Доктор Вітюк — славний лицар Боярський

Володимир Павлович Вітюк — лікар, хірург.

 

Сотні успішно проведених ним операцій врятували безліч людських життів та зберегли здоров’я тим, хто, здавалось, перебував у безнадійній ситуації.

 

Але, крім того, доктор Вітюк — громадський діяч, громадянин у найшляхетнішому значенні цього слова.

 

Народився 22 травня 1941 року. В засвіти пішов рік тому — на початку вересня.

Щось було в ньому таке, що поєднувало його зі славним лицарем романтичної епохи в Європі — Дон Кіхотом... У романі Сервантеса Дон Кіхот — безкорисливий, благородний («Благородство — здатність сприймати красу, красу природи, красу мистецтва, красу людини тощо» (О. Довженко)), кришталево чесний, готовий будь-якої хвилини прийти на допомогу приниженим та ображеним.

 

Літературний герой однойменного твору Сервантеса, якому (найпершому з усіх літературних героїв!) іще за життя автора в Мадриді у 1615 році поставили пам’ятник.

 

Саме такі думки, такі порівняння приходили мимоволі, коли я спостерігав за способом мислення та діями Володимира Павловича. І напівжартома-напівсерйозно «величав» його: «Ви — славний лицар Дон Кіхот Боярський».

А народився Володимир Павлович у сільській місцевості у пам’ятному 1941 році. «Село давало людям поетів і композиторів, а місто — футболістів», — казав Борис Ілліч Олійник.

 

Але й інший фах обирали люди.

Одного разу, коли хлопчик Володя серйозно захворів, на допомогу прийшов лікар німецької окупаційної армії. Напевно, це вплинуло на вибір ним професії.

 

Свій день народження, а саме 22 травня, Володимир відзначав особливо оригінально. Це був день, коли у 1861 році відбулось перепоховання Тараса Шевченка і канівські дівчата на своїх тендітних плечах несли труну з прахом поета на Чернечу гору.

 

За звичаєм того часу, коли помирав парубок (а Тарас Григорович ніколи не був одружений, хоча жага створити сім’ю була такою сильною в нього, як будівельний інстинкт у бобра (Майя Бесараб), — дівчата несли труну на своїх плечах до кладовища.

 

Як заповідав Пророк, поховали його на високій горі, щоб, як він написав у «Заповіті», «було видно, було чути» як Дніпро понесе кров ворожу, не чиюсь іншу, а саме кров москаля, (бо «москалі — лихі люди, роблять лихо з нами») до синього моря.

 

Саме в цей день, 22 травня, патріоти збиралися біля пам’ятника Тарасу Григоровичу в Києві. А окупаційна монголо-московська влада, її «карающій мєч» — КДБ — працював на повну потугу...

 

Незважаючи на небезпеку бути заарештованим, Володимир Павлович неодноразово відзначав свій день народження біля Великого Кобзаря.

Все свідоме життя доктора Вітюка, поряд з професійною хірургічною діяльністю, — це невтомна подвижницька діяльність заради матері України. 

 

Це саме за його ініціативи і невтомної енергії вдалося створити телефільм «Дума про вчителів», центральним персонажем якого був Іван Юхимович Коваленко, боярський учитель-дисидент, а згодом політичний в’язень московсько-ординських концтаборів у період радянської окупації України московією.

 

Володимир Павлович, здається, був «залюблений» у Василя Симоненка. Це за його ініціативою та участю в Боярській школі №3 відбувся вечір пам’яті поета, в якому взяли участь народний артист, Герой України Анатолій Паламаренко, бандурист із «бронзовим» голосом Максим Воловоденко та учні школи.

 

Ніби відчуваючи небезпеку, яка насувається з півночі, задовго до повномасштабного вторгнення хотів, аби у Боярці було поставлено спектакль за поемою Володимира Самійленка «Гея». Хотів, аби у всій Україні знали, що ще сто років тому в названому творі поет писав про «народ дикий та безправний», який «під батогом своїх шалених ватажків ... преться на народи всіх країв».

 

І там, «де він проходить ... лишає всюди пустку за собою». Бо, окрім терору, дикунства та матірщини, той народ більше ні на що не здатний.

 

Не судилося, не вистачило сили донести. Не зрозуміли його земляки-боярці, не підтимали його ідею стосовно постановки поеми «Гея».

Одного разу Володимир Павлович заговорив про прекрасний пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку в Березані, де він колись жив і працював, про «Розриту могилу» поета, про багатющий місцевий краєзнавчий музей.

 

Завдяки йому ми відвідали Березань, познайомилися з його друзями. Переконалися: славні люди живуть у Березані. Завідувачка музею, «старенькая мати» Галина Рих, у свої 90 років захопливо розповідала про експонати, про славну Березань, яку відвідував і шанував Тарас Григорович.

 

По-хорошому заздрячи березанцям, ми виголосили дещо наївну ідею про спорудження пам’ятника Шевченку в Боярці. Нас підримали: Боярська міська Рада; Православна церква України; народний артист, герой України Анатолій Несторович Паламаренко, який погодився виступити у Боярці з благодійним концертом, залучивши до нього майстрів із капели бандуристів; Спілка письменників України (голова Михайло Олексійович Сидоржевський); низка інших організацій та просто благородних людей.

 

А пам’ятник великому Тарасу в Березані дійсно прекрасний. Як і пам’ятник нашому Пророку в Яготині роботи скульптора Івана Макаровича Гончара. До речі, подібні пам’ятники з урахуванням скульптурного зображення Тараса роботи І. М. Гончара (про це мені й депутату Андрію Арчакову розповів директор музею І. М. Гончара, площа якого сягає 8 тис. кв. метрів, Петро Іванович Гончар) споруджено з нагоди 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка у Вашингтоні. Подібний пам’ятник встановлено у Варшаві за сприяння поета Дмитра Павличка та президента України В. А. Ющенка.

 

Задумалися. Тарас Григорович у Боярці, як у Березані чи Яготині, був, а пам’ятника, якщо не рахувати отой більш ніж скромнй бюст біля Будинку культури, йому немає.

 

І, як на почату ХХ століття українська інтелігенція (Леся Українка, Олена Пчілка, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Володимир Самійленко та інші) збирали кошти на пам’ятник Котляревському в Полтаві (і за три роки таки зібрали!), — почали збір коштів. За попередніми підрахунками, кошторис становить півтора мільйона гривень.

 

Ми вирішили провести низку зустрічей з колективами лікарів, учителів, працівників музеїв, бібліотек. Розуміли, що триває Вітчизняна війна з нашим споконвічним ворогом, який поставив собі за мету знищити нашу державу, а всіх українців покарати так, як у 1708 р. вчинив у Батурині, у 1918 р. — в Києві, а у 2022-му — в Бучі. Терор у тій чи іншій формі (катування, розстріли, голодомори, розкуркулювання, депортації, висилання, русифікація) — це те, з чим приходили до нас «асвабадітєлі». Терор 316 років, від Батурина до Бучі — безперервно!

 

А зараз — війна... Але ми пам’ятали, як під час Другої світової війни, коли стояло питання, бути чи не бути Англії, і була пропозиція викреслити з бюджету держави витрати на культуру, тодішній прем’єр-міністр Вінстон Черчилль різко відповів: «А за що ж ми тоді воюємо, як не за культуру?!». І залишив витрати на культуру на рівні довоєнних бюджетів.

 

За два роки ми зібрали трохи більше десяти тисяч. Вніс Володимир Павлович три тисячі грн, вніс я п’ять, Ататолій Паламаренко — понад тисячу та лікар київської лікарні Сергій Зайцев — 500 грн.

 

Відгукнулися благородні (низький уклін їм!) мої однокурсники — студенти 1954—59 років Жанна Гейдерман та Наум Фельдман, які прислали зі США, де вони нині проживають, по 50 доларів. Було ще декілька внесків по 100—150 гр. От поки що і все.

 

З метою спорудження пам’ятника (знову ж таки, дещо наївно) ми провели зустрічі з лікарями Боярської лікарні, працівниками Будинку творчості, депутатами Боярської громади та іншими. Результат — майже нульовий!

 

Спрацювало правило: «Хто хоче — шукає можливості, хто не хоче — причину». А причин не бракує. Звісно, одна з них і найперша — це війна. Але і під час війни в країні на волонтерських засадах створюють твори мистецтва, кінофільми, працюють театри, президент оголосив про наміри відновити гігантського літака — «Мрію».

 

Одночасно пригадалися причини споконвічні. Ще в ХVІ ст. Леонардо да Вінчі говорив, що природа дуже широко наділила людину органами почуттів та відчуттів. Але переважній більшості людей ці органи зовсім не потрібні. Їм потрібні лише органи, куди їжа входить і звідки вона виходить.

У вересні минулого року Боярка попрощалася зі своїм почесним громадянином, доктором Вітюком Володимиром Павловичем. Прощалися лікарі, вчителі, просто небайдужі люди та працівники міської ради з головою на чолі.

 

Приїхала попрощатися і група жителів Березані, яку привіз із собою їхній лідер Михайло Ніколенко. Сумна процесія рушила до Михайлівської церви, де відспівування організував священник ПЦУ Василій.

 

І ось у той момент пригадалося, що кілька років тому Володимир Павлович хотів зайти в цей самий храм із державним прапором України в руках. І тоді московський піп (а храм св. Михайла в Боярці донедавна належав окупаційній гундяєвській церкві) виштовхав у плечі літню людину, шанованого доктора, одного з найпопулярніших людей Боярки, за поріг храму.

 

А ще пригадався мені 1988 рік. Того року травневого дня поховав я батька. У Боярці тоді був єдиний чинний Михайлівський храм, і я зайшов до храму, щоб відправити обряд за покійним.

 

В ті дні службу в храмі винятково московською мовою правив високий красивий священник Віктор.

 

Закінчивши літургію, священник звернувся до присутніх вірян, нагадавши, що в тому році відзначається тисячоліття від дня хрещення Русі. Отець Віктор зазначив, що головне святкування проходить не в Києві, а в Москві як головному місті православного світу слов’янства.

 

А далі я почув таке: «Украины как таковой никогда не было. Эта земля, ее народ есть частью великой россии (московська церква — передтеча путіну?). А само слово «Украина» придумали поляки в середине девятнадцатого столетия!».

 

Тоді я підійшов до попа і сказав: «Батюшко, ви чого лжесвідчите, та ще й у храмі? Слово «Україна» походить від слова «край», «країна» і зафіксоване як назва нашої держави ще в літописах ХІІ століття!

 

І ось тут сталося дивне. Обличчя попа, до того красиве, приємне і добродушне, нагадало мені персонажа зі «Страшної помсти» Гоголя: «Коли осавул підняв ікони, враз обличчя його (до того красивого козака. — Авт.) змінилося: ніс витягся і схилився набік, замість карих застрибали зелені очі, губи посиніли... і став козак дідом». (М. В. Гоголь. Вечори на хуторі біля Диканьки. Київ. 1975. В-во «Дніпро», стор 251-252).

 

Відскочив піп від мене в інший куток церкви і проверещав: «Во всяком случае Русь — это не Украина!». Я не став доконувать попа, подумав, що він або не відає, що говорить, або діє за принципом «так нада!».

 

Поховали Володимира Павловича після відспівування у Михайлівській церкві на почесному місці Боярського центрального кладовища, неподалік місця, де хоронять тих, хто загинув у нашій священній війні проти споконвічного ворога — московії.

 

А найкращим подарунком славному доктору Вітюку Володимиру Павловичу, вже після того, як він відбув у засвіти, буде пам’ятник великому Тарасу в місті, де Шевченко був, а Вітюк жив і творчо працював! 

 

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО, учасник Другої світової війни