Спогад для Майбутнього. Чим українців під час війни вабить театр?

Чим українців нині, під час війни, вабить театр?

 

Що вони хочуть побачити на сцені, відповіді на які запитання хочуть почути, які емоції прагнуть отримати, відчути, пережити? 

 

Загальновідомо, що театр — це жива неповторна енергія, яку «тут і зараз» спільними зусиллями породжують творці вистави (постановники, виконавці та інші працівники закладу), і саме заради цієї енергії більшість глядачів ідуть до театру.

 

Сьогодні його сміливо можна порівняти з генератором, на підзарядку до якого усі збігаються при черговому вимкненні електрики чи блекауті.

 

Єдине, що, на відміну від генератора, в театрі виникає енергія різного характеру — позитивна, негативна, дивна, збагачувальна або спустошлива тощо, — і кожен глядач шукає ту, якої йому зараз бракує.

Режисерка, хореографка і психологиня Людмила Мова переконана, що сьогодні українцям дуже бракує енергії відновлення, любові і миру. Саме її треба генерувати, множити і надсилати запит на неї у Всесвіт. Бо вона дає нам духовну й емоційну силу чинити опір ворогу та продовжувати боротьбу.

 

«Так, ми використовуємо також енергію люті, щоб відстоювати свої кордони і землю, захищати своїх людей, — додає Людмила. — Лють підсилює нас. Але не має з’являтися ненависть, бо вона нас ослаблює».

 

Цей меседж режисерка заклала у свою нову танцювальну виставу-ритуал «Спогад для Майбутнього», прем’єра якої відбулася 20 вересня у Київському будинку архітектора.

 

Понад 25 років Людмила Мова викладає в українських вишах та проводить дослідження за напрямами психології, хореографії та танцювально-рухової терапії. За роки практики отримала звання професорки, докторки педагогічних наук і кандидатки психологічних наук.

 

Нині викладає на кафедрі психології та гуманітарних дисциплін у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв та на кафедрі хореографії у Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв, а також очолює Асоціацію танцювально-рухових терапевтів України і є членкинею Національної асоціації психологів. 

 

Більш ніж 20 років тому Людмила заснувала і керує Центром психології руху та творчого самовираження LMaluma, в якому використовує знання з психології та досвід сучасного танцю, системи аналізу руху Рудольфа Лабана (Лабан-аналіз) та німецької танцівниці Ірмгард Бартеньєва, комбінуючи з різними техніками арттерапії. На базі цього центру вона і поставила «Спогад для Майбутнього». 

 

Для проєкту режисерка проводила кастинг і запросила 12 танцівників: Анну-Софію Бородкіну, Поліну Волкову, Єлизавету Дрюніну, Сергія Іванова, Валерію Зоренко, Марію Калашнікову, Дмитра Мітічкіна, Владислава Михайленка, Аліну Остапець, Андрія Поляшенка, Нікіту Сулька, Крістіну Шевченко, більшість з них є представниками Творчого об’єднання KnowName.

 

Також у цій виставі бере участь Катерина Белявська, яку глядачі знають з телевізійних проєктів і якій виявилась близькою обрана Людмилою тема.

 

Другий показ танцювальної вистави-ритуалу «Спогад для Майбутнього» відбувся 11 жовтня. Він мав певні відмінності від першого показу. Після вистави усі присутні вшанували хвилиною мовчання всіх захисників і захисниць нашої країни. Згадали загиблого днем раніше чоловіка Катерини Белявської, яка не змогла вийти на сцену в цей день, але була присутня у залі.

 

«Спогад для Майбутнього» — це танцювальна мандрівка у стилі Сontemporary dance різними історичними епохами: від перших людей, які будують між собою відносини, перших народів та їхнього співжиття, до нашого воєнного сьогодення і навіть недалекого прийдешнього.

 

У виставі прочитується споконвічна боротьба українців за незалежність та свободу, любов до свого краю, землі, людей, пошук власної ідентичності, неповторності, унікальності. І на перший план виступає головний меседж — для перемоги в теперішній війні, для мирного і щасливого майбутнього потрібні знання, розуміння і збереження свого минулого досвіду.

Ідея цієї танцювальної вистави зародилася у Людмили ще навесні, й тоді їй хотілося, щоб постановка мала більш бійцівський, войовничий характер, містила енергію опору і спротиву.

 

Але, коли почала ставити і занурюватися з виконавцями в репетиційний процес, історія та тема почали змінюватися. Зрештою, виникла своєрідна вистава-подорож між минулим, теперішнім і майбутнім, у якій переплітаються різні енергії і сенси.

 

Хоч одна за одною змінюються сторінки історії, костюми на виконавцях залишаються незмінними. Але це — на перший погляд, бо при зміні освітлення сцени, музичного супроводу і рухів танцівників вони ніби таємничим образом теж змінюються. На початку вони нагадують вбрання доби Київської Русі, потім — козацької доби, наприкінці — сучасний одяг.

 

Важливу роль у виставі відіграє музика, адже вона відсилає до певного історичного періоду, задає ритм і атмосферу кожній сцені, несе певний енергетичний посил.

 

У виставі звучать старовинні українські інструменти (за звучанням схожі на волинку), бандури (давні українські композиції з репертуару українських кобзарів XVII–XIX ст. у виконанні кобзаря-лірника Олександра Гончаренка), трембіти; а також сучасні композиції, створені відомою українською композиторкою Яною Шлябанською.

 

Також цікавим є те, що під час вистави лунає живий звук Співаючих Чаш, який створює Людмила Мова, але більшість глядачів сприймає його як змонтований з іншим музичний супровід.

 

Сама вистава схожа на ритуальний танець, у якому всі танцівники то існують як окремі частини одного цілого (пошук себе і свого призначення), то розбиваються по двоє, утворюючи пари (пошук друга/подруги, чоловіка/дружини), то діють як один механізм — синхронно і злагоджено (творення і будівництво держави, боротьба за волю і незалежність). 

 

Кульмінаційною точкою дійства став аркан — давній гуцульський танець, який танцюють по колу. Нерозривне коло, що рухається, означає єдність, невпинність життєвої енергії та існування, символізує світло, добро, надію, схоже на сонце, що котиться горизонтом і дає життєву силу.

 

Цим танцем постановниця підкреслила важливість нашої згуртованості заради спільної мети — перемоги у війні. І у фіналі вона продовжує цю думку: артисти виходять до глядачів, стають поруч, у залі вмикається світло — і своїми рухами виконавці наповнюють простір енергією. Вони наче обіймають публіку, а разом з нею й увесь світ.

 

У такі моменти сам собі не віриш, у яких умовах нині українцям доводиться жити і працювати, з якими сумними звістками починати і завершувати день. А також укотре дивуєшся, як люди продовжують на 985-й день війни (04.11.24) генерувати енергію емпатії та любові, турботи і добра.

 

І після перегляду схожих вистав переконуєшся, що таки-так — театр є одним із цих природних джерел позитивної енергії, якої так потребують сьогодні українці.

 

Наступний показ вистави «Спогад для Майбутнього» у Києві відбудеться 4 грудня. Також плануються покази в Черкасах, у Львові та у місті Хуст. 

 

Вікторія КОТЕНОК