У Снігурівській громаді Миколаївської області за кермо тракторів невдовзі сядуть десять дівчат.
Керувати далеко не легковими машинами їх навчили на замовлення компанії, що вирощує і переробляє томати.
Ситуація, коли найнятих на роботу чоловіків постійно забирає ТЦК, змусила підприємців піти на експеримент, апробований у роки Другої світової війни.
Тоді теж у тракторних бригадах фронтовиків повсюди заміняли жінки.
«Я впевнена, що ці дівчата ніколи не мріяли стати механізаторами, — каже координаторка Благодійного фонду «Стабілізейшен Суппорт Сервізеш» (ССС. — Авт.) у Миколаївській та Херсонській областях Анна Василенко. — Але, на жаль, життя змушує зараз обирати професію, яка затребувана і зможе прогодувати родину».
Пані Анна, будучи за фахом політтехнологинею і медійницею, у минулому житті й сама ніколи не обіймала «господарські» посади. А ось тепер вже третій рік поспіль допомагає мешканцям двох прифронтових регіонів пережити лихоліття війни.
Нова професія навчила по-справжньому цінувати маленькі радощі життя, оскільки заміна фанери повноцінним склопакетом часто прирівнюється тепер до місії спасіння. Той, хто бодай раз зимував у будинку без вікон, зрозуміє ту радість правильно.
«Окупанти влаштовують полювання на людей»
— Анно, ви щойно повернулися з Херсона, де ваша команда продовжує ремонтувати пошкоджені обстрілами будинки. Як живе зараз це багатостраждальне місто?
— Після деокупації я вперше приїхала сюди навесні 2023 року. Вулиці були фактично порожні, оскільки люди ховалися від частих обстрілів. Але коли у листопаді ми почали реалізовувати свій проєкт, то вже відчувалося певне відродження. Цього літа Херсон змінився ще більше. Якщо раніше вулицею проїжджало назустріч по 5-10 автомобілів, то зараз на перехресті можна потрапити навіть у невеликий затор.
За інформацією місцевої влади, одразу після звільнення у місті залишилося близько 65 тисяч містян, а зараз проживає удвічі більше. Почали відкриватися заклади харчування, де можна замовити каву і гарячі страви. А раніше було, якщо не візьмеш із собою в дорогу бутерброд, то додому повернешся голодним.
Хоча життя тут важко назвати легким. Ракетних обстрілів значно поменшало, але окупанти влаштовують справжнє полювання на людей, скидаючи вибухівку з дронів на перехожих і на автівки. Тобто хтось може їхати вранці на роботу чи у справах, а по ньому прицільно б’є бомба. Близько місяця тому, наприклад, поцілили у двох волонтерів, які роздавали воду. Один загинув на місці, інший помер у лікарні.
— Просто жах! Стовідсоткові терористи. Що тут скажеш?
— Так, це просто залякування людей для того, щоб херсонці боялися вийти надвір, а донорські організації не їхали допомагати. Це дуже свідомі дії. Ніхто навіть не каже, що полювання йде на військових.
— Будинків зруйнованих теж багато?
— За даними місцевої влади, пошкоджено близько 5 тисяч домогосподарств, але насправді набагато більше. Є люди, які виїхали з міста надовго і поки що не повідомили про руйнування свого житла. Ці випадки можуть і не потрапити до офіційної статистики.
Стан пошкодженого житла, без перебільшення, плачевний. Його мешканцям доводиться жити з вікнами, що забиті фанерою, закриті плівкою, обшиті ОСБ. Зимувати в таких умовах надзвичайно складно. У приміщенні холодно, волого, стіни вкриваються пліснявою, тому хочеться допомогти якомога більшій кількості сімей.
До речі, зараз у Херсоні ми практично єдиний благодійний фонд, який ремонтує пошкоджені обстрілами квартири під ключ. Ще кілька організацій частково надають у незначній кількості ваучери, але це трохи інший напрям. Цього року сумарно проводимо 550 ремонтів. Вставляємо вікна, вхідні та міжкімнатні двері, частково лагодимо дахи. За цією ж програмою працювали у трьох населених пунктах Миколаївської області.
Анна Василенко змінила професію, аби допомагати жителям прифронтових регіонів пережити війну.
Фінансують наші проєкти різні донори. Основним партнером фонду є Міжнародна гуманітарна організація CARE, яка разом з нами співпрацює з донорами з Німеччини, Великої Британії, Данії, Чехії. До речі, з чехами у нас була тісна співпраця по роботі з домогосподарствами Херсона, що зазнали руйнувань після підриву окупантами Каховської ГЕС.
А з німецькими партнерами працювали у Снігурівській громаді. Рівень води там піднявся до 7 метрів. Два населені пункти були повністю відрізані від суші й опинилися на своєрідному острові. Місцевих жителів евакуйовували водним транспортом разом з худобою і домашньою птицею.
А пізніше з’ясувалося, що повінь у цій громаді повністю вивела з ладу систему водопостачання, тому нашому фонду довелося працювати одразу на трьох напрямах. Ми організували підвезення питної води у цистернах, роздавали набори з невеликими меблями, матрацами, постільною білизною, посудом тощо.
А також за підтримки місцевої адміністрації запустили проєкт під назвою «Соціальна пральня». Тобто встановили 10 пральних машин і привезли велику ємність для води, створивши тим самим умови для прання речей. Цей проєкт виявився настільки ефективним, що ми й надалі використовуємо його як бренд у Херсонській області та в Миколаєві.
«Ми не просто технічна підтримка»
— Анно, допомагаючи людям, які пережили зиму з вибитими вікнами, вам, напевно, доводиться підтримувати їх ще й морально?
— Так, звичайно. Кожна людина, кожне домогосподарство — це окрема історія. Люди відкрито діляться пережитим. Окрім того, що ми робимо обстеження квартир і будинків, нам доводиться дуже багато слухати. Когось треба підтримати, а когось похвалити. Мовляв, ви великі молодці, що мужньо тримаєтеся.
Є й людські долі, які вражають до глибини душі. Скажімо, в Галицинівській громаді на Миколаївщині ми обстежували будинок, який серйозно постраждав від вибухівки. Там жила жінка з 19-річною невісткою і малесеньким онуком.
Як з’ясувалося, її чоловік потрапив у полон, а двоє синів загинули на фронті. «Я не плачу, бо в мене вже просто сліз немає, — сказала вона нам. — Впасти духом теж не маю права, бо якщо поховаю себе заживо, то цим двом дітям не буде кому допомогти. А мені ж треба стати онукові й батьком, і дідом, і бабою. Мені треба його виростити і вивчити, тому тримаюся».
Доля цієї родини настільки вразила, що я навіть не знала, чим їм можна зарадити, хоча зазвичай потрібні слова знаходжу. Загалом своєю роботою хочемо показати людям, що ми не просто технічна підтримка. Нам дійсно небайдужі їхні долі, їхні почуття і болючі відчуття.
Або ось історія 73-річної пенсіонерки, яка у Херсоні сама виховує 13-річого онука. У цього хлопчика був старший брат. Він вийшов на вулицю, потрапив під обстріл і загинув. Мама дітей не впоралася з цим горем і за кілька місяців померла. Батько, який на той час уже мав іншу родину, оформив опікунство і виїхав з сином у Польщу, але потім повернув дитину бабусі.
Зимувати їм довелося у будинку-«сталінці», де на кухні обстрілами вибило дуже велике вікно. Раму забили фанерою, але через холод перебувати там було практично неможливо. Бабуся швидко готувала якийсь обід, але їсти кожен ішов до своєї кімнати.
«І ось ви нам полагодили вікно, — поділилася своєю радістю жінка. — Тепер разом сідаємо пити чай, дивимося на вулицю, спілкуємося. Це зовсім інше життя».
— За глобальними мірками, ніби дрібниця, але скільки всього змінила! А загалом, які сьогодні настрої в людей на деокупованих територіях? Чи не шкодують, що росія пішла?
— Вони дуже мужні й терплячі. Коли приїжджаємо, щоб обстежити їхні будинки, то найчастіше розмова завершується так: «Допоможете — добре, а якщо ні, то нестрашно. Головне, аби наші хлопці не гинули і якнайшвидше настала перемога». Такі слова дуже мотивують.
А якби я раптом потрапила до, умовно кажучи, ворожого табору, де нам сказали б щось на кшталт «чого ви сюди прийшли, нам з росією жилося краще», то не знаю, як емоційно я відреагувала б на такі фрази. Хочеться допомагати своїм.
«Цього року теж плануємо видати близько 2 тисяч наборів»
— Які у вас плани на осінь?
— До листопада нам треба виконати ще 200 ремонтів, і ми активно цим займаємося. Паралельно триває підготовка до зими. Минулого року частково видавали непродовольчі товари, які допомогли людям пережити холод. До набору входили павербанки, ковдри, матраци, подушки, постільна білизна. Підвозили також паливні брикети. Тобто все, що вкрай необхідне людям, які після обстрілів залишилися без нічого. Цього року теж плануємо видати близько 2 тисяч подібних наборів.
— Анно, ваша теперішня робота досить ризикована. Не кожен зважиться оцінювати стан зруйнованих будинків і організовувати ремонтні роботи в населених пунктах, які окупанти й досі обстрілюють. Ви ж могли б і далі працювати за фахом у рідному Миколаєві. Не шкодуєте, що зробили саме такий вибір?
— За спеціальністю я політолог і політтехнолог, тому мені й раніше доводилося багато працювати і спілкуватися з людьми. Свого часу працювала у пресслужбі облдержадміністрації, а також прессекретарем спочатку першого заступника голови, потім голови МОДА.
У мене була своя програма на телебаченні і власна консалтингова фірма, що займалася різними медійними проєктами. Був у мене і досвід спокійної роботи, так би мовити, від дзвінка до дзвінка, де добре платили. Але все це не моє. Коли звідти пішла, то багато знайомих неабияк дивувалися. Мовляв, про таке місце можна тільки мріяти. Мені ж найбільше подобається, коли від моєї праці люди мають реальну користь. І це якраз така робота.
До речі, після того, як здаємо ремонт під ключ, — чуємо на свою адресу стільки добрих слів, що хочеться зробити більше. Для людей, які дякують за допомогу, в мене є така фраза: «Дуже дякую за те, що ви не забуваєте дякувати». Це зовсім неважко — сказати одне одному «спасибі».
Інша фраза, яку кажу: «Навіть якщо вас щось не влаштувало або ви очікували одне, а отримали інше, то не мовчіть. Немає питань, які не можна вирішити». Спілкуючись, можна владнати будь-яку проблему. Загалом у більшості випадків ми маємо справу з адекватними, ввічливими і дуже витриманими людьми. Це справді надихає.
