Коли закінчив читання двотомового роману Олександра Красовицького «Післязавтра» (Х.: Фоліо, 2024), мимоволі з’явилося питання: а до якого літературного напряму віднести цей твір?
Здавалося, написаний він у дусі старого доброго реалізму. Численні герої твору зображені цілком реалістично і в реалістичних обставинах.
Але... є одне але. Автор, малюючи реалістичні сцени, намагається докопатися, а що було насправді за зовнішнім антуражем, котрий ми сприймаємо таким «що було насправді».
Однак це «насправді» виявляється зовсім не реалістичним, навіть антиреалістичним — з погляду пересічного знавця віддаленої й не дуже віддаленої історії СССР й постсовєтського простору.
Так, один з героїв твору говорить: «Вся історія СССР написана не для того, щоб щось розповісти, а для того, щоб приховати». І автор послідовно утверджує цю тезу.
Долі героїв твору наче підсвічують «іншу совєтську історію», де відбувається не ідейна боротьба, а боротьба за владу й гроші. Великі гроші!
Зокрема, СССР втручається в громадянську війну в Іспанії не з ідейних мотивів, а для того, щоб заволодіти величезними запасами іспанського золота.
Гроші совєтської верхівки були надійно сховані у «правильних» банках світу. Й після розвалу Союзу продовжили працювати на своїх власників.
Принаймні, читаючи про ці сховані гроші, починаєш краще розуміти логіку дій не лише совєтського й нинішнього російського керівництва, а й світових гравців.
Наприклад, антиколоніальні рухи й «рух неприєднання» в кінцевому рахунку відкрили доступ СССР до багатих ресурсів країн «третього світу».
Або нинішня, здавалося б, «дивна» позицію Ватикану, який підіграє росіянам, мимоволі прояснюється під час читання твору.
Правда, роман не лише про гроші. А й про любов! Як же без неї? Хоча в романі любов не стільки «велика та чиста», скільки збочена.
Колишнє совєтське керівництво, зокрема, Іосіф Сталін і його оточення представлені не як добрі сім’янини, котрі дотримуються традиційних сімейних цінностей (про них зараз у Росії люблять поговорити), скільки розбещені типи, що ведуть розгульний спосіб життя.
Такими ж є і їхні спадкоємці, нинішні російські керівники, працівники спецслужб. Є в романі й низка жорстких сексуальних сцен.
Одна з героїнь роману стає жертвою сексуальної ненаситности Лаврєнтія Бєрії. Хоча сам цей представник совєтського істеблішменту представлений досить об’єктивно — принаймні не так, як його зараз уявляє більшість.
Попри всі його недоліки, ця людина, яка, ймовірно, допомогла Сталіну піти з життя, після смерти «вождя народів» спробувала провести в СССР реформи, відійти від тоталітарного устрою.
Однак Бєрію прибрали його ж соратники й водночас конкуренти, зокрема Микита Хрущов, списавши на нього ледь не всі гріхи «культу особи Сталіна». Правда, пізніше вони самі змушені були піти «курсом Бєрії», бо те, що набудував Сталін, могло завалитися.
Однак роман не про історію (хоча її багато!). Це твір про наше сьогодні, нинішню російсько-українську війну, і ймовірне майбутнє. Сцени з минулого переплітаються з актуальним сьогоденням і тим, що може невдовзі настати. Автор дає зрозуміти, що минуле «тримає нас», так чи інакше визначає, що діється зараз і діятиметься потім.
Так, один із героїв самокритично заявляє: «Гомо совєтікус — небезпечна для еволюції людства істота, ми мусимо піти, але, на жаль, на російських землях прижилися ще агресивніші види.
Людина розумна — гомо сапієнс — попередня, правильна версія, але нині у нас (тобто в Росії — П. К.) у пошані людина слухняна, людина не мислездатна, людина-робот». Справді, те, що зараз є в Росії, це своєрідна еволюція совєтськости.
Цікаві у творі міркування щодо причин нинішньої російсько-української війни. «Росія воювала за своє минуле. Століття створення СССР, вісімдесятиріччя Великої перемоги, пам’ять про минулу велич, діди воювали», — розмірковує один із героїв.
Але це, так би мовити, ідейна сторона «медалі». Є й прозаїчніша, фінансова. Ось як з цього приводу говорить один персонаж: «Ми напали на Україну від ситости й безкарности. Мільярди нафтодоларів лежали по кубушках без діла і психологічно давили на їхніх хазяїв. Гроші мали працювати, але їх не можна було швидко вибілити, щоб інвестувати на захід. А інвестувати у свою країну всі відвикли. Тож гроші було спалено у згарищі війни. Такий новий варіант воєн, як порятунок від кризи зайвих грошей. У Америці зайві гроші з’їдає фондовий ринок, у нас — війна. Хотіли маленьку звитяжну війну, але не вийшло, українці сплутали карти і росіянам, і американцям, які готові були на те, що українці перейдуть до партизанських методів. Світ готувався до холодної війни, а дістав кілька років гарячої».
Звісно, це не авторське твердження, а твердження одного з героїв. І справа читача — приймати чи не приймати його.
Або ось таке твердження (теж одного з персонажів): «Величезна Росія — це Ґолем, такий величезний, що давно вже не нахилявся подивитися, як там його п’яти чи коліна. Україна — його маленький сіамський близнюк, якому вдалося після непростої операції від’єднатися. І тепер цей величезний монстр намагається циганською голкою пришити до себе колишнього близнюка, не запитуючи його думки... У російського Ґолема давно гниє місце, куди він намагається пришити Україну, коліна майже не згинаються, п’яти у струпах, а він усе плентається у темряві та думає про те, як важливо мати близнюка, тоді його більше поважатиме оточення».
Комусь такі міркування можуть не сподобатися. Як же так: Україна — сіамський близнюк Росії! Однак чи не варто над цими міркуваннями замислитися?..
І все ж постреалістичний роман «Післязавтра» — це передусім передбачення майбутнього, про те, як може закінчитися нинішня війна і що нас може чекати після неї. При цьому майбутнє значною мірою спроєктоване минулим.
У романі Владімір Путін гине від рук своїх соратників — майже як Іосіф Сталін. Хоча такі речі, звісно, приховуються. І як після смерти «вождя народів» почалася боротьба за владу й гроші між його соратниками, то й такі самі процеси мають початися після Путіна.
Правда, на цей раз Росію «розтягують» клани, творячи свої республіки, іноді використовуючи національні рухи. До речі, уже зараз маємо вендету кадировців зі своїми противниками в Інгушетії й Дагестані.
Тут автор «Післязавтра», здається, «поцілив у яблучко». При цьому він, говорячи про розпад Росії, проводить доволі цікаві паралелі зі «смутним врємєнєм» початку ХVII ст. Це ніби повторення тих віддалених часів.
...І ось Росія розпалася. На її території — «парад суверенітетів». Але за цим «парадом» кланова боротьба за великі гроші. А ще питання атомної зброї. І тут у гру вступають великі світові гравці...
А що Україна? Автор дивиться оптимістично на її майбутнє. Правда, і тут лишається реалістом. Чи постреалістом?
Один з героїв так міркує про проблеми українців з окупованими росіянами територіями: «А навіщо їм Донецьк? Місто з половиною мільйона людей-зомбі, які тільки й мріють вчепитися зубами в горло кожному стрічному українцеві?».
Справді, зараз ми як мантру повторюємо про вихід на кордони 1991-го. Але чи задумуємося, що робити з окупованими територіями? І з людьми, що зосталися на них? Проблем тут вистачатиме...
Або ось іще одна замальовка щодо післявоєнного майбутнього України. Звісно, ці міркування (чи спостереження) вкладаються в уста одного з героїв: «Ось Україна — вже третій президент після перемоги, невиконані обіцянки американців та європейців щодо вступу до НАТО і Євросоюзу, все нові і нові умови, які висувають союзники. Донбас з особливим статусом, який упхали назад в Україну, загрожує знову почати розкладати увесь організм».
Та, попри це, як уже говорилося, автор лишається оптимістом щодо України. Думки ж реалізовуються... Хоча при цьому зовсім не завадить реалістичний погляд на речі.
Петро КРАЛЮК
.png)
