Історія УПА: як повстанська десантура підкорювала небо

Десантники завжди були елітою будь-якої армії. Воно й не дивно.

 

Піхота підкорює землю.

 

Льотчики підкорюють небо.

 

А десантники підкорюють обидві стихії.

 

Українська повстанська армія не могла похизуватись власними десантними бригадами чи дивізіями, але десантники у її складі все ж були.

Після закінчення Другої світової війни УПА виявилася відрізаною від підтримки демократичних держав цілою низкою маріонеткових режимів СРСР.

 

А тим часом саме в Західній Німеччині перебував політичний провід Організації українських націоналістів, перед яким керівництву УПА треба було звітувати й від якого отримувати директиви щодо подальших дій.

 

Але радіозв’язку між Україною і центром ОУН у Німеччині не було. Кур’єрам доводилось пішки доставляти документи й важливу інформацію.

 

Це при тому, що за один такий похід треба було пройти пішки близько 800 кілометрів (це тільки в один бік) і перейти мінімум через 2, а то й через 3-4 державні кордони.

 

Оптимальний шлях проходив через Чехословаччину. Більшовики знали про ці маршрути й усіляко намагалися завадити шляхам УПА.

 

Чеські комуністи робили все можливе, щоб завадити кур’єрам дістатися мети. Розставляли гарнізони, патрулі, таємних агентів тощо.

 

На жаль, ця тактика давала свої плоди. Велика кількість кур’єрів гинула, а секретні папери й донесення потрапляли до рук ворога. Тож було вирішено спробувати повітряні десанти.

 

Кур’єрів мали просто скинути з літаків над Україною, скоротивши їм таким чином дорогу на всю протяжність шляху.

 

І, відповідно, забезпечити донесенням своєчасність (рейди кур’єрів могли тягнутися місяцями. За цей час вісті, які вони приносили, просто застарівали).

 

Щоправда, літаків в ОУН не було, але вони були в американців і англійців, з якими ОУН почала співпрацю.

 

Після довгих переговорів із ЦРУ та МІ-6 (таємною розвідувальною службою Об’єднаного Королівства) британці погодилися розпочати тренування українських кур’єрів, оснастити їх і десантувати за допомогою своїх літаків над територією України.

Перший десант вояків УПА відбувся ще за часів Другої світової війни. Після звільнення Бандери у вересні (чи грудні) 1944 року німці, які все стрімкіше програвали війну, напевно, пропонували співпрацю.

 

Хотіли почати допомагати УПА зброєю, яку доставляли б літаками з аеродромів у районі Кракова, взамін активізації бойових дій у тилу червоних. Точних підтверджень немає, що було погодження.

 

Якщо порозмірковувати, то це була можливість отримати дефіцитне спорядження, а бої з більшовиками й так уже кипіли на всіх західноукраїнських землях.

 

Було підготовлено групу з трьох осіб. У неї увійшли: Поручник Юрій-Лопатинський, поручник Василь Чижевський, член ОУН/радист Сильвестр Скоробогатий. 27 грудня 1944 року вони були десантовані з німецького літака в районі села Бубнище, на Калушчині. Всі троє успішно десантувалися, не постраждала також і радіостанція.

 

Тож незабаром група вийшла на Романа Шухевича і передала йому відповідні накази від Бандери, було встановлено і радіозв’язок із закордонним центром ОУН.

 

Десантування було успішним. І це був єдиний підтверджений десант вояків УПА в часи Другої світової війни. Ходять, щоправда, чутки, що Угорщина в 1944-му також допомагала повстанцям здійснити кілька десантів, але підтверджень цьому немає.

 

Після закінчення війни командуванню УПА довелося відправляти кур’єрів у 800-кілометрові походи. Можливостей наявних радіостанцій не вистачало для зв’язку на таку відстань, та й вони були в страшному дефіциті. Навряд, що в 1948 році на всю УПА було більше кількох працюючих рацій.

Другий десант відбувся 5 вересня 1949 року. В цей день двомоторний американський літак «С-47» з аеродрому Вісбаден (Західна Німеччина) вилетів на схід. Цього разу парашутистів УПА було двоє — Іван Паньків та хорунжий Микола Мельничин, які прийшли як кур’єри від Шухевича в 1948 році.

 

Парашутисти десантувалися о 23:38 в околицях села Крупське, в Миколаївському районі над Дністром. Скид пройшов нормально, за винятком пошкодження радіостанцій, які не змогли відремонтувати.

 

Незабаром обидва десантники вже звітували перед головнокомандувачем і передавали йому об’ємну пошту.

 

Цей десант завершився успішно.

У третьому десанті участь взяли 4 людини: поручник Іван Хома, старший булавний Ілько Сенчишин, булавний Дмитро Хомик (кур’єри, які прийшли в 1949-му) та сотник Михайло Дуда (командир сотні «95», прорвався на Захід у 1947-му).

 

Десант відбувся 31 травня 1950 року. Цього разу парашутистів скинули в 00:13 поблизу Тиняви в районі Болехова, що в Карпатах. На жаль, усе пішло не за планом.

 

Як повідомляється, груповий багаж і радіостанції помилково скинули за 50 км від місця десантування. Друге — сотник Дуда серйозно травмувався і не міг ходити. Що найстрашніше — літак помітили радянські прикордонники.

Парашутисти 2-го десанту Іван Паньків та Микола Мельничин під час тренувань з десантування. 

 

Швидко зметикували, що американська машина скинула десант, — й одразу зібрали опергрупу, яка вирушила на пошуки парашутистів. На жаль, опергрупа наштовхнулася на укриття парашутистів, у якому перебував поранений Дуда, ще один десантник та кущовий ОУН. Під час бою всі троє загинули.

 

Парашутисти Іван Хома і другий невідомий (або Сенчишин, або Хомик, якийсь із них загинув під псевдо «Юрко») змогли дістатися повстанського командування і передати документи та листи.

Таким чином операція була успішна тільки частково. Двоє з чотирьох її учасників загинули.

 

Очевидно, розглядаючи той факт, що перші десанти були успішними або частково успішними, ЦРУ і МІ-6 вирішують провести операцію зі скиду одразу чотирьох повстанських десантів. На жаль, цього разу вся операція була приречена на провал.

 

Річ у тім, що одним з її розробників і кураторів був елітний радянський шпигун Кім Філбі. Він знав усі деталі операції, а також склад груп і дати проведення десанту. Всю інформацію було заздалегідь передано до Москви.

Більшовики вирішили не втрачати такий шанс і просто в склад десантних груп вживили власних агентів. Подальший розвиток подій нескладно передбачити. 14 травня 1951 року одразу три повстанські групи десантувалися з двох англійських літаків. Одну групу було скинуто в районі біля села Конюхи, що на Тернопільщині (четвертий десант), другу групу з цього ж літака було скинуто в районі Любачева, що на Закерзонні (п’ятий десант), інший англійський літак скинув групу в районі Коломиї (шостий десант).

 

У цей день мав відбутися скид іще однієї, четвертої, групи американським літаком, однак через погану погоду машина не змогла здійнятись у небо з американського аеродрому у Вісбадені. Саме ця обставина і врятувала групу від загибелі.

 

З цієї історії можна написати справжню трагедію. Історія зради, історія боротьби, історія розпачу. Вона почалася задовго до десанту 14 травня.

 

Приблизно в 1949-1950 р. органам польської розвідки вдалося завербувати члена ОУН Євгена Гура. На зраду він пішов через розчарування у визвольній боротьбі й зневірі в можливості успіху підпілля. До того ж йому було обіцяно звільнити з тюрми сестру. 

 

Польські органи безпеки дали Євгену псевдо «Владка», а після передання його курирування розвідці СРСР там він отримав псевдо «Бронек».

 

У квітні 1950 року він як кур’єр ОУН дістався до головнокомандувача УПА Василя Кука. Від нього отримав пошту для Бандери, яку одразу ж було передано радянським розвідникам, котрі її «підкоригували». 

 

Тож у листі до Бандери «Кук» закликав провідника негайно приїхати в Україну й особисто керувати боротьбою. Це було викликано «величезними успіхами» і «близькістю повстання УПА».

 

Також у листі зазначалося, що якщо Бандера не хоче приїхати сам, то хай пришле якогось високопосадовця організації.

 

Бандера листи отримав. Наживка була проковтнута. Було вирішено відправити в Україну керівника Служби безпеки Закордонних частин ОУН Мирона Матвієйка.

 

Саме він був основною персоною в складі десанту, який було скинуто 14 травня 1951 року в районі села Конюхи.

 

Точний склад групи Матвієйка невідомий. До неї входив власне Матвієйко. Ще радянський агент Євген Гура, який отримав посаду керівника охорони Матвієйка, радист, а також іще двоє бійців. Усього 5 осіб.

 

Група успішно десантувалася, відійшла від місця висадки, заховала важке майно включно з радіостанціями й розділилася. Євген Гура вирушив нібито на зустріч із місцевим підпіллям, інші ж члени продовжили пошуки повстанського командування для передачі відповідних матеріалів.

 

Звичайно, ні на яку зустріч із місцевим активом радянський агент не пішов, а вирушив одразу до більшовиків. Незабаром він телефоном розмовляв із заступником міністра МГБ УРСР генералом Владісем. Гура здав усе. Місце закопаного багажу, контакти, дані тощо. Він же організував зустріч із Матвієйком.

 

5 червня того ж року 19 переодягнутих у вояків УПА агентів МГБ зустрілися з групою Матвієйка в бункері біля села Кальне, що на Зборівщині. Матвієнка опоїли водою з медом, у якій розвели препарат Нептун-47. А решту групи просто вбили. Живим, крім Матвієнка, залишили лише радиста, для радіогри.

 

Історія має продовження. Матвієйка також хотіли використати в політичних цілях. Влада СРСР вимагала, щоб він звернувся до підпільників ОУН із закликом здатися, писав обманні листи Бандері тощо. З цією метою його було відправлено не в тюрму, а на конспіративну квартиру МГБ у Львові.

 

Шеф Безпеки все ж надіявся вирватись, тож здійснив спробу втечі. «Вирубив» охоронця, вихопив зброю, гроші й кинувся тікати. Після того, як він вискочив на вулиці міста , — одразу пішов до найближчої конспіративної квартири ОУН/УПА. Але там нікого не було. І на наступній. І на наступній. На всіх точках йому місцеві повідомляли, що «такі-то вже давно тут не живуть, ви чого? Їх же арештували ще стільки-то років тому».

 

В результаті, не знайшовши жодної чинної точки, Матвієйко впав у відчай. Він зрозумів, наскільки фальшивими були свідчення, які отримував закордонний центр. Переночувавши ніч на Львівському цвинтарі, він наступного дня добровільно здався МГБ. Після чого пішов на співпрацю з ними.

 

Таким чином, 4-й десант завершився провалом. Всю групу Матвієйка було ліквідовано.

Доля цієї групи ще трагічніша, ніж доля групи Матвієйка. Її склад був таким: Мирослав Борсук «Сокіл» (командир, деякі зазначають його як радянського агента, але це не підтверджено), Дмитро Баглай «Гнат», Ярослав Ґалат «Чайка» та Лев Баглай «Дмитро». Десант на території Польщі був частково успішним.

 

14 травня 1951 року близько 11-ї години ночі повстанців було скинуто в районі Любачева. На жаль, при десантуванні повністю розбилася рація, тож група не змогла вийти на зв’язок із центром. По висадці «Сокіл» залишив групу і вирушив шукати зв’язок із місцевим підпіллям.

 

На жаль, літак помітили поляки, які очікували повстанського десанту (допоміг той самий Кім Філбі). Зрозумівши, що групу було скинуто, поляки перейшли до дій. Були задіяні значні сили для пошуку групи, і це швидко дало результати.

 

21 травня, через 7 днів після десанту, групу було викрито через її необачну поведінку. Повстанці обстріляли польських вояків, які розшукували десант. 1 поляк загинув, ще 3 отримали поранення. 

 

Внаслідок короткого бою троє десантників загинули. Єдиним із групи, хто вижив, був «Сокіл», який на той момент не перебував зі своїми людьми. Незабаром дізнавшись, що його групу знищено, він нібито повернувся на Захід як кур’єр. Достеменно невідомо, чи був «Сокіл» зрадником і радянським агентом, принаймні такі твердження існують.

 

Загалом п’ятий десант завершився повним провалом. Не рахуючи можливого зрадника «Сокола», ніхто не вижив.

У ніч із 14-го на 15 травня англійський літак поблизу Коршівки, що в районі Коломиї, десантував третю й останню в цей день групу парашутистів. У неї входили: Михайло Деба-Аскольд-Нечуй-Нечуєнко, 31 рік, керівник групи; Іван Смарж-Малий-Пімста; Володимир Федорняк-Мирон, 25 років, старший радист; Іван Борушка — Марко Береза; Йосип Марчак, 26 років — Гриць Береза.

 

Повстанці успішно десантувалися і навіть змогли вийти на окружний провід ОУН. Але оскільки й про цей десант було відомо червоним від того ж Кіма Філбі, то вони доклали всіх сил для його розшуку.

 

Тож 7 червня силами МГБ було викрито пункт зв’язку ОУН у селі Крилос. В результаті атаки загинуло 8 підпільників, з них 4 члени парашутної групи. Єдиний, хто вижив з десанту, був Йосип Марчак. Він зміг вирватись із бою, але вже через 5 днів — 12 червня — його захопило МГБ. Подальша доля невідома.

 

Як і з попередніми двома групами, через злив даних висадка цієї повністю провалилася.

Якби не погана погода, сьомий десант відбувся б разом з іншими трьо­ма 14 травня 1951 р., але саме через неможливість літака здійнятися в повітря операцію перенесли на 19-те число. Вірогідно, це і врятувало групу.

 

Цього разу до її складу входили представники Закордонного проводу Української головної визвольної ради. Група складалася з 4 парашутистів: член УГВР Василь Охримович; радисти, старший булавний Василь Хащівський, старший булавний Петро Стиранка і старший вістун Йосиф Кіт (останні три були кур’єрами від ОУН, які пробилися на Захід у 1949—1950 р. ).

 

Сама висадка була успішною. Групу було скинуто в районі с. Широкополе, поблизу Болехова. Чи не вперше вдалося десантуватися, не пошкодивши радіостанцій, і таки встановити зв’язок із центром. Також Охримович встановив зв’язок із місцевим центром ОУН і передав пошту.

 

Сьомий десант повністю виконав поставлене завдання.

Останній, восьмий, десант відбувся 12 серпня 1952 року. Групу, яка складалася всього з двох повстанців — Льва Чепиля і Юрка Стеф’юка, — скинули поблизу села Криве, в районі Сколе.

 

Десант, на жаль, завершився повною невдачею. За однією версією, одразу по приземленні хлопців захопив переодягнений в УПА відділ МГБ, за іншою, — їх захопили прорадянські пастухи місцевого колгоспу.

 

Обом десантникам запропонували співпрацювати. Чепиль відмовився. За це червоні розстріляли його в 1953 році. Доля Стеф’юка невідома.

Загалом за 8 повстанських десантів було скинуто 27 парашутистів-упівців (до числа не зараховано зрадника Євгена Гура і можливого зрадника Мирослава Борсука).

 

На жаль, далеко не всі висадки були успішними. З 27 повстанців-парашутистів лише 11 змогли виконати поставлене завдання, а решта — 16 людей — або загинули, або потрапили в полон упродовж кількох тижнів після десанту.

 

Доля тих десантників, яким поталанило десантуватися вдало, була не менш трагічною. З 11 бійців лише один десантник, поручник Іван Хома, який брав участь у третьому десанті, зміг повернутися на Захід.

 

Зробив він це в жовтні 1950 року. Зазначається, що він став останнім кур’єром, який зміг пробитися з України до Німеччини.

 

Решта 10 успішних десантників або загинули, або потрапили в полон. Як, наприклад, члени 7-го десанту, а саме Охримович і Стиранка. Їх змусили працювати в радіогрі МГБ із Заходом, але вояки змогли подати звістку, що їх захоплено і розкрито. На жаль, МГБ дізналося про це і через лють від провалу і фактичної втрати двох агентів розстріляло обох.

 

По відновленні Незалежності в українській армії з’явилися повноцінні десантно-штурмові сили. Але ніколи не треба забувати про тих українських парашутистів, які віддавали своє життя у вогких землянках, під час нерівних боїв із сотнями й тисячами більшовиків. 

 

Антон ОГЕЙ