Фотографічний шок

«Концептуальна фотографія» (К.: Creative Publishing, 2024) — один з найбільш по-дизайнерському вишуканих альбомів останніх років: поєднання класичної великоформатної презентації фото і коментарів, яких явно потребує підзаголовок «Сучасні фотографічні експерименти з техніками та образами». Коментаторка і видавчиня Люсія Бондар значить: «Сучасна концептуальна фотографія from Ukraine... пронизана свободою і фантазією... сексуальністю й чуттєвістю... — нині формує цілий напрям у світовому мистецтві». Не аж так добре знаю нинішню західну фотографію аби пристати на цей сміливий присуд (а звісно, хочеться), проте щиро свідчу: більшість приміщених тут світлин справді вражають своєю оригінальністю.

 

Британський дослідник Іан Гейдн Сміт у «Короткій історії фотографії» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2022) коротко формулює суть поняття: «Концептуальна фотографія досліджує ідеї». Ще один тамтий критик, Віктор Бергін, навіть написав книжку з промовистою назвою: «Фотографія, що мислить» (1982). А професорка історії та теорії фотографії Мері Ворнер Маріен, міркуючи над концептуальністю, говорить про те, «якою може бути фотографія без призначення висвітлювати, повчати чи надихати... Виключно продукт розуму» (100 ідей, що змінили фотографію. — К.: ArtHuss, 2023).

Зараз такі погляди на мистецькі межі фотографії (радше — на її безмежність) усталилися, але не так уже й давно панувала протилежна точка зору, оперта на філософський авторитет Ролана Барта, котрий наполягав, що «у Фотографії подія ніколи не виходить за рамки заради чогось іншого» (Camera Lucida. Нотування фотографії. — Х.: Музей Харківської школи фотографії, 2022). Тепер видно, що метр помилявся. Та й у самому тому славетному есеї Барт фіксує невідрефлексовану ним «напругу невимовленого, що рветься висловитися». 

Оце воно. Те, про що пише співавтор «Conceptual Photography» Сергій Мельниченко: «Концептуальна фотографія — це не про саму фотографію як візуальний інструмент, а про емоційні стани... Робити те, що ми хочемо і як ми хочемо». І далі — припущення стосовно вибуховости представленого у книзі феномену: «Можливо, це відбувається тому, що є певне внутрішнє відчуття, що завтра може не настати». Тобто — через війну. Й коли подивитися на наш альбом з цієї перспективи, перед нами — галерея чи не найнапруженіших свідчень (з-поза меж поля бою).

Ось фотографка Лі Білецька, яка була під окупацією в Херсоні, із серією «Як це відчувається?» (стандартне запитання психоаналітика). Поверх фото скульченої жінки на підлозі порожньої кімнати нанесено «тюремний календар» — риски-дні, перекреслені групами. Інша світлина — бюст, задрукований іншим негативом, що ніби роз’їдає груди невідомою хворобою. Ще одна: на плиті парує каструля, в окріп опущена нечутлива рука.

Психоаналітичних рефлексій у книжці чимало. Світлини Олени Морозової — ніби моментальні спалахи жаху в підсвідомості — могли би правити за ілюстрації до Фройдового «Тлумачення сновидінь». Як і фотографії Яни Григоренко, котра тлумачить свою серію «Тривожна краса»: «Про передчуття біди... Передчуття лиха — мій спосіб мислення... Це емоційно виснажлива гра, в яку я не вмію не грати». А де слово «передчуття» — там мимовільна згадка про чи не найвідомішу картину Далі. Мимохіть вгадуються і його колеги-класики; наприклад, у знімках Поліни Шумячер — Маґрітт і де Кіріко («як душа виглядає, коли покинула тіло і стала вільною»).

Світлини-тіні емігрантки з Донецька Наталії Філатової — ніби «ключі від квартири, що вже не існує». Одесит Саша Колодін пояснює свій проєкт «Тотальне споглядання» як «пошук життєвого балансу в умовах війни». А одному з персонажів чернігівки Олі Коваль — і споглядати нічим: на місці голови — обгоріла діра. Вічна символіка безсмертного сюрреалізму.

Коли стилістика Міли По з її «трансформаціями трансцедентних станів» — сюрреалізм чистої проби, то вичакловування «магічного» світла в роботах Ірини Кабиш, Олени Лемберської чи Ксенії Петровської більше нагадує візуальні експерименти сучасного горор-кіна, як і мультиекспозиційні портрети Олександра Савчука. Вероніка Моль своїми неконвенційними «виходами за межі білої рамки знімка» вочевидь підважує вищенаведену пуританську тезу Барта. А Єва Гольц, «оживлюючи» дитячі іграшки у вигорілій після ракети київській квартирі, несподівано жорстко інтерпретує прийом-фішку метра фешн-фото Гельмута Ньютона («за допомоги манекенів я зумів створити сміливі реалістичні картини для французького Vogue, коли використання живих моделей було би надто ризикованим»).

Серія самого упорядника альбому Сергія Мельниченка під назвою «Татуювання війни» — так само суворий парафраз на уже класичну серію Р. Пятковки 1980-х років «Ігри голих», де на моделях через проєктор сфокусовані слайди совєтських пам’ятників, парадів і демонстрацій (див.: Роман Пятковка. Квартира 20. — К.: Артбук, 2017). Тепер-от на нас проєктується рашистська символіка бомбових руїн.

2018-го Мельниченко створив фотошколу, нині добре знану завдяки книжці «MYPF/Молода Миколаївська Фотографія» (К.: Родовід, 2022). До викладання залучив відомих українських (включно з харківським класиком Пятковкою) і навіть зарубіжних фотомайстрів. Курс пройшли три сотні студентів з різних кутків України та з еміграції. Як пише Мельниченко, після 24.02. студентів у школі стало тільки більше. Близько сотні випускників — активні гравці сучасного мистецького процесу. Саме вони представлені у фотокнигах «Conceptual Photography» та «MYPF».

У виданні «MYPF» війна ще не домінує, як у наступному альбомі, але вже у фокусі. Проєкт Анни Білецької «Між життями» — про еміграцію: «Як бояться нас, емігрантів, та того, чи не порушимо ми їхнє безтурботне життя. А ми, зі своїми страхами та болем в очах, намагаємося вдавати з себе таких самих щасливих місцевих жителів, щоб не вирізнятися у натовпі. Проте з настанням темряви можемо ставати собою, поки ніхто цього не бачить». Розпач, що випаровується з мороку цих фотографій, нагадує найтемніші твори Кінга. Так само, як і довоєнний фотогорор Олени Морозової або містичні пейзажі рідного села Ксенії Петровської. Та й серію Лесі Теслі «Відчути тепло», зняту крізь тепловізор, неважко уявити ілюстрацією до якоїсь Кінгової книжки.

Отже, сюрреалізму тут також доста. Бачимо раніші роботи Міли По (псевдо Людмили Познянської) — так само непроминальні, як і пізніші, репродуковані у «Conceptual Photography». Полонить увагу цілком сюрреалістичними експериментами з композицією та кольором Євген Заєць у циклі «Безсоння». Наталі Агризкова вибудовує цілий сторітелінг «Дебют» — «про підсвідомість мого сина-шахіста». Коментуючи свої знімки, Антон Малиновський зізнається: «Ти наче вигулюєш свої архетипи... свою темну сторону».

Є тут і цілком реалістичні зовні світлини, які, проте, більше приховують, аніж насвітлюють. Приміром, Олеся Саєнко вибудовує «псевдодетективну історію, яка почалася з архівного відео з дівчиною... Мій мозок породив легенду про те, що дівчина зникла і я маю взяти на себе роль детектива, щоб відшукати її. Знімки — це свідчення, документація речових доказів». Або от серія Владислави Соловйової «Інфантильність» — авторка трактує це поняття як синонім свободи: «Відсутність страху бути дитиною робить людину по-справжньому вільною».

Зрештою позірного реалізму не бракує і в «Conceptual Photography». Володимир Демків знімкує хмари: «Фотосесія, яка запрошує нас досліджувати світ безмежних можливостей і необмежених подорожей... нестримної сили та нескінченности... краси і крихкости світу». Здавалося б, просто-банально. Проте ця тема хвилює фотомайстрів уже сто років поспіль — від славетної серії Альфреда Стіґліца «Еквівалент» кінця 1920-х.

Або ось цілком «документальна» серія Артема Гумілевського «Нова релігія», що провокує геть несподівані міркування: «Звичайне українське село, розташоване глибоко в сільській місцевості, перетворюється на місце, де соціальні мережі стають новою формою релігійного вірування, основою для спілкування, пошуку сенсу та визначення цінностей у житті мешканців».

Слово «несподівані» найбільше пасує всім проявам обох рецензованих книжок. За формою «MYPF» є, радше, артбуком, ніж класичним альбомом, — починаючи з обкладинки: біле тиснення назви по білому, яке читається лише у скісному освітленні. Дизайн видання — фотомисткині Катерини Лесів. Вона ж — його упорядник (спільно з С. Мельниченком) та вправна інтерв’юерка (тобто, знає, що питати, а відтак спокушає співрозмовників на відвертість). У мистецькій номінації рейтингу-2022 фігурувало дев’ять фотокниг. «MYPF» пропустив уперед лише авторську антологію Мстислава Чернова «Незалежні. 100 найвизначніших фотографій сучасної України» (К.: Саміт-Книга).

У цій статті велика кількість маловідомих широкому загалу імен, проте їх варто занести до оперативної пам’яти, бо вони вже встигли здивувати навіть ерудованих глядачів і, з усього судячи, робитимуть це й надалі.

Насамкінець годилося б повернутися до початкової оптимістичної тези стосовно конкурентности української концептуальної фотографії. Тим більше, що маємо новинку, яка саме про нинішню напругу на цьому мистецькому кластері: Джекі Гіґґінс, «Чому це не повинно бути у фокусі» (К.: ArtHuss, 2024). Тут — доступно-переконливо про те, чому фотографії, які попервах сприймалися за девіації, формальні й технічні збочення, — нині трактуються за високі досягнення. Бо, значить авторка, усі ці експерименти «скоріше стосуються емоцій, ніж реальности» (як, до речі, зазначено і в нашій «Conceptual Photography»). Ба більше — Гіґґінс наводить геть провокативну думку однієї популярної нині фотографині: «Це не фотографія. Мають вигадати інше слово для того, що робить молоде покоління фотографів».

Та, оскільки місця на газетній шпальті уже не лишається, про цю варту пильної уваги книжку — іншим разом.