Фільм «20 днів у Маріуполі» так стрімко пробігся фестивальною доріжкою, здолавши всі висоти включно з «оскарівською», що став єдиною і вичерпною візитівкою Мстислава Чернова.
Всі забули, що задовго до кіностарту вийшов його роман «Часи сновидінь» (К.: Саміт-Книга, 2021; фактично з’явився попередньої осені).
Одразу скажу: ця книжка — одна з найсуттєвіших подій літпроцесу 2020-х. І водночас — чи не найбільш знехтувана критикою.
Починалося все вибухово, як і все, що пов’язане з Черновим. У тогорічному рейтингу книжка посіла 7-ме місце, як на дебют — незаперечний успіх.
«Часи сновидінь» обійшли новинки Карпи, Гримич, Любки, Кононенко, Дереша, про які тоді активно писали. Про новинку Чернова упродовж року з’явилося хіба дві серйозні рецензії — Тетяни Трофименко та Юрія Володарського.
Володарський якраз почав з причин очевидного замовчування. Перша, на його думку, — російська мова оригіналу. Це швидко усунулося — за кілька місяців вийшов український варіант (припускаю, що це робота самого автора разом із зазначеними у вихідних даних редакторами).
Друга причина мовчазного блокування — змалювання війни з того боку. Військовий фотокореспондент Associated Press Мстислав Чернов добре розумівся на ситуації, бо неодноразово бував на Донеччині ще до початку війни.
Та в Україні так і не сформувалися увага та повага до роботи воєнкорів західних стандартів: насвітлювати події без власних коментарів.
А від шоку 24.02.2022 зникли й рештки намагань шукати аналітику, альтернативну пропаганді. Настав час подоляків і арестовичів, місця для чернових там не було.
Так, за кілька місяців ми (хотілося б вірити, що це «ми» не обмежується якимись тисячами) збагнули безперспективність зе-пропаганди «Єдиних новин». І хоч влада вже третій рік танцює на інформаційних граблях — здавалося б, настає час Чернова.
Але тут на заваді — третя пересторога Володарського: літературна складність роману. Справа навіть не в тому, що війна атрофує потяг до складних рефлексій і текстів — хоч уже через те важко підступитися до 450-сторінкового твору збільшеного формату.
Сам літературний процес спонукає масового читача до спрощення: модною стала проза невибаглива, необтяжлива, прямолінійна, мальописна, конвеєрна, присмачена штучним саспенсом, так званою емпатією або підручниковим детективізмом. Відповідно реагує і критика: хапливо вітає будь-яку новинку будь-якого, умовно кажучи, кокотюхи і демонстративно не помічає всіляких сингаївських.
Авжеж, тут рецензентам підіграє сам наш автор. Вже на 11-й сторінці Чернов їх ошелешує: «Реальність потрібна, щоб створити ілюзію. Ілюзія потрібна, щоб зрозуміти реальність. Але що треба, щоб створити та зрозуміти книгу? Де межа між письменником, читачем і персонажем? Як обрати, хто з них хто?».
А вже ближче до кінця ця сентенція набуває статусу авторської онтології: «Хто він? Хто ти? Хто це читає? Чи я персонаж? Чи я автор? Чи це все мені сниться?». Звісно, це непідйомні питання для нинішньої переважно треш-критики.
Але й притомні літаналітики піддаються спокусі спрощення, як-от пані Трофименко: «Дивовижне марнотратство: приміром, я би лишила історії про антиміграційні протести в Італії та монастир у Гімалаях для наступної книжки».
З технічного боку вона права: література вимушена рахуватися з диктатом ринку. На подібні пропозиції відгукувався навіть Кафка, даючи у друк фрагменти незакінчених романів. Але йому й на думку не спадало вилучати ті фрагменти з романної тканини.
Про яку вівісекцію може йтися, коли в уявленні Чернова література є живим організмом: «Книжка та її герої — конструктор із символів, розташованих у певному порядку. Зібраний правильно, він розмножується в уяві людей, передаючись родині, друзям, знайомим і незнайомцям. Він живий. Принаймні не менше, ніж вірус із маленькими відростками, схожими на шипи корони... Література змінює нас, як вірус, залишаючи свій код у генотипі людства... Кожен образ, немов куля, рикошетить у підсвідомості, і його вже не уникнути».
І це також із царини, куди сучасна критика, як цілість, не зазирає — бо і слова такого вимовити не годна: соціопсихологія читання.
Далі — більше. Від «оживлення» абстракцій до сумнівів в адекватності приступної нам картини світу: «Я простягаю руку вперед і дивлюся на неї. Хіба свобода робити з нею все, що я хочу, робить її моєю? У мене немає влади над тим, як б’ється серце чи як росте пухлина. Я не господар своєї душі, я не господар свого тіла. Хто тоді я? Де я? Чи існую я взагалі без листів, які пише ця рука?».
Спробуйте собі уявити розмисли над подібним у книжкових оглядах на ґлянсових медіамайданчиках, де вони головно і скупчені. Отож. Мовчання довкруг Чернова-письменника — цілком природне. Хоч як гірко це усвідомлювати.
Повищі розмисли належать персонажеві, який точно знає, коли пухлина в мозку його вб’є. Він поспішає. Не надолужити життєві приємности, не «спробувати все» — а збагнути, «що це було»: навіщо саме таке життя трапилося саме з ним, яку роль відіграв у цій історії і чи відіграв узагалі, ким була для нього та жінка («немов стерв’ятники у місячному світлі, наді мною дрейфують думки про тебе»)?
Хвороба має реальну наукову назву й упізнаваний симптом: постійне западання у сон, що супроводжується над’яскравими видіннями: «Мої сни стали ясніші і достовірніші, ніж світ навколо. Вони перевершують спогади чіткістю і пластикою».
І тут хоч-не-хоч пригадаєш неповторний фільм Крістофера Нолана «Початок» (2010). Стрічка отримала чотири «Оскари», зокрема за візуальні ефекти та операторську роботу: цитати з Чернова — ніби парафраз тих достоїнств: «Нам наснилося, як забуті всіма під куполом хмарочоса, у джунглях із розбуялих офісних рослин, ми десятиліттями чекали ліфта, який, наче сон у безсонну ніч, ніколи не прибуде... Наш світ — кошмарний сон, і він руйнується у нас на очах... Час не встигав за руйнуванням будинків і руйнуванням усередині людей... Ці протосни схожі на помилки в архітектурі реальности. Вони борються з реальністю, як тіло бореться з хворобою чи інколи з Богом... Минуле — це втрачене майбутнє, що сиплеться крізь вузьке горлечко нашої свідомости».
Персонаж Чернова фактично тоне в морі сновидінь: «Мені треба з кимось розмовляти, щоб залишатися на поверхні». Тож — пише щоденні листи до жінки, чию роль у своєму житті намагається розгадати. Листи приходять з міста Кафки, з Праги. Невипадково.
Кафка у «Часах сновидінь» — альфа і омега всього. Можна сказати, що Чернов спробував поглянути на сьогоденне українське буття очима Кафки. Починаючи з реквієму за його листуванням, невіддільним від власне прози — і до певної характеристики усього кафкіанського світу: «Я — нова людина, зліплена зі сновидінь і в’язкого болю».
Початок роману Чернова не просто перегукується з «Процесом» Кафки — він відштовхується від нього: «К. вели через площу по витоптаному газону до дванадцятиповерхової будівлі обласної адміністрації». Донецьк 2014-го, початок кафкіанського перевтілення.
Лікар К. («сільський лікар» Кафки?) — другий головний чоловічий персонаж у романі; він і є свідком «з того боку». Перше його зіткнення з «ополченцями» — шок від вивільненого ними садизму: надає невідкладну меддопомогу підданому тортурам випадковому «підозрюваному».
В голові К. поволі прояснюється: «Мої спогади переплутані зі страхами і чутками... Тоді всі ми боялися вимовляти слово «війна» — це означало б визнати, що всі ми були неправі, недалекоглядно сміючись над людьми напідпитку, коли ті штурмували мерію, відділення поліції та будували барикади на дорогах... Потім стало пізно».
Згодом знайома повія з центрального готелю каже йому: «Багаті клієнти і покровителі втекли з міста, прихопивши з собою коштовности, гроші і машини. Залишилися тільки солдати і бандити».
Солдати, оті «справжні повстанці», — «дивилися на місто і тужили за горілкою і свободою». Бандити — із задоволенням мародерствували: «Подіставали з шаф шуби, смокінги, одягали поверх камуфляжу. Коли закінчився туалетний папір, підтиралися жіночою білизною і білими футболками». Таким поставав світ Кафки на Донеччині 2014-го: «Відвикнути від нормального життя виявилося простіше, ніж знову звикнути до нього».
Спробуйте вгадати, кому належить фраза «щоб урятуватися від переслідування, я мушу вдати з себе мертвого і всіх переконати в цьому»? Хворому листувальнику Фредеріку чи лікареві К.?
Та обом (зрештою, їхні шляхи наприкінці роману зійдуться), а головне — Кафці. Бо його світ запанував: «Подивися, всі речі стали безглуздими... Думка метушиться, переходить в галюцинацію... Вимисел — ось нова релігія людства».
Сон розуму породжує чудовиськ, — раз і навіки проголосив однією лиш гравюрою Франсіско Гойя. Сучасники йому не повірили. Пізніші генії намагалися отямити невігласів — майже безрезультатно.
Чернов спробував показати, яким світ стане після усіх пророцтв. Після Ніцше («Не шукай сенсу свого життя за порогом свого будинку, Марі. Не шукай сенсу життя за порогом себе. Шукай його всередині себе, в безодні, уві сні»). Після Фройда («Я кохаю тебе, пам’ятай про це.
Щоб не думати про тебе, чи навпаки — щоб думати про тебе, я прокидаюся з іншою жінкою, схожою на тебе»). Після Далі, Пікассо і Маґрітта («Реальність — це пам’ять... Зміниться пам’ять — перетвориться реальність»).
Наш автор сам продовжує цей перелік: «Немов недобитий творцем Ван Гог, позбавлений дару малювати, напившись гіркої настоянки календули, я малюю світ так, як його не бачить ніхто, але рано чи пізно побачать усі».
Ми побачили цей світ. Виходів з пекла два. Відчайдушний спротив і — «Ми будемо спати. Довго. Уявляєш, прокинемося, а війна закінчилася... Навіщо мені прокидатися?». Ви помітили, як сновидність огортає прозу донеччан: постійне балансування між явою і навою у романах Олени Стяжкіної. Казки наяву в оповіданнях Олексія Чупи.
«Булгаковщина» Володимира Рафєєнка, яку він нарешті опанував-спростував ув останніх своїх творах. Хай там як це виглядає на кон’юнктуру, але впираємося у засадниче питання: чим є «вєлікая русская культура»? Рафєєнко вже відповів на це. У Чернова відповідь менш емоційна, філософська, сказати б: «Ми ніколи не пізнаємо одне одного за тим, що ми створюємо, ми пізнаємо одне одного, лише побачивши те, що ми руйнуємо».
А для тих, хто не одразу зрозумів, Мстислав Чернов додає: «Не потрібно миритися з тим, що живеш поруч зі сплячими чудовиськами». Не кажучи вже про ситуацію, коли вони вже прокинулися.
Наостанок: «Часи сновидінь» — найвагоміший роман останніх років поруч «Дороги на Асмару» Сингаївського.
