За перші двадцять років незалежности кількість українських перекладів з арабської коливалася навколо 2%. Далі зростала до максимуму в 6%.
Та якщо відкинути переспіви Шагразади і пожвавлення з виданням класичної арабської філософії — про тамту літературу ми досі знаємо жалюгідно мало.
Аж ось київське видавництво «Ніка-Центр» започаткувало цілу серію «Арабські історії», де щойно вийшло дві перші книжки.
Здавалося б, дрібна видавнича примха. Але «Ніка-Центр» уже неоднораз демонструвала чутливість до прийдешніх трендів: саме це видавництво задовго до масової моди на готично-езотеричну прозу започаткувало резонансну в 1990-х серію «700»; далі одним із перших зробило ставку на систематичну публікацію нонфікшн’у, а коли книжки з «історії ідей» заполонили ринок і виник читацький попит розібратися, як ті ідеї працюють на практиці, повернулося до призабутої на той час політичної біографістики.
Тепер ось арабські історії, до котрих давно слід уважно пригледітися. Як зауважив відомий польський репортажист Пьотр Ібрагім Кальвас, беручи інтерв’ю у відвертого пропагандиста-ісламіста: «Я хотів його вислухати. У недалекому майбутньому його світобачення стосуватиметься нас усіх» (Єгипет: харам, халяль. — Л.: Човен, 2018).
Отже, роман Хамді Аль-Ґаззара «Жінки», який у рік виходу (2014) визнаний кращим у Єгипті. Кращим порівняно з чим — сказати не можу через згадану відсутність перекладів його колег, арабських письменників. Прийдеться порівнювати зі звичними західними зразками. І тут найліпше згадати роман «Життя попереду» Ромена Ґарі, опублікований під псевдо «Еміль Ажар» (ця хитрість подарувала французу другу Гонкурівську премію). Як і в єгиптянина, там розгорнуто історію емоційного дорослішання хлопчика-підлітка-юнака. До всього, той хлопчина-оповідач у Ґарі-Ажара — араб, алжирець.
Звісно, у творах такого ракурсу на поверхню піднімаються еротичні фантазії. Ось п’ятирічний персонаж Аль-Ґаззара видобуває з пам’яти «груди націлені на обрій... мої здивовані очі не можуть від неї відірватися, вона мене зачаровує, манить до себе, наче в її тілі десь захований магніт».
А вже сягнувши підліткового віку, пригадує «найсолодшу з усіх, кого я коли-небудь пестив, чий запах я колись відчував, інтонації її мелодійного голосу мене зачаровують... Вона вимовляє моє ім’я з такою неймовірною, нечуваною раніше ніжністю, що я приголомшено кліпаю очима і негайно здаюся».
Так, тут на спогади накладаються вже цілком дорослі враження, але автор намагається бути гранично відвертим у переданні «захоплености підлітків і сором’язливих залицянь старшокласників», як-от: «Я намагаюся дивитися в стелю, щоб не буравити очима її спину, здоровезну дупу та голі ноги».
І тут треба усвідомлювати сміливість єгипетського письменника порівняно з французьким, оскільки в ісламській ідеології панує та сама домінанта, що і в совєтській: у нас сєкса нєт.
Ба більше: у «Житті попереду» оповідь обмежується юнацтвом головного персонажа, а у «Жінках» — сягає сьогоднішнього зрілого віку письменника і являє собою таку собі колекцію коханок, галерею Лаур та Беатріче.
І якщо у вас виникне асоціація з Марселем Прустом, ви праві: це та сама традиція високого модернізму: «Розкинувся, лежу і посміхаюся, мов щасливий небіжчик». Або інакша єгипетська інтерпретація Пруста: «Людина-інтрига».
Переклади з екзотичних для нас літератур завжди відлунюють «дорожніми нотатками», що презентують незвичні досвіди. Приміром, Аль-Ґаззар описує звичаєві уявлення, згідно з якими арабські мачо виглядають на «справжніх чоловіків, що носять довгі вуса й мають славу безцеремонних нахаб... не бояться ні смерти, ні собак, ні жінок».
Соціальні ліфти молоді вияснюються у мінідіалозі: «— А чому вчиш філософію? — Не поступив на інженерний факультет». Щодо політики автор, ясна річ, вельми обережний: «Він зник, і ніхто не знає причину (можливо, його заарештували?)».
І тут мимоволі виникає алюзія на фільм Алана Паркера «Опівнічний експрес» (1978), що вийшов за рік до головних описуваних у «Жінках» подій.
Попри всі недомовки роману (з нашої західної точки зору), «авторадіо грає «Готель «Каліфорнія».
Автор другої книжки «арабських історій», Мустафа Селім, трохи молодший і геть інший з огляду на літературну традицію. Його спонукає писати не Пруст, а Сенека (знов-таки, не знаючи його арабських попередників): «Він сподівався, що його душа, яку він залишив паперові, повернеться до нього».
«Таємний тунель» — це збірка гранично мінімалізованих притч, оповитих містикою: «Неначе потиснув руку своїй власній тіні».
Від цього тягнуться дві сполучні нитки. Одна до Кафки: від «його тіло зосередилось у напрузі, і тут він прокинувся» — до назви однієї з мініатюр «Не наближатися».
Інша вказує на латиноамериканський магічний реалізм узагалі («він застеріг її від марної боротьби з вітряками на вулицях і базарних площах, від страху перед ілюзіями, які позбавляють її життя») до його інтерпретації в Ісабель Альєнде: «Ти знаєш, що це означає, коли тебе виштовхують у твоїй країні на вулицю, де спогади живуть при дорозі? Коли ти бачиш і чуєш те, про що не очікував почути навіть у байках?».
Це — межа політичної відвертости. І годі очікувати більшого від письменника, який живе у країні, для якої навіть Туреччина є чи не ідеалом демократії та свободи.
Тож не дивно, коли натрапляємо на такий-от рядок: «Збентежений, він перечитав листа й помітив, що автор його — невідомий».
Мусимо дякувати видавництву «Ніка-Центр», яке намагається позбавити «невідоме» його негативного префіксу.
.png)
