Цікаво, чи багато знайдеться людей, які назвуть хоча б одного військового радника, тим більше гідного професіонала, біля президента Володимира Зеленського?
Ми взагалі про це нічого не знаємо, а коли цікавимось, то нам говорять про високу секретність дій влади.
Можливо, річ у тім, що головком діє не як військовий стратег, а просто виконує політичні команди ОП, в якому топпомічники за час війни набрались досвіду полководців і стратегів.
Водночас президент Володимир Зеленський ще не в натовпі, але вже й не на п’єдесталі. Він ще герой. На Заході. Його там ще чекають і місцями поважають.
В Україні його вже починають вважати тим президентом, котрий не здатен зупинити війну.
Бо вона перетворюється для нього на азартну гру, в якій втрати, особливо не враховуються.
Сектор війни
Потрібні зміни. Болючі й кардинальні.
«Якщо цього не буде зроблено, ми продовжимо кульгати, намагаючись грати Моцарта і Баха з оркестром, який має половину струнної секції й непідготовлених духовиків. Замість красивої музики ми й надалі матимемо какофонію звуків. Структура управління ЗСУ має бути виправлена, якщо ми хочемо перемогти у війні», — в коментарях іноземним ЗМІ розмірковує колишній радник у Міноборони України, Латвії, Естонії, Болгарії, Чорногорії, Молдови, Словенії, Польщі, Косова, Сербії й Чилі Глен Грант.
Він працював достатньо, щоб до нього варто було дослухатися. Хоча б спробувати.
Глен Грант майже прямо радить президенту: «Необхідно обрати іншого офіцера на посаду головнокомандувача (продюсера), який керуватиме змінами в напрямі кращої системи, де військовий професіоналізм, інтелект, моральна мужність і жорстка чесність важать більше, ніж рабська лояльність у радянському стилі».
Проблема в тому, що на фіналі третього року війни в України так і не з’явилися ефективні полководці, здатні результативно протистояти російському генштабу.
Усе більше стають очевидними емоційність, недалекоглядність рішень не лише щодо звільнення головкома Валерія Залужного, а й щодо «стерилізації» Генштабу як незалежного і відповідального ключового суб’єкта ведення війни.
Миттєво було втрачено як великий обсяг досвіду і знань протидії російським планам, так і впевненість суспільства в діях політичної влади.
Спроба замінити досвідчених генералів молодими героями фронту не принесла особливого успіху.
Матриця економіки
Україна поволі скотилася до рівня технічного дефолту, який не оголошують із політичних міркувань.
Ротація в Кабміні певною мірою є продовженням операції «Курськ-2». В уряді як не було, так і немає повноцінної фінансово-економічної стратегії часу війни.
Домінує довоєнна інерція збирати гроші, латати дірки й балансувати між викликами та підтримкою соціального споживання в умовах мінливості ринку (зміни ринкових цін і доходів), грошей і виробництва.
Війна не набагато змінила матрицю уряду. Якщо не брати до уваги, що десь 60 або й більше відсотків військової частини бюджету формують союзники, компенсуючи левову частину його видатків на ЗСУ.
Очевидно, що уряд не знайшов і не хоче шукати й розробляти новий план-концепцію економічної політики в умовах війни. При тому, що з України виїхало від 7 до 9 млн, переважно найбільш працездатних громадян. У той час, як Кабмін і його адепти у Верховній Раді, як і в минулі часи, роблять основну ставку на зростання податків від населення і бізнесу.
Водночас збільшення лав ЗСУ на 400-500 тисяч мотивується необхідністю закуповувати й виробляти зброю, ремонтувати генерацію, будувати дороги тощо.
Розрахунок на: Конгрес США; 50 млрд єврокредиту під заставу дохідності від заморожених російських активів; грантову допомогу союзників; кредити МВФ і Світового банку та реалізацію цінних паперів уряду, за якими йому все важче і важче платити.
Ми не бачимо жодних публічних дискусій вітчизняних та іноземних партнерів щодо зміни економічного курсу. Не на часі. Всі готуються до перемоги й шаленої відбудови України, вартістю до 1 трильйона доларів. Але для цього треба бути готовими.
Нинішня економічна система живе на ін’єкціях Заходу. Вона не виробляє внутрішніх стійких, пристосованих до сучасних агресивних ринків, викликів. Вона не гартується, не розвивається, не вдосконалюється в найбільш складних умовах виживання. Треба виходити з реанімаційної палати.
Врешті, треба зрозуміти, що швидше і більше наповнить бюджет: коли з кишень суспільства вигребуть усі заощадження, а бізнес перейде в щільну тінь чи коли держава перетворить кожного українця на інвестора з гарантіями й вигодами або на дичину, за якою полюють фіскали. Вочевидь, у цьому напрямі й має відбуватись дискусія щодо ролі уряду у відновленні держави.
Тим часом, згідно з Конституцією, він є незалежним, самостійним суб’єктом влади, який захищає свою публічну програму у Верховній Раді та є продуктом політичної більшості. Натомість ми надто легковажно погодилися на концентрацію всієї влади в руках глави держави з командою у 5-6 помічників.
Пересування ліжок у специфічному кварталі
Демократія також випробовується війною. Вона має вдосконалюватися, мужніти й не втрачати жодних, навіть дрібних, своїх цінностей. Президент Зеленський говорить про зміни в Кабінеті Міністрів як про шлях до нової структури. В його розумінні «перезавантаження нашого керівництва, міністрів багатьох міністерств — це кроки, пов’язані з посиленням нашої держави на різних етапах».
От для кого ці гасла? Неясно. Президент не говорить про необхідність урядової стратегії війни, яка дійсно могла б підняти Україну на інший рівень більш якісного менеджменту і реалізації прогресивних ідей для посилення конкурентоспроможності держави в цілому. А звільнені міністри просто перейшли з одних владних кабінетів в інші.
Україна поволі скотилася до рівня технічного дефолту, який не оголошується з політичних міркувань. Ми в пастці часу. Він усе більше стискає реальність навколо нас, знищує старе і вносить нове. Було б глибокою помилкою робити ставку лише на короткочасні рішення для рядового виживання.
Війна стала вікном нових можливостей. Рано чи пізно воно закриється. Потрібно зберегти те, що маємо, і примножити. Це можливо тільки тоді, коли президенту вдасться перевести політику управління країною на інший, новий, рівень. Перемагають ідеї, а не сила, стратегії чи навіть зброя.
Історія націй і держав доводить це. І нам треба вистояти в цій виснажливій війні та не втратити код українців. Ми так і не знаємо, чи є в Зеленського нехай і не цільна, але все ж концепція Української держави. Воюючої й поствоєнної. Окремі ідеологічні уламки, які ми бачимо, не дають жодної можливості зробити висновок, яку державу ми захищаємо і яку будуватимемо. З цього приводу в українських виборців — повний когнітивний дисонанс.
Азартна Зе-гра
Сьогодні і в Україні, і в світі дискутується питання, хто і якими ресурсами відбудовуватиме поствоєнну Україну. Причин для занепокоєння більш ніж достатньо.
За оцінками ЦРУ, цього року з кожної тисячі мешканців України емігрують 36,5. Це, скажімо, втричі більше, ніж із Венесуели. В абсолютних цифрах за кількістю тих, хто залишив свою Батьківщину та емігрував на чужину в останнє десятиліття, в нас у світі тільки два конкуренти — Афганістан та Сирія.
За сучасними темпами еміграції — жодного. У наших ворогів — росії та білорусі — цієї проблеми фактично не існує. Там кількість іммігрантів майже дорівнює кількості тих, хто виїхав з країни.
Окрім абсолютного лідерства за кількістю емігрантів на душу населення, ми також очолюємо ще один сумний рейтинг — кількість смертей.
Так, майбутнє України будуватимуть ті, хто залишиться і виживе. Тільки скільки нас буде? Чим довше триватиме війна, тим більше люди вмиратимуть та виїжджатимуть з України.
Ні для кого не новина, війна — річ азартна. Є ті, для кого вона хоч і вельми небезпечна, але пригода. Є ті, хто її ненавидить як стан і спосіб вирішувати геополітичні питання.
І, звісно, перемогти путіна і (можливо) запустити процеси саморуйнації росії — це джекпот та гарантоване місце героя у підручниках історії.
Не дивно, що український президент як дуже амбітний колишній актор марить цей джекпот зірвати. І як будь-який азартний гравець давно не рахує втрати. А статистика їх рахує. І тихо волає. Адже за таких рекордних темпів еміграції та смертності будь-який далекоглядний лідер мав би думати насамперед про людей, а не про території.
«Можливо, ми, мобілізувавши всі сили та засоби, й спроможні розгромити росію та повернути Приазов’я, Крим і Донбас. Тільки постає питання: для кого? І для чого? Якщо ця війна невблаганно перетворює Україну на країну мужніх героїв і вкрай корумпованих князьків. Країну, за яку можна вболівати і якій можна співчувати. Але в якій усе менше людей хочуть жити. Це доводить статистика», — зазначає політичний аналітик Геннадій Друзенко.
Адже цілком очевидно, що 5-6 «славнозвісних» менеджерів президента продовжать керувати країною від його імені, зневажаючи не тільки Конституцію, що закріплює баланс гілок влади в державі, а й здоровий глузд. Бо розбалансована система державного управління — під час війни також чималий виклик.
Але український народ не вибирав і не наділяв такою всеосяжною владою і відповідальністю оцих «5-6».
У результаті, хоч як це шокуюче звучить, в Україні сформувався прошарок політиків, чиновників, підприємців, які вже вмонтувалися в систему цієї війни. Вони отримують бенефіти з війни, самі не воюючи, а лише обслуговуючи її.
Для них зупинка цієї війни загрожує постановкою дуже незручних запитань. Тому їх не цікавлять питання життя, вони заробляють на смертях. Їхня безмежна влада сьогодні тримається саме на продовженні війни.
І для них базові для демократій питання від суспільства на кшталт: «А чому ми перетворюємся на диктатуру? Чому не діють базові закони, які не стосуються війни? Чому «прострочений» лідер та його секретар вирішили, що саме вони мають право висловлювати думку українців? Чому вони безкарно крадуть?..» — порожній звук.
Вони не завдають собі клопоту важкими роздумами, що вони роблять і для кого. І чи потрібна нам земля без людей, а держава без громадян?
