Мирослав Слабошпицький: «Свої романи Олесь Ульяненко писав на старих комп’ютерах Андрія Куркова»

— Пане Мирославе, наскільки документальний фільм «Ульяненко. Без цензури», режисером якого є Юлія Шашкова,  актуальний в умовах воєнного часу?

— Прем’єра фільму «Ульяненко. Без цензури» відбулася на «Книжковому Арсеналі» влітку 2021 року. Для нас дуже важливим було зробити перший офіційний показ саме там через доволі велику концентрацію людей, які цікавляться українською літературою. Прокат планувався на 2022 рік, але почалася повномасштабна війна, і тепер ми показуємо фільм на спеціально організованих творчих зустрічах переважно з філологами чи мистецтвознавцями. Зокрема, влітку 2022 року мали показ на фестивалі «Українікум» у Грайфсвальдському університеті у Німеччині та у низці українських вишів. 

 

 Я певний час думав, що Ульяненко (1962–2010) «не переживе» цієї війни. Однак зараз я цього не боюсь, тому що війна, яка, безумовно, завершиться повною перемогою України, не лише вже породжує величезну кількість нових текстів, фільмів чи музичних творів, а й у парадоксальний спосіб актуалізує нашу класику. Згадати у цьому плані хоча б сплеск цікавості, скажімо, до Віктора Домонтовича чи Валер’яна Підмогильного, «Місто» якого, між іншим, західні дослідники дуже люблять порівнювати зі «Сталінкою» Олеся Ульяненка.

 

— Уже в самій назві стрічки закладена ідея про те, що літературна творчість Олеся Ульяненка має сприйматися широким читацьким, а тепер і глядацьким, загалом без табу і різноманітних обмежень. Це справді так чи проза Ульяненка може і надалі викликати негативний резонанс або супроводжуватися скандалами, як це відбувалось за життя письменника?

 

— На це запитання складно відповісти однозначно. Адже, з одного боку, Ульяненка включили в 12-й том «Історії української літератури», який готується до друку в Інституті літератури під редакцією Роксани Харчук і таким чином його творчість потрапляє у сучасний літературний канон. Але, з іншого боку, 2023 року громадський діяч і видавець Ярослав Карпець у рамках співпраці з однією з бібліотек запланував презентацію двотомної монографії професора Університету Коменського у Братиславі Фелікса Штейнбука «Під «Знаком Саваофа», або «Там, де...» Ульяненко». Та за декілька днів до заходу його було скасовано: неофіційно — через близькість бібліотечного начальства до УПЦ МП та невдоволення церковних ієрархів, попередники яких наклали на Ульяненка анафему 2006 року за роман письменника «Знак Саваофа». 

 

 Тобто уявіть собі: 2023 рік, другий рік триває війна з росією, і йдеться навіть не про книгу Ульяненка, а про наукову монографію, присвячену його творчості і розраховану на фахового читача! Та, як виявляється, Ульян і через майже 15 років після своєї смерті не залишає у спокої тих, кому він свого часу таки залив сала за шкіру.

 

— Які факти з біографії Ульяненка лягли в основу документального фільму і, як гадаєте, чому саме вони зацікавили Юлію Шашкову, щоб візуально їх інтерпретувати?

 

 — У першу чергу треба сказати, що цей фільм складається зі спогадів про Ульяненка тих людей, які були особисто з ним знайомі. Завдяки цьому фільм представляє біографію письменника, вписану в контекст часу, в якому він жив і творив, і становить до певної міри значну частину життя Ульяненка від його народження до смерті.

 

 Те ж саме стосується й усієї нашої команди, бо і я, і лауреат Шевченківської премії Володимир Тихий, і Юлія Шашкова — це люди, які знали Ульяненка особисто і товаришували з ним, а тому це фільм про нашого друга. Зрештою, ми мали на меті водночас кілька цілей, одна з яких полягала у тому, аби у такий спосіб замінити особисту присутність автора на різноманітних заходах, присвячених просуванню творів Ульяненка як в Україні, так і за кордоном. 

 

 До того ж важливо було встигнути поговорити з людьми, які знали Ульяненка, адже час невблаганний і декого з тих, хто взяв участь у нашому фільмі і у кого ми брали інтерв’ю, на жаль, уже немає з нами. А ще нас надихала ідея, за якою кіно і телебачення обслуговують так званий «комплекс мумій», тобто забезпечують створення ілюзії присутності людини вже після її смерті, і тому одна з робочих назв нашого проєкту була «Мертві можуть танцювати».

— Чи все вдалося із задуманого реалізувати в документальному фільмі «Ульяненко. Без цензури»?

 

— Напевно, немає жодного фільму, в якому би все вдалося. Питання для мене полягає в тому, чи задоволений я фільмом в цілому. І я можу абсолютно ствердно відповісти, що я задоволений. Не вдалося щось одне, проте вдалося щось інше.

 

 Головною проблемою фільму було те, що життя Ульяненка припало на доайфонний та доінстаграмний час. Зараз у разі смерті якоїсь публічної особи зібрати про неї фільм з телефонних зйомок та постів в інстаграм-акаунті навряд чи буде проблемою. А з Ульяном усе виявилося набагато складніше, адже ми могли використати тільки кадри, зняті свого часу якимось телеканалом, або дуже рідкісні любительські зйомки. І у цьому плані Юлія Шашкова зробила за декілька років роботи над фільмом справжню титанічну працю з візуальної археології. 

 

 На жаль, ми не встигли зняти вдову Загребельного Елю Михайлівну і не побували на дачі Павла Загребельного, до якого Ульяненко приїздив у гості до останніх днів життя метра української радянської літератури. З іншого боку, ми маємо велику кількість спікерів і досить цікаві та невідомі широкій аудиторії відомості про Ульяненка. Так, неабияким успіхом фільму я вважаю участь у ньому Ірини Ваннікової, яку ми поза очі назвали Дульсінея і яка дала доволі відверте інтерв’ю для нашого фільму про свої взаємини з письменником. 

 

 Ну й сам Ульяненко, відтворений на архівних кадрах, виступає повноцінним спікером, тому що перебуває у динамічному діалозі і з живими, й з мертвими учасниками фільму (як, скажімо, з архівними кадрами із Загребельним). Отже, це багатоголосся і мертвих, і живих, і ненароджених створює своєрідний портрет Ульяненка на тлі його доби. І тому я сказав би, що це досить сумний, але водночас світлий фільм.

 

— Могли б пролити світло на те, хто і як з українських письменників ставився до літературного таланту Олеся Ульяненка?

 

— Це питання, на яке складно відповісти, особливо з відстані майже 15 років після смерті Олеся. Звісно, якісь непорозуміння чи навіть конфлікти, які мають місце у будь-якому професійному середовищі, виникали. Але з висоти часу вони здаються дріб’язковими та не вартими уваги. 

 

 

 Своєю чергою Ульян був не тільки письменником — він сам став також героєм поп-культури, частиною київського андеграунду. А за натурою був доволі різким та вибуховим. Існує, наприклад, легенда про те, що він колись, ще на початку своєї кар’єри, у полемічному пориві кинув Юрію Мушкетику, мовляв, я переживу вас фізично. Втім іронія полягає у тому, що Олесь свого слова не дотримався і пішов у засвіти раніше цього радянського письменника-патріарха. І все одно він був, як на мене, людиною дуже доброю та приязною. 

 

 Він був вірним другом, людиною, здатною до емпатії, людиною, яка раптово спалахувала, але потім швидко заспокоювалася. З іншого боку, відомо, що інший літературний патріарх — Павло Загребельний, прочитавши роман «Сталінка», доклав чималих зусиль для того, аби 35-річний Ульяненко отримав заслужену, хоч і вигадану тоді спеціально для нього Малу Шевченківську премію. Після цього їхні стосунки набули такого дружнього виміру, що Ульян навіть возив до Павла Архиповича своїх потенційних наречених на оглядини. 

 

 Узагалі треба сказати, що люди старшого покоління, скажімо, навіть мій батько, — досить приязно ставилися до Ульяненка. Позитивну роль у його долі відіграли і такі письменники, як Володимир Дрозд чи Володимир Яворівський, за головування якого у комітеті Шевченківської премії Ульян і отримав цю найвищу державну нагороду. При цьому свої романи він писав на друкарських машинках, подарованих друзями (на моїй, наприклад, — «Син Тіні» і, можливо, «Дофін Сатани»), і на старих комп’ютерах Андрія Куркова, які той віддавав Ульяненку, коли у нього з’являвся новий комп’ютер.

 

 Ульяненка називають enfant terrible («жахливою дитиною», «великою дитиною». — Авт.) української літератури. Я думаю, що до певної міри так і є, але це був надзвичайно талановитий enfant terrible, і тому, коли його роман «Жінка його мрії» був визнаний порнографічним так званою Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі, то чи не уся тодішня літературна спільнота — ліві, праві, україномовні, російськомовні тощо — виступали на захист Ульяна, без перебільшення, єдиним фронтом. І врешті-решт захистили. Та я і не можу пригадати, аби він комусь заподіяв якесь зло.

— Циркулює інформація, що, нібито, дехто був зацікавлений у смерті письменника, щоб банально привласнити його квартиру...

 

— Обставини смерті Ульяненка — це така історія, яка, напевне, могла б бути основою для подкасту True Crime («Справжній злочин»). Є об’єктивні речі, які ми точно знаємо, і є речі, яких ми ніколи не дізнаємося, напевне. В будь-якому разі тоді, в мирний час, смерть письменника без видимих ознак насильницької смерті в 47 років виглядає дивно. Офіційна причина смерті Ульяненка — хронічна серцева недостатність. 

 

 Як це було? 17 серпня 2010 року Ульяненко перестав відповідати на дзвінки, і 18 числа його помічниця і агент Євгенія Чуприна, здається, разом з іще одним товаришем, не змігши додзвонитись, поїхали до нього на квартиру на вулиці Івана Гмирі, 15 чи 17 (я зараз не пам’ятаю номер будинку), де зайшли в квартиру, там ніби були відчинені двері, і знайшли тіло Ульяненка. Після чого Євгенія Чуприна зателефонувала мені і сказала: «Мирослав, Олесь помер». 

 

 Саме в цей час у Києві проходив якийсь із книжкових ярмарків, «Медвин» чи щось подібне, і вся письменницька спільнота, власне, тусувалась на цьому виставковому заході. Я зателефонував моєму батькові Михайлові Слабошпицькому, царство йому небесне, кажу, слухай: «Ульян помер»; і він там побачив на цьому ярмарку якихось людей з тусовки, діячів спілки, письменників і таке інше, які відразу почали вживати якісь заходи, формувати, що називається, поховальну комісію. 

 

 Звістка почала розлітатися, ну і, власне, були суперечки, де поховати Ульяненка: в Хоролі, де він народився, пропозиція від Шевченківського комітету; ми ж вважали, що його треба поховати на Байковому цвинтарі, І врешті-решт Олеся у закритій труні відспівали у Трапезній церкві Михайлівського собору, після чого поховали на Байковому цвинтарі, ділянка 33, де спочиває і донині. Є велика кількість теорій навколо смерті Ульяненка. Можливо, коли-небудь ми знатимемо всю правду, а можливо, не дізнаємося ніколи.

 

 Перша підозріла обставина полягає у тому, що письменник Олесь Ульяненко буквально за пів року до смерті виграв тривалий судовий процес проти Комісії з питань суспільної моралі, яка забороняла друк і розповсюдження його твору «Жінка його мрії» як порнографічний. Близько року Ульяненко був на всіх телеканалах, виступав у ролі ньюсмейкера, люди стежили за цим процесом — і ось він виграє процес. А менш ніж через рік його знаходять мертвим. 

 

 Ульяненкова смерть оповита легендами та теоріями не менше, ніж його життя. І може служити матеріалом для якогось True Crime подкасту. Я буду радий, якщо когось цей матеріал надихне його створити. Є кілька версій смерті. Перша версія, про яку можна багато прочитати в інтернеті, знайти сюжети у ютубі і на телеканалах, — це квартирне питання. Ульяненко — один з останніх людей, хто отримав квартиру від держави, яку не приватизував. Оскільки квартира формально не приватизована, після смерті його родичі не змогли її успадкувати, бо ж вона лишалась у розпорядженні держави. Він міг її приватизувати, але хто знає Ульяненка, той розуміє, що треба було, щоб хтось цим займався. 

 

 Одразу після його смерті поліція, тоді міліція, здається, мала на той час неймовірно погану репутацію, маю на увазі міліцію як інститут, що розслідувала причини його смерті. Міліція винесла постанову, що немає складу злочину у смерті, яка настала природним чином. Ульяненка поховали, і буквально за кілька тижнів у його квартиру заселився місцевий міліціонер.

 

Є приклади, коли міліція працювала з чорними реєстраторами з приводу квартир. І оскільки це сталося, то, безперечно, виникла підозра, що міліція якось причетна до цієї трагедії. Тому що буквально люди, які розслідували причини смерті, нібито заселилися у квартиру Ульяненка. Про це можна більше дізнатися з гугла, з інтерв’ю Євгенії Чуприної та адвоката Олеся УльяненкаОлега Веремієнка. 

 

 Інша версія полягає у тому, що Ульяненко є письменником трьох скандалів. До скандалу з «Жінкою його мрії» був неймовірний скандал з його романом «Знак Саваофа» (до речі, дуже цікавий роман і зараз його вже проблематично купити). «Знак Саваофа» ще до того, як це стало мейнстрімом, розглядав РПЦ, Російську православну церкву, як організоване злочинне угруповання. І зображав багато сцен усякого неймовірного проміскуїтету у стінах монастирів, вбивств тощо. Недоброзичливці називали цей твір дешевою агіткою на користь Української греко-католицької церкви, до якої Ульяненко належав. Були дивні випадки, коли віруючі бабусі з Лаври плювали йому під ноги тощо. Роман, до речі, був у тіньовому бані, тобто, жодних нагород чи відзнак не отримував.

 

 Інша теорія, яка не виключає першу та другу, полягає у тому, що Ульяненко мав неймовірно широке коло знайомихвід київських повій та бандюг до депутатів, діячів уряду та політичних журналістів. Ульяненко виглядав досить екзотичною та цікавою персоною, і бути його знайомим вважали за честь багато людей.

 

В одному з перших романів Олеся Ульяненка «Вогняне око» найогидніший персонаж, який займається копрофагією (поїданням власнихекскрементів) і всіма можливими збоченнями, мав реального прототипа у владних колах з ім’ям, прізвищем і по батькові, який зник з України — втік до Росії після Революції Гідності, коли Ульяненка вже не було на світі. І деякі інші мерзенні персонажі могли теоретично впізнати себе у його творах, і це могло бути своєрідною помстою. Доказів немає, але маємо такий набір версій.

— Цікаво, кому належить авторське право на видання прозових творів Олеся Ульяненка в Україні? Чи враховувалося воно при створенні документальної стрічки «Ульяненко. Без цензури»?

 

— Авторські права на всю творчу спадщину Олеся Ульяненка належать його сестрі Валентині, яка живе у США і з якою ми товаришуємо. Ви можете побачити її у фільмі, бо Юлія Шашкова їздила до неї в Каліфорнію і зробила з нею інтерв’ю. Ба більше, за ці 14 років, які минули від смерті Олеся, вона мала доволі багато роботи як правовласниця, адже змушена регулярно укладати угоди на українські і закордонні видання творів Ульяненка.

 

 Останню за часом угоду на видання окремою книгою роману «Хрест на Сатурні» Валя підписала тиждень тому. Крім цього, вона надала для фільму унікальні фото з сімейного архіву, також подарувала певні реліквії, зокрема знак лавреата Шевченківської премії, який я передав у Національний музей літератури України в Києві. Що ж стосується фільму, то в ньому використано величезну кількість архівної хроніки, й у кожного фрагмента є свій правовласник, але всі правовласники з великим ентузіазмом пішли нам назустріч.

 

— Чи використовували особистий архів письменника при створенні документального фільму?

 

— Концепція фільму «Ульяненко. Без цензури» виникла на базі книги-інтерв’ю, яку я підготував разом зі своєю дружиною, яку ми назвали «Ульяненко без цензури» і яку було опубліковано видавництвом «Махаон-Україна» 2011 року — в першу річницю смерті письменника. Ця книга складалася з розташованих у хронологічному порядку близько 30 інтерв’ю Ульяненка різним ЗМІ.

 

Також у це видання було включено додаткові матеріали, пов’язані з судовим процесом щодо скасування заборони Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі на друк його роману «Жінка його мрії».

 

 У цих інтерв’ю він розповідає про своє життя і творчість у певні часові проміжки, а тому, читаючи цю книгу, можна простежити, як змінювався Ульяненко і як змінювалася країна.

 

 Подібно до цього було задумано і фільм, хоч зробити фільм на особистому архіві Ульяненка було б неможливо, тому що такого архіву просто не існує: він або знищений, або втрачений. І це ще одна з причин створення фільму — зберегти ім’я видатного українського письменника для майбутніх поколінь.

 

— Знаю, що виношуєте ідею створення музею Олеся Ульяненка. На якому етапі реалізація цього задуму?

 

— Це, радше, метафора. Думаю, що створення музею Ульяненка є утопічною ідеєю в тому сенсі, що для такого музею просто не вистачить експонатів. Олесь був людиною, яка передусім жила літературою. Я порівняв би його з таким собі середньовічним ченцем, який жив у своїй однокімнатній келії — у квартирі типу «гостинка» на Позняках, де він і писав свої книжки. Квартира була дуже маленькою, у ній не було нічого зайвого, але й ту обмаль речей люди, що заволоділи квартирою, відразу ж з неї викинули на смітник.

 

 З іншого боку, в рамках вшанування пам’яті Ульяненка, на яке він, безумовно, заслуговує, особливо тоді, коли в Україні масово змінюються топоніми, бібліотека, яка б носила ім’я Ульяненка в Києві, була б цілком на часі.

 

 До речі, провулки імені Ульяненка з’явилися вже у місті Хорол, де народився письменник, а також в Ірпені, де він жив у Будинку творчості письменників.

— Чи є у ваших творчих планах здійснити екранізацію одного з романів Олеся Ульяненка?

 

 — Ульяненко і кінематограф — це взагалі особлива тема. Справа у тому, що, з одного боку, Ульян мріяв бути екранізованим, а з іншого — важко переоцінити вплив кінематографа на його творчість. Так, багато алюзій, ремінісценцій і мотивів у його романах пов’язанимі з різними кінофільмами. Але йому не пощастило з часом, бо у 90-ті та «нульові» роки українського кінематографа практично не існувало.

 

 Проте ми познайомилися з Олесем тоді, коли я шукав когось, із ким можна було написати сценарій для мого дебютного фільму. Аж ось у газеті «Київські відомості» вийшло досить скандальне інтерв’ю Ульяненка, яке мені припало до душі, і я попросив друзів познайомити мене з цим письменником, хоча на тоді я ще не прочитав жодної його книги. Ба більше, один із літературних діячів сказав мені, що Ульяненко — це людина, в якої душа чорніша за гуталін. Але я подумав: «О! Цей хлопець­ мені підходить». 

 

 Врешті ми познайомилися і спробували писати з ним сценарії. Таких спроб було дванадцять, однак усі вони завершилися нічим, крім того, що ми з Олесем стали друзями. Так, перший сценарій називався «Чорнобильський Робінзон», але згодом я написав його вже сам. Інший сценарій, «Спальний район», ми теж не завершили. Ще інший сценарій був про маніяка. Але з цього задуму пізніше постав роман Ульяненка «Дофін Сатани». 

 

Своєю чергою у співавторстві з Володимиром Тихим Ульяненко написав адаптацію роману «Сталінка» для кіно, однак екранізувати цей твір їм так і не поталанило. А пізніше Ульяненко стверджував, що деякі елементи цього сценарію були вкрадені Олексієм Балабановим і використані у російському фільмі «Жмурки». Також вони з Тихим написали сценарій «Дикі коні».

 

Натомість із сьогоднішнім директором кіностудії імені Олександра Довженка Андрієм Дончиком вони працювали над серіалом «Украдене щастя». Це був 4-серійний фільм за мотивами п’єси Івана Франка, перенесеними у сьогодення. Сценарій написали Марина і Сергій Дяченки, проте Андрій залучив Ульяна для доопрацювання сценарію як автора діалогів. 

 

Натхненний можливими кіноперспективами, Ульяненко написав навіть кримінальну мелодраму «Хрест на Сатурні» одразу як сценарій. Але через брак фінансування цей сценарій теж не було реалізовано, й Олесь змушений був переробити його на роман, який має посвяту якраз Андрію Дончику. Зараз, до речі, готується перше видання цього роману окремою книгою.

 

Натомість після смерті Ульяненка. вже наприкінці ­2010-х­ років, Держкіно підтримало фінансування короткометражного фільму за новелою письменника «Наказ», яка була перекладена англійською ще у 90-ті. Вона була надрукована в Канаді в антології Two Lens New Vision, однією з укладачок якої була Соломія Павличко. Це була одна з двох новел, зумовлених афганським досвідом Ульяненка. На жаль, спочатку через епідемію ковіду, а потім через повномасштабну війну цей фільм так і не було знято. 

 

Був ще один перспективний проєкт: Марися Нікітюк написала сценарій за романом Олеся Ульяненка «Серафима». Ми продюсували його з покійним Юрієм Мінзяновим. Але через згадані вже причини і цей проєкт поки що залишається на паузі, однак я сподіваюся, що його все ж таки буде реалізовано, тому що Марися знайшла абсолютно приголомшливий ключ до сценарію. Ну і я як режисер періодично думаю щось зняти, але в будь-якому разі як продюсер я намагаюся докладати всіх зусиль, щоб твори Ульяненка були екранізовані.