Нові галичани: у невеликому містечку на Тернопільщині заохочують переселенців їхати саме до них

Війна для західних регіонів країни стала рідкісним шансом підвищити свій рівень індустріалізації, адже сюди ще в перший рік «повномасштабки» переїхало зі сходу та півдня чимало успішних підприємств.

 

Скористатися доленосним шансом вирішили і в Копичинцях, але невелике містечко не мало для релокації вільних приміщень. З перспективного «неліквіду» знайшлася лише будівля, де в радянські часи ремонтували автобуси.

 

Але, незважаючи на занепад покинутого господарства, отримати його у своє розпорядження було вкрай непросто.

 

Як з’ясувалося, колишнє АТП належало крупному агрохолдингу, серед засновників якого значилася й держава Саудівська Аравія. На щастя, виконавчим директором компанії був німець за національністю, який після тривалих перемовин таки погодився виставити автобазу на аукціон. 

 

А далі в хід пішло чисте мистецтво. Аби показати колишню ремонтну базу в соціальних мережах, мерія замовила відеозйомку дроном весільному фотографу, який навесні 2022 року, з відомих причин, нудьгував без роботи.

 

Але для того, щоб підняти в небо безпілотник, довелося випрошувати дозвіл у військових та СБУ. Певного впорядкування вимагала й покинута територія, бо під старий паркан місцеві жителі тривалий час зносили сміття.

 

Відмінити пагубну традицію змогла лише табличка з промовистим написом «Не будь москалем, не сміти». 

 

Відзняте відео розлетілося інтернетом теж не без додаткових зусиль.

 

«Усі добре знають, що наша громада славиться своїми ковбасними виробами, — розсекретив креативний хід своєї команди міський голова Богдан Келічавий. — Отож ми розіграли три набори серед тих, хто поширив рекламний ролик у соціальних мережах. Водночас передали всі наші матеріали до спеціально створеного в Кривому Розі центру «Дія. Бізнес». Це спрацювало. До нас почали приїжджати представники різних підприємств, які хотіли перебратися на захід. Але найбільше запропоноване приміщення підійшло меблевій фабриці з села Руська Лозова, що на Харківщині».

Перед повномасштабною війною фабрика «Меблі текстиль» входила до трійки найбільших виробників шкільних меблів в Україні. Підприємство займало 5 тисяч квадратних метрів виробничих приміщень і 4 гектари землі.

 

Тут працювало 150 людей. Для села Руська Лозова, що розташоване за 10 кілометрів від Харкова і за 20 — від кордону, цей бізнес мав неабияке значення. Але все змінило рашистське вторгнення. 

 

Обстрілювати цей населений пункт кацапи почали в перші хвилини війни і того ж таки дня повністю його окупували. Кілька місяців, поки в селі квартирувалися московські зайди, доля фабрики висіла буквально на волосинці. Усе, що могли повантажити, росіяни вивезли.

 

Через постійні обстріли з чотирьох цехів підприємства згоріло два. Фабрика також втратила половину дорогого обладнання. Але як тільки село звільнили, меблевики знайшли приміщення в Копичинцях і кинулися рятувати вцілілі станки. Кожна з таких «вилазок» могла закінчитися для них трагічно, адже окупантів потіснили від села лише на два кілометри, і вони й далі гатили по ньому з усієї наявної зброї. 

 

Найважче було вивезти величезний 40-тонний італійський станок з обробки металу. Його довелося розібрати на вісім частин, доправити чотирма фурами і скласти в Копичинцях заново.

 

Але згодом з’ясувалося, що в Україні немає жодного фахівця, який може підготувати це обладнання до роботи. Представники ж іноземної фірми їхати в Україну категорично відмовилися через війну. Отож харків’яни знову розібрали габаритний станок й відвезли його частину для наладки в Італію. 

 

Неординарна історія трапилася і з трактором, який москалі викрали з території підприємства, але переправити на болота не встигли. Коли машина вже була в Копичинцях, виявилося, що окупанти сховали в ньому п’ять гранат. Аби їх знешкодити, довелося викликати піротехніків. 

 

Сьогодні релоковане підприємство займає 2 тисячі квадратних метрів. У старому АТП відремонтували не лише основне, а й допоміжні приміщення. Реконструкція триває далі, оскільки запрошені на роботу електромеханіки продовжують ремонтувати пошкоджене обладнання.

 

Аби його встановити, потрібні додаткові площі. Крім цього, фабрика скористалася грантовими програмами й придбала новий лазерний комплекс для різки металу і станки для обробки деревини.

 

«До повномасштабного вторгнення ми спеціалізувалися на виготовленні меблів для дитячих садків і шкіл. Напрям змінювати не плануємо, — каже начальник виробництва Юрій Слісенко. — Але асортимент розширився. Зараз виготовляємо сидіння лавочок для бомбосховищ у дитячих садочках. Також займаємося м’якими меблями. Відкрили швейний цех». 

 

Колишніх обсягів виробництва фабрика ще не досягла, але вже налагодила експорт продукції до Румунії та Молдови. Наразі тут працює лише близько 50 осіб, бо з Харківщини сюди переїхала невелика кількість співробітників.

 

Вони, в основному, живуть у будівлі колишньої контори, яку облаштували під гуртожиток. Утім на роботу сюди охоче наймаються місцеві жителі й переселенці з інших регіонів. Зварювальником, скажімо, тут працює чоловік із багатостраждальної Бучі.

 

«Для нас внутрішньо переміщені українці — це потенціал людський, це потенціал розвитку і їхньої, і нашої громади в тому числі, — каже Богдан Келічавий. — Ми завжди намагаємося не відмовляти в даху над головою внутрішньо переміщеним особам, саме тому в нас осіли близько 700 з них. У нашій громаді тепер навіть дуже важко винайняти житло, настільки великим є попит. Проте місцевий бізнес одразу ж зреагував на збільшення населення: у нас відкриваються магазини, пожвавилася сфера послуг. Для бізнесу збільшення населення громади — дуже позитивний фактор».

 

Добре ставлення до себе харків’яни оцінили одразу. «Місцева громада була зацікавлена в нашому переїзді, — каже Юрій Слісенко, — тому в нас вийшла добра співпраця». А налагодити суто людські контакти допоміг спорт. Тепер раз на тиждень виробничники і фахівці з адміністрації міста традиційно грають у футбол. Спочатку на поле виходили дві протилежні команди, а тепер діляться порівну, аби вирівняти сили. 

 

На запитання, чи повернеться фабрика до Руської Лозової після війни, меблевики дали оптимістичну відповідь. Мовляв, давно мріяли відкрити філію в західному регіоні, тому плани реалізувалися з суто об’єктивних причин. Відтак у майбутньому вони матимуть два підприємства, адже зруйнованим школам потрібні будуть нові стільці.

Помітивши, як у перші місяці повномасштабної війни великі громади західних регіонів збирають на своїх територіях людей і релоковані підприємства, в Копичинцях вирішили негайно діяти. Тепер колеги з інших міст уже відверто заздрять. Мовляв, вам просто пощастило, що саме до вас переїхали фахівці зі сходу.

 

«Але справа тут не лише у везінні, адже я сам особисто шукав багатьох із них, — каже пан Богдан. — Для цього відкривав карту Deep State, дивився, які громади окуповані, потім шукав телефони їхніх працівників, особливо тих, з якими був особисто знайомий і хто добре себе проявляв. Я питав, чи не потрібна їм робота, запрошував до себе. Деякі кадри ми також шукаємо через звичайні сервіси пошуку роботи, один із них навіть дав нам преміум-акаунт». 

 

Теперішній головний лікар Копичинецької лікарні Сергій Любченко теж побачив оголошення на сайті роботодавців. Раніше він працював на такій же посаді у Волновасі, але ніколи не думав, що настільки престижне місце можуть пропонувати комусь в інтернеті.

 

Аби переконатися, що це не жарт, приїхав на Тернопільщину сам. Сьогодні його досвід, за словами міського голови, дозволив вивести місцевий медичний заклад на новий рівень. 

 

І це не єдиний випадок. Скажімо, головною бухгалтеркою в громаді працює колишня жителька Малинівки, що на Харківщині, а очільницею відділу освіти — жінка, яка раніше проживала в Асканії Новій. Про неї Богдан Келічавий розповів досить цікаву історію.

 

«Риту Бойко я знав із попередніх проєктів як людину, що добре знається на менеджменті та освіті, — каже він. — Спочатку вона виїхала до Кракова. Коли ми з нею зв’язалися по телефону, я запропонував переїхати до Копичинців. Її сімейні обставини досить показові для теперішньої ситуації. Чоловік у неї воює, син має контракти із ЗСУ, а вона, крім усього, організовує фури з Нідерландів, щоб допомогти нашій лікарні обладнанням. Це просто якийсь сюр». 

 

У свою чергу, запорізькому благодійному фонду «Посмішка», який реалізує проєкти в 16 регіонах країни, міський голова запропонував відкрити в Копичинцях свій другий офіс.

 

Нині там працює більше 50 осіб, які приїхали до міста з прифронтових населених пунктів. І якщо раніше філія працювала як великий гуманітарний хаб (приймали і розсортовували по пакетах продукти), то зараз уже діють у рамках проєктного менеджменту, де в кожного є свій напрямок діяльності.

 

Схожу роботу виконує й місцевий благодійний фонд «Навколо», де працюють як переселенці, так і місцеві жителі.

 

«Відбулася синергія людей, — каже Богдан Келічавий. — Ми об’єдналися і діємо всупереч труднощам. Чесно кажучи, я просто не знав би, що робити, якби наші ВПО раптом повернулися додому. Ми тепер дуже на них розраховуємо. Загалом, путін вибрав невдалий час і місце для нападу, тому що тут є ми. І ми так просто не здамося».