Перше враження від зустрічі з книгою Енні Лейбовіц — це найкраще фотовидання за часів Незалежности.
Та хоч на українському ринку ніша фотоальбомів є найменш заповненою, одразу пригадалися декілька пам’ятних видань.
Тож скажу обережніше: новинка — одна з найкращих, що вийшли впродовж тридцяти років; можливо, одна з п’ятірки найкращих.
Наша «Лейбовіц» — ліцензоване видання. Тобто адекватне американському (2021), включно з обкладинкою. Якраз тут, у вимушено копійованій обкладинці, — головний ризик для українського видавця.
Вітчизняному читачеві вона майже нічого не говорить: нейтральне тканинне тло з двома малознаними написами. Для західного читача все виглядає навпаки: Дивокрай (Wonderland) — миттєво упізнавана алюзія на всесвітній літературний бренд Льюїса Керрола.
У нас же цей твір частіше перекладали як «Алісу в Країні Чудес» або «в Країні Див» (і лише в останні роки — «у Дивокраї»). Другий напис на американській обкладинці також не потребує там розшифрування: Лейбовіц — сучасна ікона тамтої фотографії. Аналогічно у нас щойно видано книжку, де на так само «порожній» обкладинці лише одне слово: «Жадан».
Отже, «сіра» палітурка Лейбовіц — як метафора перших рядків Керролового суперлонгселера: «Аліса тяжко занудьгувала, сидячи на березі без діла. Разів зо два зазирнула вона до книжки, яку читала її сестра, але не знайшла там ані малюнків, ні розмов. «Ет, чого варта книжка без малюнків та розмов?» — зітхнула Аліса». Розгортаємо альбом — і опиняємося у казці. Лейбовіц — як Керрол.
Ризикну припустити, що масовий український читач дізнався про Енні Лейбовіц хіба по тому, як вона влітку 2022-го приїхала до Києва, аби зазнімкувати Олену Зеленську для обкладинки нью-йоркського Vogue.
І ще більш ризиковане припущення: те число журналу з багатомільйонною авдиторією (усередині ще й репортажна фотосесія) вплинуло на західний світ принаймні не менше за тодішні відеоконференції її чоловіка-президента, бо воно позитивно апелювало до величезної, зазвичай аполітичної, маси виборців.
У передньому слові до нашого альбому редакторка нью-йоркського Vogue Анна Вінтур означує впливовість Енні Лейбовіц: «Канонічні тепер портрети нашого часу… За ними всіма стоять великі історії».
Лейбовіц знімала для Vogue королеву Єлизавету, Ненсі Рейган, Мішель Обаму, Гілларі Клінтон, Меланію Трамп, Джилл Байден, Ненсі Пелосі, Камалу Гарріс.
Гадаю, всі ці світлини свого часу допомогли їхній політиці й усі вони — геть незвичні з огляду на традиційний спосіб репрезентації перших леді. Наприклад, вагітна пані Меланія позує на трапі літака оголеною, а її чоловік, Дональд, відсторонено чекає за кермом автівки поруч.
На Меланії лише бюстгальтер «от кутюр» та скинутий поза плечі того ж штибу халат. Коли Лейбовіц отримала перше завдання на фешн-зйомку (наприкінці 1970-х від Harper’s Bazaar), редакторка напучувала її: «Ти можеш зробити фото у будь-який спосіб. Але завжди дивись на одяг. Ти маєш лишатися вірною моді».
Усі згадані світлини (окрім Зеленської, зробленої пізніше) — у нашому альбомі. І, як каже у тій же передмові сама пані Лейбовіц, «фотографія настільки простора, що включає і портрет, і репортаж, і сімейну фотографію, і модну».
Фотографка-мільйонерка Енні Лейбовіц видала в Америці шість альбомів — не за власні гроші, а коштом найвідоміших видавців. За тієї шаленої конкуренції, що існує на фотовидавничому ринку Америки, це поважна кількість.
Так, Річард Аведон, якого наша авторка вважає за натхненника, має вдвічі більше книжок, але він відійшов двадцять років тому і перетворився на класичного класика. У Лейбовіц це попереду. «Дивокрай» презентує її як метра фешн-фотографії, спадкоємниці Аведона.
Цей відлам рекламного світлярства ще на порубіжжі 1920–30 років заволодів ринком і досі являє собою інкубатор фотографічного креативу. Диктують моду Vogue та його одвічний конкурент Harper’s Bazaar (обидва мають українські філії).
До цих видань запрошують лише тих, хто у фотосвіті вже відбувся. Лейбовіц до цього відбулася аж так, що у неповні тридцять років стала фінансово незалежною особою зі славою топпортретистки.
Наш альбом відкривають дві світлини, зроблені двадятидворічною Енні Лейбовіц під час туру Америкою гурту Rolling Stones (1972): дружина лідера групи Б’янка Джаґґер в аеропорту та знесилений після концерту Кіт Річардс, що спить. З одного боку, блискучі репортажні фото (тоді ще чорно-білі), з іншого — домінантний фокус на одязі персонажів зйомки. Одяг — суспільна зброя, комунікативне домінування завжди досягалося завдяки йому.
Це розуміла юна Лейбовіц, і це в ній привабило перебірливих редакторів модних журналів. Перша ж пропозиція була зірковою — зробити фотосесію з Марґо Гемінґвей, онукою-супермоделлю (1977). Утім, тих знімків авторка до альбому не подала.
А до світу фешн-фото пані Лейбовіц увійшла двадцятьма роками пізніше. Про цю значущу затримку в нашому альбомі нічого немає — все це й без того добре відоме західному читачеві.
А для орієнтації читача українського вельми помічною буде торік перекладена книжка американського журналіста-біографа (лавреата Пулітцера за свою попередню працю) Бенджаміна Мозера «Зонтаґ. Життя і творчість» (Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2023) — біографія Сюзан Зонтаґ, «найупізнаванішої письменниці покоління» 1960-х, як значить автор.
Ніяк коментувати це твердження не можу, оскільки українською не перекладено жодного її роману, але есеїстика пані Зонтаґ виходила у нас неоднораз — засвідчую її широту-глибину, а надто проникливу ексклюзивність у розумінні феномену фотографії як такої, навіть на тлі Барта і Беньяміна.
Мозер пише: «Коли Енні Лейбовіц познайомилася із Сюзан, вона вже була знаменитою навіть за стандартами світу Сюзан... Познайомившись із Сюзан, Енні сподівалася зробити наступний крок і — з допомогою великого фотокритика — перебратися з вітрини газетного кіоску на музейну стіну».
Але все виявилося складніше: жінки зблизилися і були партнерками упродовж п’ятнадцяти років, аж до відходу Сюзан (2004). У книжці багато пікантного про ці стосунки, але нас нині цікавить рання біографія Лейбовіц.
Батько, офіцер ВПС США, «забезпечив» малій Енні кочове дитинство. Мозер інтерпретує це так: «Для фотографа здатність стихійно опинятися в найрізноманітніших місцях, правильно оцінювати атмосферу й ситуацію та отримувати те, що треба, виявилася дуже цінним хистом».
Зрештою відірвалася від батьків, неповнолітньою з’їздила пожити в ізраїльському кібуці, швидко повернулася і вступила до школи мистецтв Сан-Франциско. То було літо 1967-го: неподалік вирувало «Літо кохання» — 100 тисяч молоді у величезному таборі: «Дим від марихуани плавав над концертами, груповими медитаціями та сексуальними вакханаліями, шлях до яких відкрили протизаплідні пігулки та досягнення в галузі лікування венеричних хвороб», — описує ситуацію Мозер. Енні Лейбовіц була тоді хіба віддаленим спостерігачем.
Але того ж року почав виходити журнал «Роллінг Стоун», вплив якого на принаймні два покоління молоді (а це нинішні можновладці) важко переоцінити. Мозер веде далі: «Енні пощастило випадково набрести на щойно створений журнал, який потім став символом цілого покоління».
Принесла редакторові свої знімки з кібуцу та з популярних тоді антив’єтнамських акцій. І — умовила дозволити сфотографувати Джона Леннона. Зроблений нею портрет зблизька потрапив на обкладинку «Роллінг Стоун» у січні 1971 року. Реагуючи на та той знімок, New York Times спрогнозував майбутнє авторки: стати «придворним художником найвідоміших людей нашої епохи». Так і сталося.
Лише на обкладинці журналу «Роллінг Стоун» фото Лейбовіц з’являлися понад п’ятдесят разів. «Вона не тільки демонструвала тих, хто вже здобув славу. Вона творила знаменитостей. Портрет, зроблений Лейбовіц, значно більшою мірою, ніж анотація Зонтаґ, — дарував такий статус, який не міг дати знімок жодного іншого фотографа», — свідчить Мозер.
Аж ось 1999-го Анна Вінтур попросила Енні Лейбовіц (геть несподівано для неї) зробити в Парижі фотосесію модного одягу із супермоделлю Кейт Мосс і суперрепером Шоном Комбзом. Заголовне фото сесії (на мосту через Сену) стало підручниковим: ракурс, небо, архітектура, пози. Пізніше авторка згадувала: «Це було мистецтвом перформансу».
Власне, перформанс і є осердям творчости Лейбовіц. Так, не вона вигадала знімати фешн-історії для Vogue, але вона надала їм статусу, порівнюваному з класичною книжковою ілюстрацією.
Як-от фотосесія «Аліса в Дивокраї» — колись я спеціально вивчав історію ілюстрування Керрола й можу засвідчити: книжка зі світлинами Лейбовіц виглядала би перфектно. А ще в альбомі на понад чотириста сторінок знайдемо гідне візуальне фотосупроводження «Ромео і Джульєтти», «Чарівника країни Оз», п’єси нобелівського лавреата Гарольда Пінтера «Зрада» та відомих кінофільмів «Небезпечні зв’язки» та «Марія-Антуанетта».
Енні Лейбовіц від початків своєї кар’єри тяжіла до символічної журналістики. Звідси увага до спортивних сюжетів. Одна з її книжок — про літню Олімпіаду 2004-го у США (у нашій книжці є кілька знімків звідти).
Хоч-не-хоч виникає порівняння з Лені Ріфеншталь: схожа стилістика, ракурси, замилування тілом. Але це не запозичування/відштовхування, а, радше, тяглість традиції: спортивне фото колись, наприкінці 1920-х, відокремилося саме від фешн-фотографії.
Лейбовіц надається на багато інших інтерпретацій. Майстерка композиції та створення задзеркальних сюжетів, вона водночас подає зразки як вуличного фото, так і суто студійного колективного портрета.
Пам’ятаєте, як у дитинстві фотограф нам казав: дивимось в об’єктив, зараз випурхне пташка! У Лейбовіц куди тільки учасники групи не дивляться — перехресні погляди утворюють історію, якій затісно у рамцях кадру.
Часом вистачає одного скісного погляду, за яким полює фотографка, щоб змінити усю атмосферу знімка: подивіться на уміщені в «Дивокраї» світлини з Софією Копполою, Пенелопою Крус, Анджеліною Джолі та Бредом Піттом чи з Кейт Бланшетт.
Щодо крайньої персонажки: «Після стількох фотосесій, що ми провели за роки, якось Кейт сказала мені: «Ти не буваєш задоволена, правда?». Ці слова не дають мені спокою, бо, найімовірніше, вона має рацію». Біограф Мозер згодний: «Неможливий перфекціонізм».
Лейбовіц якось висловилася про свій фотографічний фах: «Суть цього заняття — те, що здається, а не те, що є». До її фешн-альбому це пасує якнайліпше. Магія вбрання і антуражу. Вона інтегрувала до спільного знаменника те, що поокремо робили у малярстві Ватто і Фраґонар та Маґрітт і де Кіріко.
