Чим українців нині, під час війни, вабить театр?
Що вони хочуть побачити на сцені, відповіді на які запитання хочуть почути, які емоції прагнуть отримати, відчути, пережити?
Загальновідомо, що театр — це жива неповторна енергія, яку «тут і зараз» спільними зусиллями породжують творці вистави (постановники, виконавці та інші працівники закладу), і саме заради цієї енергії більшість глядачів ідуть до театру.
Сьогодні його сміливо можна порівняти з генератором, на підзарядку до якого усі збігаються при черговому вимкненні електрики чи блекауті.
Єдине, що, на відміну від генератора, в театрі виникає енергія різного характеру — позитивна, негативна, дивна, збагачувальна або спустошлива тощо, — і кожен глядач шукає ту, якої йому зараз бракує.
Лють підсилює, ненависть ослаблює
Режисерка, хореографка і психологиня Людмила Мова переконана, що сьогодні українцям дуже бракує енергії відновлення, любові і миру. Саме її треба генерувати, множити і надсилати запит на неї у Всесвіт. Бо вона дає нам духовну й емоційну силу чинити опір ворогу та продовжувати боротьбу.
«Так, ми використовуємо також енергію люті, щоб відстоювати свої кордони і землю, захищати своїх людей, — додає Людмила. — Лють підсилює нас. Але не має з’являтися ненависть, бо вона нас ослаблює».
Цей меседж режисерка заклала у свою нову танцювальну виставу-ритуал «Спогад для Майбутнього», прем’єра якої відбулася 20 вересня у Київському будинку архітектора.
Понад 25 років Людмила Мова викладає в українських вишах та проводить дослідження за напрямами психології, хореографії та танцювально-рухової терапії. За роки практики отримала звання професорки, докторки педагогічних наук і кандидатки психологічних наук.
Нині викладає на кафедрі психології та гуманітарних дисциплін у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв та на кафедрі хореографії у Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв, а також очолює Асоціацію танцювально-рухових терапевтів України і є членкинею Національної асоціації психологів.
Більш ніж 20 років тому Людмила заснувала і керує Центром психології руху та творчого самовираження LMaluma, в якому використовує знання з психології та досвід сучасного танцю, системи аналізу руху Рудольфа Лабана (Лабан-аналіз) та німецької танцівниці Ірмгард Бартеньєва, комбінуючи з різними техніками арттерапії. На базі цього центру вона і поставила «Спогад для Майбутнього».
Для проєкту режисерка проводила кастинг і запросила 12 танцівників: Анну-Софію Бородкіну, Поліну Волкову, Єлизавету Дрюніну, Сергія Іванова, Валерію Зоренко, Марію Калашнікову, Дмитра Мітічкіна, Владислава Михайленка, Аліну Остапець, Андрія Поляшенка, Нікіту Сулька, Крістіну Шевченко, більшість з них є представниками Творчого об’єднання KnowName.
Також у цій виставі бере участь Катерина Белявська, яку глядачі знають з телевізійних проєктів і якій виявилась близькою обрана Людмилою тема.
Другий показ танцювальної вистави-ритуалу «Спогад для Майбутнього» відбувся 11 жовтня. Він мав певні відмінності від першого показу. Після вистави усі присутні вшанували хвилиною мовчання всіх захисників і захисниць нашої країни. Згадали загиблого днем раніше чоловіка Катерини Белявської, яка не змогла вийти на сцену в цей день, але була присутня у залі.
«Спогад для Майбутнього» — це танцювальна мандрівка у стилі Сontemporary dance різними історичними епохами: від перших людей, які будують між собою відносини, перших народів та їхнього співжиття, до нашого воєнного сьогодення і навіть недалекого прийдешнього.
У виставі прочитується споконвічна боротьба українців за незалежність та свободу, любов до свого краю, землі, людей, пошук власної ідентичності, неповторності, унікальності. І на перший план виступає головний меседж — для перемоги в теперішній війні, для мирного і щасливого майбутнього потрібні знання, розуміння і збереження свого минулого досвіду.
Єдність, світло, надія
Ідея цієї танцювальної вистави зародилася у Людмили ще навесні, й тоді їй хотілося, щоб постановка мала більш бійцівський, войовничий характер, містила енергію опору і спротиву.
Але, коли почала ставити і занурюватися з виконавцями в репетиційний процес, історія та тема почали змінюватися. Зрештою, виникла своєрідна вистава-подорож між минулим, теперішнім і майбутнім, у якій переплітаються різні енергії і сенси.
Хоч одна за одною змінюються сторінки історії, костюми на виконавцях залишаються незмінними. Але це — на перший погляд, бо при зміні освітлення сцени, музичного супроводу і рухів танцівників вони ніби таємничим образом теж змінюються. На початку вони нагадують вбрання доби Київської Русі, потім — козацької доби, наприкінці — сучасний одяг.
Важливу роль у виставі відіграє музика, адже вона відсилає до певного історичного періоду, задає ритм і атмосферу кожній сцені, несе певний енергетичний посил.
У виставі звучать старовинні українські інструменти (за звучанням схожі на волинку), бандури (давні українські композиції з репертуару українських кобзарів XVII–XIX ст. у виконанні кобзаря-лірника Олександра Гончаренка), трембіти; а також сучасні композиції, створені відомою українською композиторкою Яною Шлябанською.
Також цікавим є те, що під час вистави лунає живий звук Співаючих Чаш, який створює Людмила Мова, але більшість глядачів сприймає його як змонтований з іншим музичний супровід.
Сама вистава схожа на ритуальний танець, у якому всі танцівники то існують як окремі частини одного цілого (пошук себе і свого призначення), то розбиваються по двоє, утворюючи пари (пошук друга/подруги, чоловіка/дружини), то діють як один механізм — синхронно і злагоджено (творення і будівництво держави, боротьба за волю і незалежність).
Кульмінаційною точкою дійства став аркан — давній гуцульський танець, який танцюють по колу. Нерозривне коло, що рухається, означає єдність, невпинність життєвої енергії та існування, символізує світло, добро, надію, схоже на сонце, що котиться горизонтом і дає життєву силу.
Цим танцем постановниця підкреслила важливість нашої згуртованості заради спільної мети — перемоги у війні. І у фіналі вона продовжує цю думку: артисти виходять до глядачів, стають поруч, у залі вмикається світло — і своїми рухами виконавці наповнюють простір енергією. Вони наче обіймають публіку, а разом з нею й увесь світ.
У такі моменти сам собі не віриш, у яких умовах нині українцям доводиться жити і працювати, з якими сумними звістками починати і завершувати день. А також укотре дивуєшся, як люди продовжують на 985-й день війни (04.11.24) генерувати енергію емпатії та любові, турботи і добра.
І після перегляду схожих вистав переконуєшся, що таки-так — театр є одним із цих природних джерел позитивної енергії, якої так потребують сьогодні українці.
Наступний показ вистави «Спогад для Майбутнього» у Києві відбудеться 4 грудня. Також плануються покази в Черкасах, у Львові та у місті Хуст.
Вікторія КОТЕНОК
