Торік роман Сергія Сингаївського «Дорога на Асмару» (К.: Комора) став лавреатом всеукраїнського рейтингу.
Хоч у вихідних даних і не зазначено — це друге видання.
Першодрук з’явився сім років перед тим (К.: Кліо, 2016) і тоді пройшов повз увагу критики.
Тогочасна література судомно реагувала на шок від російської інвазії на Донеччину («Укри» Жолдака, «Чорне сонце» Шкляра», «Блокпост» Гуменюка) — який шанс мав Сингаївський зі своєю Ефіопією? Що нам Гекуба? — сказав би Гамлет на наш тодішній брак емпатії до всього, крім України.
Та 24.02.22 змінило й цю нашу нечутливість до далеких трагедій. Виник масовий попит на літературу, що рефлексувала російські злочини будь-де і будь-коли.
І в тих історіях ми раптом побачили свій хронічно непримітний колабораціонізм зі злом, що нуртувало за морями-океанами.
У тому дзеркалі відбилася несподівана відповідь на запитання, що переслідує нас уже третій рік: як іноземці можуть так виважено і спокійно ставитися до нашої війни? Та так само, як ми ставилися до війни ефіопської...
Атлантида Сингаївського спливла на поверхню. Читач отримав один з кращих романів останніх років. Власне, найкращий, після двох спалахів 2019-го — «Букової землі» Матіос та Івченкових «Ніг».
Книжка, за якою скучили у повені романів-одноденок; писана — без дедлайнів і нових контрактів — упродовж семи років. Без хапливого поспіху застрибнути в останній вагон мінливої кон’юнктури.
У «Дорозі на Асмару» є малопомітний мікродіалог, що пояснює багато що: «— Мало перемогти ворога, треба перемогти диявола. — А можна перемогти диявола? — Так — кожної окремої хвилини». Диявол — і в нашій неувазі до всіх тих бід, що трапляються на периферії ментальної пам’яти.
Це оте філософське дао, що свідчить: перед нами література зрілости. Ось іще одна, також непровідна, теза — котра, проте, теж чимало прояснює у складній структурі роману: «Постарайтесь бути більше коло матері. Розмовляйте з нею на приємні теми. Розпитуйте її про дитячі роки, про батьків, про своє дитинство. Їй треба повернути бажання жити. Ви зрозуміли?».
Ми зрозуміли? Адже йдеться про речі засадничі, ті, що тримають нас на поверхні. Авжеж, це про любов.
«Крім любови, у смерти немає гідних ворогів», — значить оповідач роману, перебуваючи посеред геноциду. А ще далі — «в Рай ми можемо зазирнути, тільки поки кохаємо».
Це вже про головні сюжетні стрижні, які долучають роман Сингаївського до мейнстріму сучасної літератури зрілости. В цьому сенсі це рівень чилійської романістки Ісабель Альєнде.
А за фабульними закрутами «Дорога на Асмару» може позмагатися не лише з кращими зразками мексиканських серіалів, а й із Пауло Коельйо.
Але тут варто застерегтися: автор не наслідує зразків, навіть не відштовхується від них — він витворює власну історію: кохання, прозріння і спротиву.
Сюжет попервах здається занадто заплутаним, проте наприкінці все логічно й емоційно стає на свої місця. Ба більше — ми вже не так чекаємо фіналу, як задовольняємося протяжністю оповіді.
Я, зізнаюся, довший час комплексував був перед 600-сторінковим обсягом непрочитаного роману. Та вже після кількох десятків сторінок захопився, як від доброго детективу.
І знов-таки: детективна складова «Дороги на Асмару» — не самоціль, а природне віддзеркалення спроби збагнути, як ув екстремальних ситуаціях працює наш мозок.
Тут доречно бодай пунктирно позначити отой заплутаний сюжет роману. Тридцятирічний оповідач отримує від матері, яка вмирає, щоденник людини, яка виявляється, зрештою, його батьком. Сліди ведуть в Африку.
Успішний архітектор, замість їздити-будувати по Європах, змушений розслідувати справу про скелети у своїй родинній шафі.
Щодалі кістяки стають страшніші — людина, яку все життя мав за батька, виявляється хрещеним батьком КҐБешної контрабанди в тому екваторіальному регіоні: зброя, алмази, наркотики.
Коли вийшов першодрук «Дороги на Асмару», такий сюжетний поворот виглядав украй екзотичним. Лише 2021-го з’явилася книжка історика-емігранта Юрія Фельштинського «Від Червоного терору до мафіозної держави.
Спецслужби Росії в боротьбі за світове панування» (К.: Наш формат), де докладно описано, як зароджувався цей надприбутковий бізнес совєтської спецслужби.
А ще перед тим на ринок вийшов переклад дилогії французького романіста Жан-Крістофа Ґранже «Лонтано; Конґо» (К.: BookChef, 2018; 2019), де лінія «спецслужби—контрабанда—Африка» збігається чи не стовідсотково.
Звісно, про жодний взаємовплив тут не йдеться бодай через хронологію появи цих книжок. Радше, має рацію чутлива критикиня Ганна Улюра в рецензії на Сингаївського: «Перед тим як ми почуємо правду про цю війну, мають померти всі зацікавлені в її результатах, і тоді постануть діти, годні взяти на себе гріхи батьків» (Писати війну. — К.: Темпора, 2023).
Так, спокутування батьківських гріхів — провідна тема що у Сингаївського, що у Ґранже. І там, і там усе починається з горезвісних «благих намірів».
Спрощуючи для зручности, Улюра виводить формулу несвідомого колаборантства: «Андрій прийшов зі своїми колегами «примиряти» африканські країни і захопився місією аж до створення там штучного голоду».
Андрій — це той справжній, як виявилося, батько головного персонажа-оповідача. Поїхав до Ефіопії добровольцем-перекладачем допомагати боротися з голодом, який нібито спричинила аномальна посуха.
Продукти завозять західні країни, СССР забезпечує їх розвезення, логістику. Спостереження заводять молодого лейтенанта у глухий кут: чому голод, якщо урожай видався добрий?
Чому хліб потрапляє не до селян, що перебувають у зоні бойових дій, а винятково до бойовиків просовєтської орієнтації? Чому примусово вивозять населення без видимих на те причин?
Його «просвіщає» безпосередній начальник, полковник КҐБ, якого Андріїв син усе своє життя вважав батьком: «Ми вивозимо селян з району бойових дій, щоб позбавити сепаратистів підтримки населення... Хліб теж подвійного призначення. Усе залежить від того, в чиї руки ти його даєш».
Згодом Андрій зустрічає канадійку українського походження, яка перебуває в Ефіопії з гуманітарною місією, і та закидає до його свідомости геть крамольну думку: «Друга світова почалася не в 39-му в Польщі й не в 35-му в Абіссинії, а в 32-му в Україні. Нова ідеологія дала змогу вивозити й винищувати цілі етноси».
Йому це попервах увижається за «буржуазну пропаганду», а тоді він на власні очі спостерігає за удосконаленим «бізнес-варіантом» тактики енкаведистів у Галичині: «Щоб забрати тіло, треба відшкодувати кебеле — кварталкому — вартість набоїв. Такса — півтораста бир. Сто п’ятдесят бир за кулю, якою вбито твого сина».
Отже, в голові лейтенанта-українця складається жахливий пазл: депортації як початкова стадія будь-якого голодомору: вивезти активне населення задля швидшого й «успішного» винищення пасивної більшости. Ясна річ, він невдовзі гине «за нез’ясованих обставин».
«Дорога на Асмару» — виразно постколоніальний роман. Хоч як дивно, в сучасній українській літературі таких, м’яко кажучи, обмаль. А як точніше, то пригадується лише та сама «Букова земля».
Андрій значить у своєму щоденнику: «Ідея незалежности нашим людям незрозуміла. Якщо «від колонізаторів» — так. А «взагалі» — ні».
Звісно, якщо колонізаторів іменувати інтернаціоналістами — то про що мова? Пані Улюра слушно зауважує: «Совєтські солдати дають клички одне одному: покотом тут «басмачі» та «абрекі» — от піднялися і пласти колоніальних війн на Кавказі та в Середній Азії». Авжеж, вигулькує й наличка «бандери» — щоправда, жонглюють нею не солдати, а ґебешники.
Це все про те, як Росія — завжди і всюди — готується до початку воєнних дій: підмінює поняття, дегуманізує-демонізує майбутнього супротивника, збурює заздрість-ненависть.
Ще за совєтських часів у Висоцкого була пісня «Притча про Правду» — хто у неї вслухався? А це ж була майже вичерпна характеристика тамтого «глибинного народу».
В романі Сингаївського є цікава фраза: «Мародери та святі є скрізь, важче зібрати в одному місці десяток просто порядних людей». Ну не збираються «русскіє» в такий десяток ніде й ніколи, навіть у їхній нинішній політичній еміграції. Що вже казати про біомасу, яка підтримує-наснажує Путіна зсередини країни?
Що окремо тішить — роман Сингаївського є літературою професіоналів. На широкому тлі незчисленних книжок, висотаних з Вікіпедії, це як ковток свіжого повітря.
Сергій Петрович, власне, описав свій фаховий досвід перекладача у зоні бойових дій — у тій самій Ефіопії. Так, військові перекладачі не є вагомим чинником бойових дій. Але у логістиці війни їхня роль непересічна.
Пам’ятаєте фільм Ґая Річчі «Перекладач» (2023)? Там у прикінцевих титрах про те, що таліби, як захопили Афганістан після зрадливого виведення американських військ, чи не першим ділом винищили усіх перекладачів (разом з їхніми сім’ями), до яких змогли дотягтися, — десять тисяч убитих.
«Де ми були б зараз, якби не втратили стільки часу? І стількох людей», — читаємо сповідь Андрія, людини совєтської, хоч і «зіпсутої» несанкціонованими спостереженнями-висновками.
Ми нинішні вже трішки набралися інформації, щоби поглибити це риторичне запитання до Шевченкового «якби-то ти, Богдане п’яний». Сергій Сингаївський дописує зараз нову книжку — непоспішно-мудро, як і попередню, впродовж семи років. Можливо, там буде і про те.
Ну й насамкінець — кредо письменника з останнього рядка післямови: «Говорити людству те, чого воно чути не хоче».
.png)
