Ісламізм

В «Єгипті» Кальваса чимало дивного-цікавого. Та зосереджуся на одній тезі, яка попервах шокувала своєю несподіваністю: «З багатьох перспектив арабський світ дуже подібний на російський — і навпаки». Ця тема виникає переважно в розмовах автора з освіченими єгиптянами — професорами і студентами, бізнесменами західного спрямування і громадянськими активістами. Але й звичайні люди — дрібні торговці й так само дрібні муніципальні чиновники, просто сусіди чи випадкові співрозмовники — докидають своїх вражень у цю думку, й вона зрештою набуває вигляду доволі стрункої концепції: росіяни — це ніби араби в Європі.

Спробую сконденсувати свідчення у певній послідовності. Ось репортер описує одне з головних мусульманських свят, Курбан-Байрам: усі вулиці майже чотиримільйонного міста заполонили тимчасові загони для биків, корів та овець, яких мусять забити просто тут, на очах усіх. «Кожен дорослий мусить убити тварину... Кров бризкає на стіни. Діти сміються. Бог радіє». Кров буквально тече вулицями, «перед храмом хлопці грають у футбол ягнячою головою». І далі: «Ментально ми в Середньовіччі... Вже півтори тисячі років ісламісти розносять по світу свою примітивну пустелю... Традиціоналізм — це прокляття й занепад... це бідність, невігластво, абсурдність і розумове спустошення... Мілошівський поневолений розум поволі втрачає актуальність у Східній Європі, натомість у всій красі процвітає в ісламських країнах».

Один з університетських професорів, якого автор з міркувань безпеки не називає на ім’я, пояснює ідеологію сучасного ісламського радикалізму: «Пустельна версія соціалізму, який на ділі був націоналізмом і арабським криптофашизмом... Колективізована форма феодалізму... Подібність нацизму й ісламського фундаменталізму».

Те, що відчитуємо далі, мало чим відрізняється від нинішніх російських практик: «Десятиліттями влада вбиває людям у голови, що чужинці хочуть знищити наш улюблений баляд /коранський спосіб життя/, нашу країну, і підступно засилають у Єгипет тисячі шпигунів. Найгірше, що влада вже не мусить про це трубити, люди просякли цими ідеями, аж самі вірять, буцім євреї, масони, Хамас, шиїти й десятки інших іноземних сил знай гострять зуби і снують змови проти Єгипту. ІДІЛ створили Моссад і ЦРУ... Тобі про це розповість і таксист, і доцент університету. А хто заперечує, той ворог і працює на вищезгаданих».

Професор укотре наголошує: «Схожі механізми працювали чи, може, й далі працюють у тебе в Східній Європі. Тільки в незрівнянно меншому масштабі та після кількох десятиліть неволі, а не після століть». І раптом наводить іще цікавіше спостереження за подібністю російської та арабської ідеологій: «Усі спираються на святі тексти, але деякі у своїй демагогії можуть покликатись і на європейських філософів... Тільки замінюють католицизм або марксизм на іслам — і все одразу сходиться».

Наслідки пропаганди — що московської, а що каїрської — однакові: «Тут важко добутися правди, часом навіть неможливо, це вимагає багато часу й нерідко закінчується зануренням у гущавину напівправд і оповідок, які неможливо перевірити. Домисли, плітки, всюдисуща одержимість теоріями змов тут витворюють штучні світи, які поширюються зі швидкістю світла». І як із цим боротися? За поширення войовничого ісламу єгипетському шейху Юсуфу аль-Кардаві США, Британія та Франція заборонили в’їзд на свої території. Та авдиторія його програми на каналі «Аль-Джазіра» сягає 60 мільйонів глядачів. Професор каже: «Арабський світ не може жити без батога. І найгірше, що не хоче».

Оте «не хоче» культивується на всіх рівнях, починаючи від «хворих на релігію батьків». Одного організатора саудівської ліберальної вебсторінки «засудили в Ер-Ріяді до семи років ув’язнення й тисячі ударів батогом. За «атеїзм, богохульство та укук». –За що? — За укук, тобто непослух батькові».

Пам’ятаєте, як ми дивувалися висловлюванням російських солдатів, які заходили в пересічні українські села: мовляв, як можна так багато жити?! Кальвас описує побут «глибинного народу» Єгипту, ніби якоїсь Рязані: «Бідний район Александрії: занедбані низькі будинки й багатоповерхівки, обвішані випраним одягом; господарські крамнички й автомайстерні, де механіки схиляються над двигунами старих лад і польських фіатів сімдесятих років; розбиті вулиці, якими снують худі коти; багнисті базари, мечеть на мечеті... Що більша відсталість, то більше націоналізму, що більше релігійних забобонів, то більше гордості за «нашість».

Як бачимо, арабські історії для нас неабияк актуальні.