Невідома війна: рецензія на роман Галини Пагутяк «Нічний подорожній»

Отже, «Нічний подорожній» не розчарує читача «Ока світу». Не дивно, письменницька фішка Пагутяк — щоразу робити краще.

 

Видно, що авторка розігналася до крейсерської швидкости, її вже не спинити, лишається чекати нових сюжетних перемог. Історія та сама: персональна війна майже чотирнадцятирічного підлітка проти енкаведистів у повоєнній Галичині.

 

Війна є, вважай, наскрізною темою Пагутяк. Від «темних часів Хмельниччини» («Сентиментальні мандрівки Галичиною») до темних часів Першої світової у «Путівнику розгублених» і ще темніших — за Другої у «Снах Юлії і Германа».

 

Ба більше: кожний її головний персонаж (за винятком суто дитячих книжок) має свій воєнний ПТСР в анамнезі. Проте письменницю цікавлять не самі бойові дії, а війна як ґвалтовна руйнація кожного особистого мікросвіту; «сіра зона безчасся», як пише вона про початок російсько-української війни 2014-го у книжці «Новий рік у Стамбулі».

 

Бойові дії стають головною декорацією лише в нашому серіалі («Око світу»/«Нічний подорожній»). Але й тут не вони головні (хоч і описані захопливо).

 

Головне для авторки у її підлітковому циклі — не так зафіксувати/розшифрувати стигми війни на свідомості, що є фокусом уваги її «дорослих» творів, як зобразити саме формування цієї свідомости.

 

В одному місці нашому героєві стукає до голови: «Відколи я тут був — а минуло вже два тижні, — то встиг стати старшим». А перед тим спостерігаємо, як чорно-білі картинки в його уяві набувають нюансів.

 

Спочатку — «я добре затямив: за смертю кожного повстанця, за арештом, за Сибіром — стоїть зрада». А далі настає те, що ми нині звемо медіаграмотністю: «Мені хотілося, аби зрадником був той Гриньо, до якого я не пішов жити. Але то було не так».

 

Перед нами — хрестоматійний «роман виховання». Зазвичай у таких творах фігурує харизматичний персонаж другого плану. Саме такий гуру-побратим каже персонажеві першого плану, Ількові: «Нашої української мови теж би не було чути, якби такі, як ти — люди з села — її занедбали й перестали нею говорити. Тепер, коли в нас московська окупація, на вас знову вся надія». Реакція Ілька — як перехід на вищий рівень квесту: «Овва, я того не знав. Думав, що від нас нічого не залежить».

 

Квінтесенція цього вектора медіаграмотности — у заповіданій хлопцеві молитві: «Баба мене навчили: «Янгелики-сторожинийки, стережіт мою думку з вечора до півночі, від півночі до когута, від когута до рана — на віки віків. Амінь».

Вже коли з’явився славетний «Слуга з Добромиля», було видно: історичні екскурси Пагутяк мають ту саму природу, що й у Франковому «Захарі Беркуті» — використання минувшини в легендарно-фактологічному коктейлі.

 

Як вона пізніше напише, «не має значення, чи існувала направду Троя в Гіссарлику, коли вона існує у тебе в голові». А тут, в «Оці світу» й «Нічному подорожньому», рясніє від зносок «на основі реальних подій». Перша думка: невже виразно антисистемна літераторка таки скорилася диктату моди?

 

Та згодом приходить розуміння: ще зовсім недавно масовий український читач навіть не підозрював, що війна в Україні не закінчилася 9 травня 1945-го — бойові дії окупантів супроти загонів УПА точилися на Західній Україні до 1953-го. КҐБ, як тепер відомо з архівів, звітувала про повну ліквідацію збройного українського опору лише 1956-го.

 

А останній бій біля останньої криївки відбувся 14 квітня 1960-го під Бережанами. Лише уявіть собі: за рік до одного з совєтських тріумфів — запуску Гагаріна в космос.

 

Коли письменниця, яка засадничо відкидає диктат факту в літературі (з її автобіографії: «Факти нічого не варті, коли йдеться про людське життя»), змушена постійно наголошувати у зносках — «реальна історія, випадок, подія», — це означає лише одне: вона змушена робити роботу над помилками замість усіх наших президентів з (не)реформованою ними освітньою галуззю.

 

Спочатку треба утвердити в юній свідомості правду факту, а тоді вже — здобувши довіру — розповідати історії, що сприйматимуться як правдиві. 

 

Взагалі-то підліткова література так чи так здебільшого базується на війні. Згадані «Тореадори» — на уявно-ігровій. Ще один пам’ятний літературний серіал — «Джури» Рутківського — на літописно-легендарній.

 

Не кажучи вже про головну — воєнну — парадигму фентезі, від Толкіна починаючи. Якщо порівнювати серіал Пагутяк із сучасними зразками, то варто згадати передостанній роман Стівена Кінга «Казка» (2022): там той самий неповнолітній персонаж, у якого та сама війна — з нелюдами.

 

В обох випадках «казка» — не вимисел, а дидактична історія, що вчить на типових прикладах. І там і там добре відбилося дорослішання підо впливом крайнього екстриму. У Пагутяк навіть є дрібка Кінгового саспенсу: «Мені не подобалося, що я, маючи пістолет і карабін, не зможу протистояти тому, що криється в темряві».

 

Десь під кінець головний персонаж «Нічного подорожнього» звіряється: «Я з кожним кроком ніби скидав зі себе Добромиль, де стільки всього сталося».

 

Авжеж, подальша демонізація райцентру, який завдяки Пагутяк уже перетворився на туристичну принаду. Цю її стратегію підтримано/розгорнуто у спільній книжці з Ланою Перлулайнен «Добромильська наука» — книжка на межі між нонфікшном для підлітків та пригодницькою історію для них же.

 

Переднє слово таке: «Чотириста років тому в Добромилі вийшла друком перша дитяча книжка у Східній Європі — «Наука Добромильська». Автором її начебто був Ян Лев Гербурт, син відомого магната і видавця Яна Щасного.

 

Що ж, міг він і бути автором, хоча на той час йому не виповнилося ще й 13 років… Так староста мостиський і вишенський, Ян Щасний Гербурт мусив приховувати своє авторство… У всьому світі лишилось тільки два примірники «Науки», обидва знаходяться в Польщі. І книгу цю ніколи не перевидавали від початку ХVІІ ст.».

 

А далі — ті самі напівдетективні підліткові пригоди, що і в будь-якій добрій книжці цього сеґменту. Звісно, «Добромильська наука» більш дидактична за «Нічного подорожнього».

 

Але не нав’язливо, як-от: «Олександра, так звали сестричку, була на два роки молодшою. І якщо скласти їхні роки докупи, то вийшло б 22». Тим, хто лінується розв’язати цю просту арифметичну задачку, на допомогу в ідентифікації віку головних персонажів прийдуть некрикливі, але й непроминальні ілюстрації Світлани Хміль.

 

Авторки максимально дистанціюються від втручання у події, але, трапляється, не стримуються від публіцистичного коментаря: «В Україні є і красивіші місця, тобто не так зруйновані людською байдужістю і жадібністю».

 

Схоже, юні персонажі це чують/відчувають і самі собі буркочуть: «Крамниця називалась «Гербурт», і продавали в ній мийні засоби. «Краще б зброю продавали», — невдоволено пробурмотів Івась».

 

Утім, це непроста ремарка (як і в «Нічному подорожньому»: «Було нам весело. Ми мали зброю»). Це — про засадниче право громадян на озброєний самозахист, зафіксоване у конституції Сполучених Штатів Америки (і у країнах «старої Європи» здебільшого також), про що у нас воліють мовчати, хіба крім Дмитра Корчинсього, у якого, проте, з’являється чимдалі більше публічних прихильників.

 

Усі книжки Галини Пагутяк — хоч кому вони адресовані і хай як далеко занурені у проминулі часи — про наше сьогодення.