Ігор Грициняк: «Без сакрального місця ви душі не відновите»

— Ігорю Івановичу, місяць тому Воскресенській церкві у Батурині ви подарували старовинну ікону Святої Варвари. Невже цей храм дійсно був порожнім?

 

— Так. Церкву представники московського патріархату залишили голою. Там не було нічого. Я кинув клич про допомогу. Люди відгукнулися і подарували дві ікони — «Батуринська Божа Матір» і «Чернігівська Божа Матір (Одигітрія)» — XVIII століття.

 

А ікона Святої Варвари вже була третьою. Культ цієї святої був настільки високим (нарівні з Миколою Чудотворцем), що навіть чекісти, зруйнувавши Михайлівський Золотоверхий собор, побоялися знищити її мощі. Тобто спочатку викинули на вулицю, а потім дозволили перенести до Володимирського храму. Там вони й по сьогодні є. Така історія. 

 

До речі, коли президентом Франції був Франсуа Міттеран, а канцлером Німеччини — Гельмут Коль, то обидва ще в радянські часи зупинялися в Києві, щоб поклонитися Святій Варварі. І тут немає нічого дивного. Вона була заступницею від нещасних випадків. А ці державні діячі часто літали.

 

У дорозі ж усіляке могло трапитися, тому вони вважали за свій обов’язок поклонитися і попросити у Варвари захисту. То не були офіційні візити, але, пам’ятаю, у день їхнього приїзду перекривали бульвар Шевченка, аби високопоставлені гості могли поклонитися святині.

 

Сьогодні прихожани теж шукають у храмах образ своєї заступниці. Розуміючи це, дівчата з Воскресенської церкви дуже просили знайти саме її ікону. І ми знайшли. Йдеться про роботу кінця XVIII-початку XIX століття. Реставрацію майстри зробили безоплатно, тому коштувала вона недорого.

 

— Історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця» у Батурині ви теж не залишили без уваги.

 

— Так, цього літа до канцелярії Івана Мазепи я привіз два крісла. Це 1805-1810 роки. До моїх рук вони теж потрапили в дуже занедбаному стані. Сідати на них не можна було взагалі. Але, знову ж таки, наші майстри попрацювали над ними, перетворивши на справжній шедевр.

 

Коли дізналися, що готую їх для музею, то грошей за роботу не взяли. Я сюди раніше завіз уже чотири крісла. З цими буде шість. До цього там стояла широка лава, добре не обтесана — і все. Погодьтеся, канцелярії гетьмана такий інтер’єр аж ніяк не відповідав. Але я вважаю за свій обов’язок дістати ще два крісла, щоб можна було красиво їх розставити.

— Ігорю Івановичу, а хто ж ті реставратори-альтруїсти, які вам допомагають відновлювати старожитності безкоштовно?

 

— Є такий Зенон Валько. Він і по металу реставратор, і по дереву, і по іконопису, і золотар. А ще робить спеціальні розчини й обробляє ікони від шашелі, яка все буквально жере. Ви навіть не уявляєте, скільки у старих речах усілякої живності.

 

У Зенона є також цех-майстерня, де він виготовляє світильники за віденськими зразками. Як відомо, Відень був центром у Європі, що спеціалізувався на створенні унікальних люстр. Звідти мода йшла по різних містах, включно з російською імперією. Отож коли ми знаходимо за копійки антикварну річ з певним дефектом, то Зенон доводить її до ладу. Такі знахідки намагаємося відправляти до музеїв. Для Качанівки вже понад 30 унікальних люстр зробили.

 

— Ви маєте на увазі Національний історико-культурний заповідник?

 

— Так, знаменитий палац Тарновських на Чернігівщині. Колись головою облдержадміністрації там був Куліч Валерій Петрович, який дуже опікувався старовиною, музеями, церквами домонгольського періоду. На початку 2013 року якраз він і завіз мене у Качанівку разом з науковцями з Польщі, які приїжджали до нас в інститут.

 

Вони дуже люблять відвідувати старовинні місця, тому, оглянувши історичні пам’ятки у Києві, поїхали до сусіднього регіону. А коли приїхали, я ледве не згорів від сорому. Свого часу Віктор Ющенко виділив гроші на відбудову палацу, то інтер’єр трохи поправили — побілили стіни, відновили паркет — і все. А решта? Люстри висіли дуже примітивні у формі пластикових лілій з мухами дорадянського періоду. Просто жах! А знаєте яка там вішалка стояла? Щось таке збите і з цвяхами. Ото на ті цвяхи вішали верхній одяг.

Старовинні крісла для канцелярії Івана Мазепи.

 

Подивилися на це все поляки і кажуть: «Що ж це, пане Ігорю, у вас бізнес так не любить культуру. У нас кожен бізнесмен за честь вважає внести якусь лепту в розвиток польської культури». А я їм сказав правду: «Знаєте, у нас у бізнесі переважно інородці. А з них найбільшу частку мають москалі. Українці в нас здебільшого середній бізнес топчуть, і то їм не дають розкрутитися. Тому отака ситуація.

 

Багатії ходять у туфлях з крокодилячої шкіри, а щоб придбати для музею якусь річ — ніхто не хоче. Але за прикладом того, що крапля води і камінь точить, я до наступного вашого візиту (не знав, що у 2014-му війна почнеться) постараюся хоча б у банкетній залі поміняти люстри».

 

— І слова свого дотримали?

 

— Так. Звісно. Качанівський палац — дуже сакральне місце. Шевченко щоразу, як бував в Україні, заїжджав саме до Тарновського, хоча його радо приймали скрізь, оскільки був відомою і дуже модною людиною. Саме там почався його роман з Варварою Рєпніною.

 

Говорили, що навіть хлопчик на світ з’явився, але про те нам зараз точно ніхто не скаже. Відомо також, що Варвара більше заміж не вийшла. В одному з листів Шевченко писав до Пантелеймона Куліша, який там недалеко хутір мав. «Брате Панько, коли моя душа і відпочивала під час подорожі Україною, то це в Качанівці». 

 

Там Іван Ге написав багато картин, а Михайло Глінка — свою найвідомішу оперу «Руслан і Людмила». Цей список можна продовжувати далі, адже важко назвати відомого митця того часу, який хоча б раз не навідався до цього палацу.

 

Тут Леся Українка зустрічалася з Михайлом Коцюбинським, тут бували Марко Вовчок, Соколовський. Знамените полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султану» Ілля Рєпін створив саме у палаці Тарновських. Тут же Микола Гоголь працював над другим томом «Мертвих душ». Кажуть, що його спалили, але рукописи не горять. Це не просто так сказано. Той рукопис десь є, але його не хочуть публікувати, бо то позорище російської імперії. 

 

Сьогодні у палаці вже є меморіальні кімнати багатьох митців, і для кожної з них ми підібрали оригінальні люстри. У Шевченка, наприклад, — справжній витвір мистецтва. Лондон 1895 року. Там просто неймовірний кришталь! Ми звикли, що синім віддає, а там зелений. Дуже розкішна річ. У Гоголя — міфічно-міфологічна люстра з чортиками, а в Рєпіна — бронзова, мистецько досконала.

 

— А для банкетної зали шедевр знайшовся?

 

— Так. Чотири однакові. За віденськими зразками вилили. З Богемії привезли скалки їхнього кришталю і обробили самі, бо готовий зараз дуже дорого коштує. Загалом з 2014 року ми привезли до палацу 33 унікальні люстри, з яких 12 — абсолютно нові.

 

Так помалу-помалу ми туди і старовинні буфети привезли, і старі бронзові підсвічники. Все, що могли, тягнули і везли. Зрештою, інтер’єр змінився настільки, що зараз екскурсії значно почастішали. І це правильно. Без сакрального місця ви душі не відновите.

— Ігорю Івановичу, а як вам вдалося повернути із забуття знаменитий альманах «Зоря»? Примірники цього видання були розпорошені по всьому світу.

 

— Валерій Куліч свого часу заснував товариство любителів Качанівки. Створили наглядову раду. Бізнесмени скинулися на систему відведення води, яка руйнувала мури палацу. Ось тоді й постало питання про альманах, який друкувався у Львові з 1880-го по 1898 рік товариством імені Тараса Шевченка.

 

Виходив він чотири рази на рік, але примірники зшивали в один. Фактично йдеться про 18-річний пласт культури північного сходу України. Привозили його зі Львова на свій страх і ризик, бо якби кур’єр потрапив до рук жандармів, то отримав би п’ять років каторги. 

 

Але так сталося, що в Україні на момент початку пошуку було лише 6 томів з 18. Один мені вдалося в 2002 році купити на виставці у Санкт-Петербурзі. Ще один мав наш класик Валерій Шевчук. Аби знайти решту, ми 12 країн об’їздили. Відсканували їх і видали. Два примірники «Зорі» передамо у Батурин, бо ви навіть не уявляєте, який це пласт інформації. Там мистецтво, культура, література від лірики до драматургії. Ми без зайвого шуму, презентацій, спокійно це зробили.

 

Паралельно я вісім років працював, щоб зібрати джерела з історії України. Мав команду з чотирьох людей, і ми разом підготувати видання для наукових бібліотек, облвно, райвно. Мені дуже важливо, щоб українці нарешті зрозуміли, хто для них брат, а хто ворог, а заодно підняли свою гідність на певний рівень. Годі вже кулитися на кордоні при слові «юкрейн». Треба пишатися своєю країною. 

 

Знаєте, іноді доводиться чути, що зараз війна і не час для культури. А я впевнений, що все якраз навпаки. І війни б не було, якби ми її знали і цінували. Тоді б і армію ніхто не зруйнував. А то босяки прийшли до влади і кажуть: «Нащо нам ті танки? Треба їх продати і поїхати на Мальдіви». Та ні, хлопці, державу треба пильнувати. А основа будь-якої держави — це духовність і культура.