Усі пам’ятають, як після перемоги на останніх парламентських виборах партія «Слуга народу» з широким розмахом організувала виїзд свого депутатського корпусу в Трускавець, аби ознайомити в абсолютній більшості необізнаних обранців з азами державного управління.
Про все говорили нібито, не згадували лише про досвід своїх попередників, які організовували будівництво незалежної Української державності понад сто років тому в набагато складніших політичних, військових і економічних умовах.
Зрештою, ця традиція нехоті до вивчення національної практики державного будівництва цілком природно започаткувалася тими комуністами, котрі в 1991 році з боязні бути заарештованими так званими російськими демократами на чолі з Борисом Єльциним за участь у спробі державного перевороту в СРСР проголосували за ненависну для них незалежність — тепер москва формально не мала права їх, самостійних, перед усім світом, чіпати..
Так, заради власного порятунку вони готові були змінити в своїх керівних кабінетах портрети генсека — на Кравчука, червоні прапори — на синьо-жовті.
Але, пронизані протягом десятків років антиукраїнськими ідеологемами, боялися поцікавитися діяльністю тих, кого пропаганда з москви вже давно визначила «злісними ворогами українського народу».
Тому й не дивно, що час від часу державні чиновники незалежної України — як нинішні, так і вчорашні — візьмуть та й кинуть багном у тих, хто творив Українську державу без відкатів, щомісячних премій за «особливу складність» службових обов’язків і в постійних «трикутниках» чи «чотирикутниках» смерті.
Дуже прикро, що подібні нотки прозвучали недавно на одному з телевізійних каналів на адресу Директорії УНР з уст такого поважного колишнього можновладця, як міністр соціальної політики в 2016—2019 роках Андрій Рева.
Мовляв, керував нею «Головний отаман Симон Петлюра. При ньому було п’ять-шість ефективних менеджерів, все це разом називалося Директорія».
Якби ж усі п’ятеро членів Директорії були ефективними менеджерами, то ми не мали б, мабуть, біди. На жаль, голова її Володимир Винниченко з самого початку діяльності цього органу вперто намагався домовитися з російськими більшовиками про мир (це дало їм можливість шляхом затягування переговорів зібрати сили й змусити республіканські війська залишити столицю України).
Головний Отаман же був тієї думки, що з «большевиками у нас не може бути згоди. І хто б там на півночі не прийшов до власти, Україна буде для нього золотим дном, резервоаром, кольонією, з якої Москва буде тягнути хоч би останні соки».
Петлюра тоді постійно наголошував, що з усіх боків заблоковані Антантою більшовики «з цілою силою пруть на Україну, щоби рятувати Московщину від голодової смерти.
Як господарюють вони на Україні, знаємо: вступаючи на нашу територію, в першу чергу забирають увесь залізничний матеріял (вагони і т. и.), а окремі, спеціяльно на це зорганізовані відділи вивозять на північ усе добро, що тільки попаде під руки».
Тому й категорично був проти будь-яких перемовин з москвою, бо це призводило до втрати стратегічної ініціативи українців. Водночас коли уряд УНР через це опинився аж у Вінниці, то Винниченко 5 лютого 1919 року подає у відставку й виїжджає за кордон.
Поступово там опинилися й інші члени Директорії, відтак залишився з військом і народом на рідній землі лише Симон Петлюра, який і справді зумів підібрати ефективних, за словами пана Реви, менеджерів, котрі протягом тривалого часу могли підтримувати українську державність навіть без моральної допомоги сильних світу того.
Що стосується військової, то її не було й близько. Скажімо, засліплені на відродження «єдиної і неділимої» росії Сполучені Штати Америки навіть відмовилися тоді відпустити зі своїх європейських складів уже оплачені УНР ліки для порятунку хворих на тиф українських вояків. Подібну позицію зайняли й інші країни Антанти.
Зблиснула була надія на поляків, котрі, завдяки територіальним поступкам їм на захід від Збруча, погодилися в квітні 1920 року визнати Уряд Директорії УНР й об’єднаними зусиллями вигнати російських червоних і білих окупантів з української землі.
Однак, як тільки спільними збройними силами було звільнено Київ, то польське військо не забажало продовжувати бойові дії на Лівобережжі, залишившись парадувати на білих конях у столиці України. Бо ж польським політикам тоді раптом замарилася Польща «дорозборова» — а це ж по Дніпро, як до 1772 року!
Така безпечність і самовпевненість поляків обернулася для них тим, що їм довелося відкотитися аж до Варшави. І лише героїчна оборона Замостя на чолі з українським полковником Марком Безручком дозволила полякам створити плацдарм на Віслі, з якого було завдано удару в тил червоних москалів, що вже поширювали листівки про свій переможний похід у Німеччину. Замість європейської революції тим довелося тікати на схід.
Ось тут би й гнати їх аж до поребрика спільним українсько-польським військом! Але оточення начальника польської держави Юзефа Пілсудського переконало його відступитися від Петлюри, бо правитель москви ленін запропонував кращі умови нового союзу, під які й передавалися значно більші етнічні терени не російського народу.
За таких умов вояки УНР готові були битися власними силами. Просили лише, як і зараз просять в західних партнерів: дайте зброю й амуніцію! Голова Директорії й Головний отаман Симон Петлюра неодноразово звертався до польського керівництва з проханням виділити зброю і боєприпаси. Та українці нещодавно обіцяного не дочекалися.
Відтак Петлюрі довелося взяти на себе всю трагедію рідного народу, відповідати перед власною нацією і перед усім світом не лише за тих, хто збройно захищав її права, а й за тих співвітчизників, які приглядалися до кривавої боротьби або опинилися одурманені чужими ідеями по іншу лінію фронту. Розумів добре, що має звітувати за все, що зробив і в чому зовсім невинний, бо не в корчі громи б’ють — у дуби!
Дух Великого Патріота й Державника України настільки глибоко пройняв учасників національно-визвольної боротьби за відродження самостійної й незалежної України, що не одне покоління їх вороги нашої держави називали і називають петлюрівцями.
Зрештою, це змушений був визнати навіть російський письменник Михайло Булгаков, ось так характеризуючи Петлюру: «Його ім’я — це не просто слово, в якому замкнулися сподівання тих вірних синів України, що ненавидять Москву, яка б вона не була: більшовицька, царська або казна-яка».
Мусимо визнати, що Петлюра й після своєї загибелі не зійшов з крутизни Української Голгофи, міцно тримаючи там золотий тризуб і синьо-жовтий прапор Самостійної України.
І тоді, коли вже дотлівали повстанські вогнища на обох берегах Дніпра, а люмпенізовані пройдисвіти «с Лениным в башке и с наганом в руке» вигрібали останнє зерно із селянських комор у 1933-му, і тоді, коли нескорена Україна піднялася проти коричневої й червоної чуми в Другій світовій, і тоді, коли славна плеяда шістдесятників покликала народ до нового здвигу в ім’я свободи.
Симон Петлюра вистояв з прапором волі — аж до того дня, коли над Україною почала загоратися вранішня зоря, і він побачив сонце свободи. Це він покликав нас на світанку, щоб ми знову не проспали волі.
І коли рухівці зініціювали 24 серпня 1991 року проголошення Української незалежної держави, то дух Петлюри був з ними, надихав увесь наш народ на мудре рішення на Всеукраїнському референдумі на підтримку цього доленосного Акта.
А тепер він і не зійде з того найвищого гребеня, на який його винесла хвиля Українського Здвигу наприкінці ХХ століття. Бо й досі нагадує нам про обов’язок перед Україною.
Чи ж сповнили ми, нині сущі на рідній землі, свій обов’язок перед Симоном Петлюрою, тлінні останки котрого й донині лежать на чужині?
Відомий український державний діяч Кубані Лука Бич, котрий добре знав Симона Петлюру з його націотворчої діяльності на Кубані, в Санкт-Петербурзі й Москві, написав ось так: «Можна ріжно розцінювати С. В. Петлюру як політичного діяча й вождя. Можна з деякими його актами згоджуватися або не згоджуватися. Але не можна покладати на нього одного відповідальність за ту поразку, яку відніс український нарід в боротьбі за свою державність. В цьому не може бути винна одна особа, бо в цьому винні всі, бо в рішучі моменти боротьби ще не виспіла ідея цеї державности, не виспіла остільки, щоби подавляюча більшість нації пішла за цю ідею вмірати, коли це вимагалося бігом подій. Не можна закидати пам’ять небіжчика багном, як це так охоче роблять нині не тільки його бувші вороги, але й його бувші приклонники й приятелі. І не можна цього робити уже через те одно, що він весь жив Україною і за Україну не своєю смертю сконав».
Тож, можливо, тільки тоді, коли прах Голови Директорії й Головного отамана військ УНР, як і багатьох інших наших державників, спочине в Пантеоні Української слави біля пам’ятника Хрестителя Руси-України князя Володимира в Києві, лише тоді ми по-справжньому утвердимося в державності й соборності: і вистоїмо, і розбудуємо багату й процвітаючу Україну.
Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор
