторінці. Це не детектив, а — принаймні формально і частково — виробничий роман. Про роботу приватної детективної агенції.

 

Подібний сторітелінг спостерігаємо й у недавньому романі Кінга «Біллі Саммерс» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2022), хіба що то виробничий роман про кілерство.

 

Обидва твори ріднить виразне «робінгудство»: покарання безумовних покидьків поза формальними можливостями офіційної правоохоронної системи. Не сказати, що Кінг аж такий її критикан.

 

Просто він вважає приватних детективів справді незалежними — що від корупції, що від бюрократії. Кілер, що ситуативно перетворився на приватного детектива, каже: «Я точно знаю одне: жодні федеральні маршали не приїхали до Роджера Клерка з ордером на його арешт. — Може, ми приїдемо першими, — каже Еліс». Еліс там — ще одна приватна детективка-початківиця.

 

Голлі — схожа на Еліс. Хіба що раніше мала справу з кримінальними розслідуваннями й успадкувала детективну агенцію. Від Білла Годжеса, головного персонажа роману «Містер Мерседес» (2014).

 

Вона фігурує і там як персонажка другого плану, хоча зовсім не така акцентуйована, як в однойменному трисезонному серіалі (2017—2019). До речі, з першим сезоном Кінг співпрацював, у другому розчарувався, а про третій висловлювався винятково негативно. Тож бекґраунд Голлі не варто витягати з кіноверсії.

 

Але і з романом «Містер Мерседес» Голлі не варто асоціювати аж так щільно. Спільне — хіба у насвітленні роботи детективної агенції як виробничого процесу.

 

Починаючи з прайсу: «Наш тариф — чотириста доларів на день, мінімум три дні, плюс витрати». Стівен Кінг свідомий того, що пише останнім часом саме виробничі романи (за формою).

 

У своїх мемуарах він неоднораз аналізує цей жанр, принагідно згадуючи Теодора Драйзера, Айн Ренд чи Артура Гейлі.

 

Згадуючи зазвичай зневажливо: «Дерев’яна проза... погано завуальовані довідники про роботу різних установ». Хоч на маргінесах і значить: «Чесність компенсує багато стилістичних огріхів» (Про письменство. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017).

 

До оцінок метра інших метрів варто ставитися критично. Бо це завжди царина конкуренції. До всього, Кінгові у виробничій прозі ходить не про осягнення професійної матриці, а лише про один (хоч, може, і головний) її аспект — про спосіб мислення фахівця.

 

Про, сказати б, вірус Декарта: мислю, отже існую. Причому процес професійного думання чи не завжди оприявнюється у Кінга в парі з перверсійним, психічно збоченим трактуванням однакових зовні фактів.

 

Класичний приклад — його славетний роман «Мізері» (1987): письменник і читачка-психопатка.

У «Голлі» ставки піднято неабияк: антиподом авторової улюблениці-детективки є подружжя університетських викладачів. Академічне середовище Кінг знає давно і зсередини: ще як не став відомим письменником, викладав у середній школі та й потім довший час не цурався коледжів й університетів.

 

Ліві погляди, що вільно циркулюють у цьому середовищі — уся ця облудна толерантність і політкоректність, — вибішують його здавна. У новому романі цьому інтелектуальному збоченню дано однозначну оцінку: «Самоактуалізуюча маячня».

 

Загравання з кабінетними ідеями на очах у молоді — вельми небезпечний шлях. Джерело хаосу. Нині ліва університетська професура цькує Ізраїль за ефективний опір палестинським терористам.

 

Перед тим інтелектуальний хаос Пєлєвіна—Дугіна, підігнаний Сурковим під матрицю рашизму, був на ура сприйнятий «інтелектуалами» в ганебній Обамовій програмі «перезавантаження».

 

Ще раніше — виправдання-визнання Лєніна—Сталіна. Одвічні американські граблі. Щоб достукатися до здорового розуму, Кінг вдається до символічної гіперболи, перетворюючи професорське подружжя на канібалів.

 

Тут також ніякого спойлера: прізвище злочинців у «Голлі» однозначно корелює з романним циклом Томаса Гарріса про Ганнібала Лектора.

 

Як і з хрестоматійними «Казками дядечка Римуса» Джоеля Гарріса, переспівами братів Грімм, де людоїди — геть не епізодичні персонажі.

 

У тексті Кінга є також згадка про Стівенсона у характеристиці поважної викладачки Емілі Гарріс: «Місіс Гайд, яка ховалася під личиною професорки Джекіл». Отже, «Голлі» — це не «детектив», а справжнісінький модельний реалізм.

 

А відтак — добрий посібник із психології, де відвертість — передумова «генерального прибирання» у власній голові. Бо — «чи знає хтось хоч когось насправді?».

 

Ну і, звісно, новий Кінгів роман — це так само казка, як і все, що він пише. Якщо пам’ятати, що класична казка — це і є модельний реалізм, його початковий стан. «Голлі» — казка про Бабу Ягу, яка досі жива. «Ви все-таки збираєтеся мене зґвалтувати? — у неї пересохло в горлі... — Ні, люба... Ми збираємось тебе з’їсти».

 

Роман британської письменниці Кейт Аткінсон «Храми веселощів» (К.: Наш Формат, 2024) зовні ніяк не нагадує Кінгове письмо. Але, якщо пригледітися, збіги вражають.

 

Почнемо з того, що видавець «Нашого Формату» виразно симпатизує лібертаріанським поглядам, квінтесенцією котрих у літературі є вже згадувана Айн Ренд. Він видав більшу частину її літературного спадку — на тлі виразно негативного ставлення до цієї авторки в українських рецензентів.

 

Що не дивно: нинішній критичний пул сформовано, хоч як прикро, американськими університетськими ліваками. Кейт Аткінсон — з табору Айн Ренд.

 

Її, живу і вельми популярну у книжковому світі, важко поливати брудними вигадками як авторку, котра відійшла пів сторіччя тому. Тому наші «рецензенти», не маючи сигналів «фас», її просто замовчують — попри п’ять виданих книжок.

 

Але не мовчить Кінг. Ще як вийшов перший детективний роман Аткінсон «Злочини минулого» (2004), він захоплено привітав її, не економлячи на компліментах. Ну, так: це його тема, що працює і в «Голлі»: оприявнення минулого в сьогоднішньому. 

 

Далі Аткінсон написала ще два романи про приватного детектива Джексона Броуді, й ВВС екранізувала все те у двосезонному серіалі (2011—2013). Тим часом Аткінсон написала дивовижний роман «Життя за життям» (2013; 2018 — український переклад у «Нашому Форматі») і за ним послідував так само успішний однойменний серіал 2022-го.

 

«Храми веселощів» вийшли у Лондоні два роки тому. Великою мірою це так само виробничий роман: поліція, нічні клуби. Сторітелінгова схема тотожна «Голлі»: бачимо всі злочини, але паралельно спостерігаємо за потугами невтаємниченої поліції та аматорки-детективки. Авторські симпатії — на боці останньої.

 

Головна негативна персонажка Неллі Кокер, власниця мережі нічних клубів, так само приваблива, як «Королева Півдня» Переса-Реверте.

 

«У світі Неллі все залежало від того, з якого боку глянути». І цей світ виразно британський: «Для Неллі гроші без титулу — це майже так само кепсько, як титул без грошей... Свого часу вона замолоду зустріла Едварда, попереднього короля, коли він ще був принцем Вельським. Деталі розповідати відмовлялася, але якось, перебравши шампанського на Новий рік, сказала: «А ви уважніше гляньте на Нівенів ніс».

 

Це про старшого сина, комбатанта Першої світової (романна дія розгортається за пару років по її завершенні), найбільш індиферентного до сімейної історії. Про його ветеранські інтенції зараз не будемо — хіба що лишимо фразу на роздуми: «Нівен брехав легко, йому здавалося, що так він захищає правду».

 

Якщо «на думку Неллі, сукні — це «ділові витрати», то видати доньок за титулованих аристократів — природна мета. Усе вдалося. А перед тим мати-бізнесменка відправила двох молодших доньок вчитися до Кембріджа.

 

Старша якось закинула їй образу, що не її. «І глянь, як вони там отупіли», — відповіла Неллі». Ліві погляди були в університетській моді вже тоді. Утім, мати послуговувалася не ідейними, а суто прагматичними міркуваннями: «Едіт була надто корисною для Неллі, щоб спровадити її заміж».

 

Неллі керувала підпільною імперією. А де імперія, там неодмінно війна. «Мистецтво війни в Неллі просте. Жодних війн на виснаження. Треба просто відрізати ворогу голову, а тіло впаде саме».

 

Це приблизно те, що сповідувала Айн Ренд стосовно большевиків, чи то в Росії, чи в Америці. За що її люблять американські республіканці, а демократи, з їхніми університетами, ненавидять.

 

І наша нинішня війна хоч-не-хоч балансує на цій заокеанській світоглядній гойдалці. Ось іще принагідно цікавий мінідіалог: «— Ви говорите як анархіст. Чи як італійський фашист. — Ні, я говорю як бізнесмен».

 

Клану Кокерів протистоїть, окрім поліції, Ґвендолін Келлінґ, молода жінка з провінції, яка теж устигла повоювати (медсестрою). «Її життя оберталося навколо бібліотеки та матері й було таким самотнім, що з таким самим успіхом вона могла вступити в чернечий орден».

 

Точнісінько як про Кінгову Голлі, особливо стосовно матері. «Як я могла знати? — ридала мати. А як вона могла не знати?!». Саме Ґвендолін і розплутує лабіринти імперії Кокерів. І саме з Декартової спонуки «мислю, отже існую».

 

В романі Аткінсон є ще третя оповідачка — підлітка Фреда, що приїздить до Лондона з мрією стати акторкою. «Війна вже стала історією, а історія Фреду не цікавила: дівчина не була її частиною.

 

Вона бриніла теперішнім і прагнула майбутнього». У Кінга такі персонажі заповнюють масовку, хоч для дівчинки «слово «статист» звучало поважно, майже шляхетно».

 

Фреда дуже схожа на персонажів Дікенса. Зрештою, як і багато персонажів Кінга. Хоч і там, і там «їй не залишилося нічого, крім мелодрами». Але ж Дікенсова мелодрама — невід’ємна складова що Кінга, що Аткінсон.

 

Якось наймолодший з клану Кокерів звірився Фреді: «Я пишу роман, — сповістив він їй, ніби тут було чим пишатися, ніби у світі недостатньо романів». Ця фраза цілком могла би належати Кінгові. Як і та, що вичитуємо за пару сторінок до кінця роману Аткінсон: «Зійшлися на тому, що театр і мюзік-холи тьмяніють проти доброго судового процесу».

 

І «Храми веселощів», і «Голлі» — це таки судові процеси. Над тими, хто «життєрадісно і дисципліновано уникає зайвих роздумів» (К. Аткінсон).