«Українські Мойсеї»: долі поета-революціонера Івана Франка та митрополита Андрея Шептицького

На початку минулого століття — 1905 року — великий українець Іван Якович Франко закінчив один з найголовніших творів свого життя — поему «Мойсей».

 

На початку нинішнього століття — 2001 року — великий українець Мирослав Михайлович Скорик поклав на музику безсмертне творіння свого земляка, і того ж року Львівський театр опери й балету ім. Соломії Крушельницької поставив прем’єру опери, на яку був запрошений почесний гість — Папа Іван Павло ІІ, який перебував з візитом в Україні.

 

Понтифік був вражений і захоплений яскравим видовищем, і не в останню чергу — художнім оформленням (сценографією), яку здійснили такі майстри, як Тадей та Михайло Риндзаки.

 

По закінченні вистави Папа Римський звернувся до композитора Мирослава Скорика та диригента Михайла Дутчака з проханням проїхати з оперою по найбільших містах рідної йому Польщі, на що виділив щедру фінансову допомогу. Прохання Папи було виконано.

 

А в рік 150-річчя від дня народження Івана Франка — 2006 року — «Мойсея» було поставлено на сцені Національної опери України. Й одразу — неабиякий успіх, логічним продовженням якого стало запрошення до посольства Держави Ізраїль в Україні.

 

Коли Мирослав Скорик увійшов до посольства, його оплесками вітали Надзвичайний і Повноважний Посол Держави Ізраїль в Україні Наомі Бен-Амі, аташе з питань культури Анна Азарі, посол США в Україні Джон Гербст, міністр культури України Михайло Кулиняк, радник президента України з питань культури Юрій Богуцький, культуролог і театрознавець Лесь Танюк.

 

А коли до зали увійшли представники засобів масової інформації, якось сама по собі виникла імпровізована пресконференція...

 

— Чи можна сказати, що Іван Франко і ви стали першими, хто уславив таку видатну постать біблейських часів, як Мойсей?

 

— Звичайно, ні, — посміхається Мирослав Михайлович. — Образ Мойсея, законодавця і вождя єврейського народу, приваблював творчих людей різних народів, і тому він так яскраво втілений у літературі, музиці, образотворчому мистецтві.

 

Геніальний Мікеланджело, створюючи на замовлення Ватикану скульптуру Мойсея, пережив божественний злет натхнення, а в добу Просвітництва, просякнутою ідеями Великої французької революції, філософи й художники, композитори й драматурги раз по раз зверталися до долі Мойсея, який жив у часи єгипетських фараонів, був пророком і законодавцем упослідженого, переслідуваного, розкиданого по світах і зневаженого єврейського народу.

 

«Чим же приваблює Мойсей?» — знову і знову запитував я себе. Відповідь зводиться до одного: кожен народ у той чи інший історичний відрізок свого буття пережив долю «єгипетського рабства», і кожен з цих народів мріяв про свого Мойсея, натхненного мудрістю і Божим благословінням провідника, який міг би вивести і порятувати власний народ.

 

Саме про це мріяв і наш великий Іван Франко, думаючи про Україну, яка була розшматована між двома імперіями і особливо гостро відчувала своє бездержавне, подекуди і рабське становище.

 

«Народе мій, замучений, розбитий», — це не лише про єврейський, це й про український народ каже Франко устами Мойсея.

 

— Партію Мойсея у створеній вами опері виконує заслужений артист України Сергій Магера. Чому ви віддали перевагу саме цьому солісту?

 

— На те були вагомі причини. По-перше, Сергій — мій земляк, закінчив Львівський вищий музичний інститут ім. Лисенка по класу професора Ложецького. Я спостерігав за його творчим злетом, з часом у його творчому доробку з’явилися провідні оперні твори європейської і світової класики.

 

Сергія Магеру радо приймали на оперних сценах США, Німеччини, Швейцарії, Данії, Угорщини, Нідерландів. А його лауреатські звання на численних міжнародних конкурсах важко навіть і полічити. Як бачите, з вибором своїм я не помилився. 

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською, 1886 р.

 

— Як у своїй творчості ви прийшли до Франка? Чи збігаються ваша і Франкова оцінка такої особистості понад простором і часом, як Мойсей?

 

— Я прийшов до Франка у прямому сенсі цього слова: близько тижня провів у його рідному селі Нагуєвичі Самбірської округи (тепер це село у Дрогобицькому районі Львівської області). Тут, як ви розумієте, усе носить ім’я Франка — і село, і центральна вулиця, школа і бібліотека, і аматорський музей. Дізнався, що його батько — Яків Франко — сільський коваль, мати походила з сім’ї дрібної української шляхти. Початкову освіту Іван здобув у сусідньому селі Ясенці-Сільні, коли подорослішав, вступив до Дрогобицької гімназії.

 

Розумієте, мені треба було дихнути тим повітрям, яке наснажувало беззаперечний талант Івана Яковича, зануритися у світ його інтересів і вподобань. Іще студентом філологічного факультету Львівського університету Франко був заарештований як вільнодумець і революціонер (це сталося у червні 1878 року), бо зрозумів незавидне становище рідного українського краю, розшматованого між двома імперіями.

 

І вже тоді він мріяв про вождя й духовного пастиря для українського народу, який вивів би його з принизливого напіврабського становища. І коли з біблейських джерел дізнався про Мойсея, то одразу вирішив написати монументальний твір про цю легендарну постать.

 

— Що ж привабило Франка у Мойсеї?

 

— Історія життя Мойсея домінує у Біблії, бо він був найосвіченішим з давньоєврейських пророків і найвпливовішим євреєм за всю історію людства. Завдяки образу цієї реальної людини в життя були внесені турбота про скривджених, ідеалізм, надія, система таких законів, які б дали можливість людям вижити в пустелі сорок літ, а далі переселитися у ними ж побудоване кам’яне житло.

 

Мойсей постійно боровся з несправедливістю, кожний його вчинок мав символічне значення. І врешті-решт він очолив повстання проти величезної деспотичної держави, виховавши у покірних рабів ненависть до єгипетської тиранії, що заганяла неєгиптян у рабство.

 

Крізь товщу століть Мойсей заповідав і нам, сьогоднішнім: людина не може бути щасливою, коли страждають інші люди. Пророк Господа й політичний лідер, Мойсей залишається символом праведної боротьби проти гонінь і гнобителів.

 

До мікрофона підходить культуролог і літературознавець Лесь Степанович Танюк:

 

— Мирослав Михайлович докладно розповів нам про біблейського Мойсея, я ж хочу розповісти про того, кого іще за життя називали «український Мойсей» — маю на увазі Івана Яковича Франка.

 

Одна з моїх ранніх монографій називалася «Іван Франко і єврейське питання». Спираючись на багату літературну спадщину Франка, я довів, що вже в дитинстві він був знайомий з багатьма представниками єврейського народу, це продовжилося й у Дрогобицькій гімназії, про що письменник розповів пізніше у спогадах «Мої знайомі євреї». 

 

Як випливає зі спогадів, Франко чудово знав єврейську культуру й обидві мови — ідиш та іврит, а згодом став перекладачем і популяризатором творів єврейських письменників Галичини, знайомив земляків також із єврейською народною творчістю. Так, 1905 року, коли вийшов друком «Мойсей», Франко опублікував у «Літературно-науковому віснику» переклади віршів Вельяміна Збаржера, уродженця міста Збаража на Тернопіллі, а далі передав видавцю — журналу

 

«Громадський друг» — ґрунтовний твір «Про сучасну єврейську літературу в Галичині», де євреї мали такі ж самі права, як українці й поляки: у Львові на вулиці Братів Міхновських працювала синагога «Царі Гілод», у містах Галичини можна було побачити як світських євреїв, так і ортодоксів-хасидів, і це було досить звичне явище.

 

Тим гіркіше було усвідомлювати Франку, що 1905 рік, рік виходу його «Мойсея» у царській росії, ознаменувався нечуваним вандалізмом — єврейськими погромами. Прагнучи солідаризуватися зі скривдженим народом, Франко пише цикл віршів «Єврейські мелодії», який відкривається легендою про царя Давида — захисника євреїв.

 

У післямові до «Єврейських мелодій» Франко зазначає: «Сіє не стільки витвір моєї фантазії або моїх поглядів на «єврейське питання», скільки відлуння очікувань багатостраждальної єврейської нації».

 

Іще один дослідник і послідовник Франка, мій друг Дмитро Павличко вважав, що український Мойсей Іван Франко завжди переносив на Україну єврейську долю, тож і сам Дмитро Васильович, відвідавши Ізраїль, ставши біля Стіни Плачу, написав:

 

Я перед вашою Стіною

Стою, й за свій народ молюсь...

На початку 1993 року президент України Леонід Кравчук прибув з офіційним візитом до Ізраїлю. 13 січня він відвідав Меморіальний комплекс Яд-ва-Шем (Ім’я та Пам’ять). Леонід Макарович був вражений тим, як шанують тут українців, котрі рятували євреїв у роки фашистського геноциду.

 

Довго ходив алеєю Праведників, де на честь кожного українця-рятівника висаджені дерева, які яскравими металевими табличками називають себе: Іван Стебельський, Олена Григоришина, Марія Бабич, Олександра Дудко, Іван Яцюк, Ольга Чорнобай, Леонід Бак, Фелікс Рудюк, Петро Семенів, Володимир Ланко, Богдан і Орест Загайкевичі — не полічити всіх...

 

Несподівано до Леоніда Макаровича підійшов український науковець Яд-ва-Шему Яків Сусленський. Він повідомив президенту, що у «Політвидаві України» ось уже три роки лежить його книга «Справжні герої», але видавництво не наважується видати її друком, бо тема євреїв, врятованих українцями, — нова, і хтозна, як сприйме її суспільство.

 

Леонід Макарович зрозумів суть звернення до нього і, ознайомившись зі змістом книги, не відмовив автору. Влітку того ж таки 1993 року книга «Справжні герої» вийшла у видавництві «Україна».

 

Радощам Якова Михайловича Сусленського не було меж. Прихопивши пачку ще «гарячих» книжок, він прийшов до редакції газети «Літературна Україна». Разом із ним до кабінету головного редактора Василя Васильовича Плюща увійшли відповідальний секретар Людмила Нечитайло, завідуючий відділом публіцистики Іван Ільєнко і автор цих рядків. Усі одразу почали гортати книжку, і ніхто не оминув нагоди поставити запитання гостю з Ізраїлю...

Його вчинки завжди були сподвижницькими.

 

— Навіть побіжний перегляд вашої книги переконує, що чільне місці у ній відведене найвидатнішому релігійному діячу — Андрею Шептицькому. Чи випадково це?

 

— Звичайно, ні, і я поясню чому. Коли у червні 1941 року митрополит Шептицький побачив, що німці з властивою їм методичністю знищують єврейське населення Галичини, то перше, що він зробив, — сховав у своїх апартаментах єврейських духовних лідерів, рабинів. 29 липня 1965 року — в день століття Андрея Шептицького — в ізраїльський парламент, кнесет, прийшли усі врятовані митрополитом рабини, і кожному було надано слово. Я маю можливість навести їхні виступи дослівно.

 

Давид Кахане, головний рабин Львова: «Я рабин, доктор філософії й теології, знаю людську природу й те, що характерні риси, які роблять людину святою, — це дуже велика рідкість. Але граф Шептицький — це виняток, він володіє усіма якостями святого. Мій Боже, я прошу тебе прославити митрополита Андрея Шептицького на землі як одного з твоїх святих».

 

Курт Левін, рабин: «Я можу присягнути на цій Біблії, що граф Шептицький був одним із найвидатніших гуманістів в історії людства і найкращим другом, якого коли-небудь знали євреї. Я сказав так не тому, що він врятував мою дружину, мою дитину і мене, а тому що фактично він організував порятунок від неминучої загибелі для сотень євреїв».

 

Давид Пріталь, рабин і громадський діяч: «У жахливі роки гітлерівської окупації священники і монахині, виконуючи настанови Андрея Шептицького, допомагали забезпечувати євреїв притулком та їжею. Але найціннішою була моральна підтримка для цих людей, бо завдяки цій допомозі до врятованих поверталася віра в людяність. Протягом двох років ніхто зі сторонніх не дізнався про те, що в кожному монастирі переховувалися євреї, і навіть не тільки там, а й у резиденції митрополита».

 

Підсумовуючи сказане рабинами, спікер кнесету Шевах Вайс сказав: «Від знищення Єгиптом наших предків рятував єврейський Мойсей, від знищення нацистами нас рятував український Мойсей Андрей Шептицький».

Невдовзі після цього у львівському соборі Святого Юра почали демонструвати портрет митрополита у біблейських одежах роботи художника Олекси Новаківського з промовистим написом: «Український Мойсей».

 

— Після сказаного справді жалюгідними виглядають якісь докази радянських істориків-атеїстів проти митрополита, чи не так?

 

— Тут справа ось у чім. 1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу, а 17 вересня відповідно до пакту Ріббентропа—Молотова у Галичину (за радянською термінологією — у Західну Україну) ввійшла червона армія. Її тут радо зустрічали: польське населення отримало прихисток від німецької навали, українське плекало надію на створення власної держави, а єврейське було врятоване від остаточного знищення в полум’ї Голокосту.

 

Та дуже скоро слідом за армією в Галичину прибули й каральні органи, всі ці комісари, прокурори, трибунали, міліцейські підрозділи й підрозділи держбепеки. Усі разом вони почали полювати на тих, кого «совіти», як їх тут називали, охрестили «українськими буржуазними націоналістами», які являли собою, за радянським лексиконом, «злісних ворогів українського народу». 

 

Не розбираючи, хто є хто, осатанілі чекісти ввірвалися в будинок старшого брата Андрея Шептицького — Миколая, розстрілявши його, його дружину, його власних дітей і прийомних, і навіть обслугу — всього 13 (!) осіб. Можна уявити почуття 75-річного митрополита, коли він побачив страчених рідних йому людей...

 

— Якщо більшовики накинулися на українців і під виглядом боротьби з «націоналізмом» депортували до Сибіру й Далекого Сходу 10% (!) усього населення Галичини, то фашисти так само несамовито накинулися на євреїв, розстрілюючи їх тисячами просто на місці. Як поставився до цього митрополит?

 

— Він пережив це анітрохи не легше, ніж втрату брата і його родини. Нечувані звірства сколихнули свідомість Андрея Шептицького, і вже влітку, 31 серпня кривавого 1941 року, в посланні Папі Римському він зазначає: «Тепер уся країна зрозуміла, що німецький режим, мабуть, більше, ніж більшовицький, є злом: не було і дня без страшних злочинів. Євреї — перші жертви... Ніби зграя божевільних або скажених вовків накинулася на цю бідну націю».

Митрополит Андрей Шептицький.

 

І то не все. У найуспішнішому для німців 1942 році, коли їхня армія дісталася Волги і Кавказу й усі вони почувалися переможцями, митрополит Шептицький надіслав листа очільнику есесівців Гіммлеру, в якому висловив рішучий протест проти геноциду євреїв і визнав нацистів відповідальними за те.

 

Гіммлер наказав гауляйтеру Галичини Карлу Ляшу заарештувати митрополита, але той відмовився від такого кроку, бо це могло призвести до непередбачуваних заворушень, адже митрополит мав глибоку пошану у свого народу.

 

Минають роки, але ми, історики, одностайні у тому, що надихаюча мужність Андрея Шептицького не знає аналога в історії боротьби з фашизмом.

 

— Чим можна пояснити таку симпатію митрополита до єврейського народу?

 

— Митрополит Андрей завжди був другом євреїв, поважав їхню спадщину, співчував їхнім печалям і стражданням, євреї та іудаїзм стали невід’ємною частиною світу Шептицького: у 20 років він почав вивчати іврит, пізніше, у 1905-му та1906 роках, мандрував по Священній Землі.

 

З його листа, якого він написав на івриті старійшинам однієї з єврейських громад у Галичині, можна дізнатися, що він з юних літ намагався поширити свою філантропічну діяльність на євреїв, а у скрутний для них час робив усе для їх порятунку.

 

— Чи знайшлися послідовники митрополита?

 

— Передусім треба сказати про тих, хто його оточував: його рідний брат Климентій (також священник) налагодив викуп євреїв з Янівського концтабару; ігуменя Йосефа Вітер переховувала по монастирях єврейських дітей; водій митрополита Іван Гірний розвозив дорослих і дітей туди, де безпечніше; настоятель Марко Стек виготовляв документи, які засвідчували слов’янське походження євреїв — як дорослих, так і дітей...

 

Приклад Андрея Шептицького наслідували й інші ієрархи: у Кракові євреїв рятував кардинал Кароль Войтила, у майбутньому Папа Римський Іоанн Павло ІІ, у Перемишлі — отець Омелян Ковч... Якщо говорити про пересічних українців, які завжди дослухалися до свого духовного пастиря, то тут маємо безліч героїчних вчинків. Пошлюся хоча б на такий наказ німецької окупаційної влади: «1 березня 1944 року в місті Самбір виконано вирок.

 

За переховування жидів і сприяння їм страчені: Кушковська Марія, Дмитровська Софія, Зубович Стефан, Качмар Марія, Масляга Ганна, Назар Марія, Куляк Микола, Ковальчук Михайло, Суш Настася — усього 17 осіб. Так буде з кожним, хто допоможе єврею».

 

Коментарі, як кажуть, зайві. Вклонімося цим мужнім людям...