Поетичні книжки зазвичай іменують збірками.
Мабуть колись давно розлючений критик обізвав так новинку автора, що замів під обкладинку геть усе записане, включно з професійним сміттям.
Означення прижилося, бо добре відбивало суть видавничої стратегії початківців-збирачів — навіть тих, хто потім здобувся на заслужену славу і справедливе місце в літературному каноні. Як-от навіть юний Тарас Федюк зі своїми першими чотирма одеськими збірочками.
Прикметно, що до вибраного тому, візуально точно названого «Цеглиною» (2019), Федюк примістив лише один вірш зі своєї дебютної збірки й так само куцу дешицю з інших перших видань.
Це не лише про перебірливість зрілости, а і про різницю концепцій «збірка» і «книжка». Перша — проста арифметична сума, друга — складне алгебраїчне рівняння. Прибери з умов рівняння якийсь складник — і тема усієї книжки не триматиметься купи.
А справжні поетичні книжки — завжди тематичні. Не в сенсі віддзеркалення зовнішніх подій, а як психоаналітичні сеанси певних життєвих періодів. І тут уже з пісні слів не викинеш. Саме через це деякі пізніші книжки відтворені у «Цеглині» практично повністю.
Назви цим пісням наш автор дає напрочуд влучно: про ейфорійні відчуття конкістадора, що приїхав завоювати столицю, — «Золото інків» (2001); про запаморочливе долучення вищого інтелектуального світу — «Таємна ложа» (2003); про усвідомлення самотности на будь-якій вершині — «Обличчя пустелі» (2005).
А коли поет, по досягненні усього можливого у публічному бутті, повертається на ПМЖ до зануреного у вічну медитацію Овідіополя, і його замість оплесків та підступів облягає бурштинова застиглість «я, лиман і карасі» — хоч-не-хоч накотить невимовна туга.
Федюк — сильна людина, спромігся її омовити у «чорному трикнижжі»: «Горище» (2009), «Хуга» (2011), «Халва» (2014). Світоглядну депресію подолав аж у «Канабісі» (2017).
Звісно, відгомін зневіри, нехай і приборканої, котитиметься далі, коли погляд падає на закуток, «де лежать візитівки нечинні». І тоді ностальгійна фантазія домальовує «на узбіччі знак «тут був асфальт».
Це — з Федюкової новинки «Виднокрай» (К.: Гамазин, 2024). На сторінці «Від автора» він наполягає, що це не книжка віршів, а саме збірка, де призбирано ті, що «не друкувалися з різних причин, але переважно були блоковані самоцензурою... коли шукав певну музику і логіку на теренах абсурду».
Як на мене, Федюк ніколи й не відбігав аж так далеко від абсурдистської тематики, проблематики і стилістики. Просто він сприймає абсурд не конче як привід до пересміювання у «бубабістській» версії, а ще й як реконструкцію поглядів давніх греків-стоїків. Відтак виходить, що «Виднокрай» таки не збірка, а чергова повноцінна книжка.
«Все що не зробив — тепер вже ні / і не те щоб ні але навіщо?», — починається один з віршів. Навіщо? Ну, не все ж задовольнятися маленькими радощами від риболовлі та перечитування класичної класики, — варто розкошувати й такими-от митями: «от сиджу в старій кав’ярні / разом з літом і мохітом / де за столиком сусіднім — / зграйка сонячних лоліт».
До речі, ще одна наскрізна Федюкова нитка — еротична — геть мокра від абсурду. В одному з віршів травестовано фольк-гіт «Ти ж мене підманула»: «а щодо весілля — я / радію що ти мене...».
Або таке: «не спалось. ніч була без сексу. / шевченка том. не помогло». Це початок вірша, а кінець такий: «не спалося. хотілось жити / так що і досі ще живу».
Не зважаючи на те, що «і в пізі також не помрем / ми старі і нам пізи / прекрасні уже ні до чого» (вірш із приводу афоризму Наталки Білоцерківець «ми помрем не в Парижі»). Коротше, варто далі жити, «подякувавши тихо небесам / й розкиданим між одягом разам...».
Крайній вірш збірки: «шапки у небі летять шпаками / абсурд ковтає в кутку абсент». Схоже, написано раннім Федюком. Але більшість у книжці, як свідчить автор, датована двома останніми роками. Якщо спробувати їх виокремити, виникає картинка: «клубочком за виднокраєм / згорнулося слово «вдома».
Але чому це «вдома», яке навіть у «чорному трикнижжі» сприймалося як тут і тепер, раптом опинилося за обрієм? Чому з’являються нібито імпресіоністичні зовні, але насправді експресіоністські рядки «в синє небо / здіймає вітерець акацієвий стяг / що означає що сьогодні Бог у себе»? Бо — війна.
Федюк неоднораз відмежовувався від ганебної поетичної моди згадувати це лихо всує. Але часом поетів погляд потрапляє на якусь згадку з минувшини і виникає мимовільна («ходить як лис час / плутаючи сліди») асоціація: «вранці ми відійшли. / вийшло — на сто літ».
Мені вже доводилося свідчити високу політаналітичну потенцію Тараса Федюка. Тому ставлюся дуже серйозно до його нібито абстрактного: «і лише ворожа смерть / власну смерть спинити може».
«от і все. і дай нам Боже сили / витримати все що напросили».
